Столиця Зеленого Клину

На Міжнародний літературний фестиваль «Береги» я летів «Боїнгом». Літак долає 9 000 кілометрів і сім часових поясів цікавою траєкторією: спочатку в напрямку Норильська (тобто на північ, а не на південний схід, як гадалося б), потім летить над північним кордоном Росії, а потім різко спускається на південь, у напрямку Магадан – Хабаровськ – Владивосток. Саме це і є найкоротший шлях у Владивосток: Земля ж бо крутиться.

 

 

У Владивостоці на 1000 осіб місцевого населення припадає 580 приватних авто (всього ж у місті близько 600 тис. мешканців). Це найвищий показник автомобілізації по Росії. Автомобільні корки тут – явище регулярне, в один ми втрапили, щойнозійшовши з літака. Було цікаво спостерігати за трафіком: їздять місцеві переважно на японських і корейських автозасобах, включаючи автокрани, бульдозери, тягачі тощо, найчастіше – із правим кермом. Владивосток розташовується на півострові між двома затоками – Уссурійською й Амурською. Це чисте, затишне місто. Та є проблема: у Владивостоці немає очисних споруд! І всі каналізаційні стоки течуть прямісінько в океанські бухти. Тому ніхто з місцевих жителів тепер не купається в прибережній воді на околицях міста – намагаються від’їхати подалі.

 

Нас теж поселили за містом, у районі гори Седанки, в центрі корейської культури «Сонячний», просто на березі. Щоб наблизитися до хвиль Тихого океану, мені довелося перетнути зарості екзотичних лопухів і їхніх маловідомих родичів, а також колію Транссибірської магістралі.

 

 

«Зеленим Клином» далекосхідний край прозвали українці. Вони почали масово переселятися на ці малолюдні землі наприкінці XIX – початку XX ст. Вони навіть подавали клопотання російському імператорові, щоб отримати таку офіційну назву, хоча казали на цю землю ще й інакше: «Закитайщина».

 

Тут якесь дивне м’яке сонячне світло, що нагадує той колорит, який хвилює нас у пейзажах Сорренто й Неаполя роботи старих майстрів. Батько українського футуризму Михайль Семенко, який в 1914– 1916 роках працював у Владивостоці на телеграфі, писав:

 

Дивлюсь на бухту я,

 

де хінські човни-вітрила

 

рухаються крізь туман м’яко

 

і в оксамиті

 

спокійного безхвилля

 

окреслюється світ.

 

Якщо скласти мапу за меридіанами, Примор’я зіткнеться з Португалією. Однак Владивосток був одним із центрів комуністичної концтабірної системи, материком «архіпелагу ГУЛАГ». Саме в місцевому таборі трагічно завершив в 1938 році свій життєвий шлях поет Йосип Мандельштам. Той, хто одним із перших зумів сказати в друці про Голод 1933 року в Україні. Десять років тому йому тут звели пам’ятник.

 

 

 

 

Усюди помітні сліди історії останніх півтораста років. На березі, біля пірсів, стоїть підводний човен З-56 – тепер у ньому музей, поруч зведено новий храм, а на бронзових табличках читаємо прізвища моряків-владивостокців, загиблих під час Другої світової війни. Тільки прізвище Шевченко згадано 28 разів!

 

У Владивостоці народився знаменитий голлівудський актор Юл (Юлій) Бриннер. Його прославив фільм «Чудова сімка», та ми пам’ятаємо його й за ролями Тараса Бульби в однойменному голлівудському блокбастері, а також Дмитра Карамазова в американській стрічці за романом Достоєвского.

 

Дід кіноактора, емігрант зі Швейцарії Юлій (Жюль) Бриннер жив тут до 1918 року, був купцем, промисловцем, суспільним діячем. Його красивий стильний будинок і досі – одна з визначних пам’яток міста. Син актора, за відгуками місцевих, людина «дивна», іноді приїжджає у Владивосток на кінофестиваль. Так, тут живуть люди не чужі мистецтву. Й дотепні, що кидається в очі вже з вивісок. Вийшовши з музею імені Арсеньєва, ми побачили цікавий для європейського ока туристичний рекламний щит: «А ви були в місті Хуньчунь?» Дотепними мені видалися й назви, наприклад, теплохода-казино «Hocus-Pocus» і меблевої фірми «Диван Диванич», а також ресторанів «Японський городовий» (там воістину райська їжа, свідчу) й «Япона мать».

 

 

Є в місті вулиця Тигрова, на якій розташований магазин «Рибалка-Мисливець». Кажуть, колись у цьому районі справді бачили уссурійських тигрів, які заблукали. Нещодавно тут установили бронзову скульптуру «амби» – так тунгуси називали найбільшу кішку в світі. У магазинах є «Тигрова» горілка (170 рублів за півлітру), «Уссурійський бальзам» (120 рублів за «чекушку» – 0,25 л), бальзами та настоянки місцевих горілчаних майстрів.

 

Не так давно, наприкінці вересня, у Владивостоці відзначали День тигра. Цим святом жителі міста намагаються привернути увагу до проблеми збереження уссурійської тигрової популяції. Залишилося, здається, всього приблизно 400 тварин. Щоправда, є й ще більш загрожена кішка в Примор’ї – амурський леопард (чи барс), яких залишилося не більше 25-ти. В романі Івана Багряного, як ми пам’ятаємо, тигролови вирішували протилежну проблему – та ж це відбувалося чи не сто років тому. Не той тепер Миргород, Амур-річка не та…

 

Мені ж довелось побачити тигренят лише костюмованих, на головній площі, на березі Золотого Рогу, коли всі 128 (!) національностей Примор’я відзначали 70-літній ювілей краю. Ансамбль української пісні з міста Спаська виконав кілька фольклорних творів, поміж яких були не відомі мені. Під час бесіди з артистами з’ясувалося, що лише четверо з колективу є вихідцями з «материкової» України – хто з Хмельниччини, хто звідки – а керівниця закінчила Харківський інститут культури. Землячка!

 

 

 

На південь від Владивостока в Японському морі розташований острів Русскій. Найменша відстань між континентальною частиною міста й островом – 600 метрів. Найбільша сопка тут називається «гора Русскіх» (291,2 м). На ній розміщено форт Поспєлова – опорний пункт оборони під час російсько-японської війни.

 

Між містом і островом є регулярна поромна переправа, квиток коштує 25 рублів. Можна відчалити туди й на рейсовому катері за 50 рублів (він повертається о 17-й годині). Та нас, літераторів, сукупно з місцевими музейниками й тележурналістами гостинно відправили на зафрахтованому кораблі, й за 20–25 хвилин ми, з деяким хвилюванням, досягли острівного пірса.

 

Острів Русскій разом із островом Попова (вони розділені протокою Старка) – улюблене місце відпочинку жителів Владивостока. Тут поки що немає промислових, будівельних і взагалі жодних підприємств. Не без побоювання говорять про будівництво цементного заводу.

 

З 1889 по 1914 роки, в період загострення відносин Росії з Японією, на острові розгорнулося активне будівництво Владивостоцької фортеці – у масштабах, ще до тих пір небачених. Гарнізон згодом збільшився до 30 000 багнетів. Краєзнавці розповіли мені, що за 12 років будівництва в усю систему фортифікацій Владивостока було вкладено суму, що приблизно дорівнювала річному бюджетові Російської імперії. В 1913–1914 роках тут проходив службу капельмейстером композитор Макс Кюсс, автор відомого вальсу «Хвилі Амура», одесит.

 

 

 

Я на самоті вийшов на північний мис острова, де в новітні часи поставили великий дерев’яний хрест, укріпивши його валунами з берега океану. Гранітна табличка: «25 жовтня 1922 року пішли з Владивостока кораблі Сибірської військової флотилії під командуванням 44-літнього контр-адмірала Г. К. Старка». Далі перераховані назви 25-ти кораблів. Подейкують, що на них у дні наближення нещадних загонів червоного комдива Уборевича вантажився весь білий Владивосток. Яскрава картинка: всі пірси були завалені залишеними валізами з речами.

 

Коли виходиш на вершину гори, дивишся на споруди форту, на сопки й затоки, на дерева, руді з жовтим чагарником, на гігантські червоні плоди шипшини, – розумієш, що саме тут – кінець російської, ойкумени. Далі – океан, острови, Японія…