Столиця п’яти гетьманів

Потрапити до резиденції українських гетьманів, знищеної вщент російськими військами Петра І і лише в наші дні відбудованої, я збирався давно. Одного разу навіть проспав групову поїздку. Та ось чудового літнього дня, всівшись за кермо автівки, нарешті вирушив поглянути на відбудований Батурин. 

 

 

 

Після добрячої тряски на другорядних шляхах машина нарешті виїхала на рівну й блискучу, мов дзеркало, московську трасу. Асфальтова дорога, до того ще й порожня, довела до самого Батурина. Навіть закортіло перевірити, чи вся траса така якісна, чи лише на відрізку до гетьманської столиці, куди часто навідується президент. Напевне можу сказати: ще кілька кілометрів на північ від містечка, поки ми шукали готель, дорога видавалася не гіршою.

Єдиний готель «Фортеця» стоїть над трасою, на в’їзді до міста. Зна­йшов його, розпитавши місцевих. Він більше схожий на нічний прихисток для далекобійників і зовні нічим не нагадує ні фортецю, ні, власне, готель. Тим більше, що й вивіски жодної немає. Натомість придорожня чебуречна інфраструктура тут просунута: мівіна-котлети-розчинна кава – все для мінімального комфорту, але чийого? Насамперед – для водіїв російських фур. Так само, як своїми тут є і валютні міняйли, чий нюх налаштований перш за все на рублі.

 

 

Увечері вихідного дня тут тихо, й майже нічого не натякає на те, що Батурин – це таки принада для туристів. Звертаю на перший об’єкт, помітний ще з траси – палац гетьмана Кирила Розумовського. Високий паркан, за ним помітні залишки незавершеного ремонту. На брамі – кілька табличок. Одну з них, що сповіщає про вартість відвідування (5 грн) знімають просто перед носом, натомість з’являється інша: «Вхід на територію палацу заборонено!» Гм…

 

Поки наглядач десь нипає, проникаю за браму. Спілкуюся зі співробітниками заповідника. Виявляється, палац зачинили, тому що саме формують експозицію. Коли ж закінчать? Є сподівання, що до 26 червня – річниці Полтавської баталії.

 

Звісно, грандіозний палац відновили практично з попелу – після багатьох пожеж і воєн від нього лишилися хіба стіни. Але питання естетики будівлі для мене залишається відкритим. В одному з палацових флігелів, відбудованому на спонсорські гроші, збираються облаштувати готель. Кажуть, він буде мінімум чотиризірковий, із басейном. Порушиться історична аура? Але хіба кращі старі автентичні руїни?

 

В іншому флігелі, вже майже доведеному до блиску, розміститься адміністрація заповідника. Величезний палацовий парк також не зберігся, тож сьогодні територію в кілька гектарів засаджують кущами, туями, засіюють травою. А незабаром мають засипати паркові доріжки гравієм. Підозрюю, це «незабаром» настане лише за день-два до чергового, -надцятого приїзду Віктора Ющенка.

 

 

 

Місцеві скаржаться на життя – така вже українська традиція: «Жили в селі, з минулого року – ого! тепер уже в місті. Президентові спасибі». Яке, мовляв, до біса місто – роботи катма. Раніше хоч якісь підприємства на ладан дихали – м’ясо­комбінат, льонозавод, сільгоспхімія… Тепер лише сільське господарство. Але ж для статусу міста цього замало. Торік селяни мали роботу на реставрації заповідника. Трохи підпрацьовували будівельниками, трохи садівниками, різноробами. Тепер чекають нових замовлень від держави, хоча б сезонних…

 

Нещодавно батуринці навіть влаштували пікет біля колишньої сільради, а тепер мерії. Бо для них майже вдвічі зросла вартість комунальних послуг. Ось, кажуть, це і є перші наслідки бюрократичної «урбанізації».

 

Проте є й плюси. В Батурині центральна вулиця така, що позаздрить не один обласний центр. Рівненька, вилизана – як дорога з Києва на Кончу-Заспу. Але… 10 метрів убік – і нема асфальту.

 

А ще позитив – поки через усе село (тобто, перепрошую, – місто) тягнули газ до палацу Розумовського, тільки лежень не встиг принагідно під’єднатися до труби. І водогін тут є.

А для інтуристів? Дещо зробили і для них. Батурин – одне з небагатьох (можна на пальцях перелічити) туристичних місць в Україні, де напрямок до пам’яток позначено відповідними придорожніми вказівниками європейського зразка: назву об’єкта двома мовами написано на коричневому тлі. Оскільки пам’ятки тут розкидані по всьому Батурину, без них зорієнтуватися було б непросто. Подбали й про людей із обмеженими можливостями. Навіть вхід до старовинного палацу й дерев’яної церкви обладнали механізмами для підйому на інвалідних візках. Революційно, як для української глибинки.

 

 

 

 

Зранку вирішив проігнорувати придорожні кафешки й заходився шукати ранкову каву безпосередньо, так би мовити, в туристичній зоні. І що ви думаєте? Довелося повертатися до тієї самої інфраструктури – розчинного еспресо. Добре, хоч така є! І власна машина теж благо – громадського транспорту в Батурині я щось не побачив.

 

Щоправда, пізніше все ж натрапив у місті на кав’ярню – «Старий Батурин». Затишний заклад із досить смачними недорогими стравами.

 

Недільного ранку очікував на навалу туристів, про що всі місцеві говорять і на що дуже сподіваються. Мовляв, хоч туристи врятують це містечко від чергового забуття й занепаду. Але величезні стоянки, облаштовані біля всіх пам’яток, порожні. Лише в центрі стоїть один автобус із дітлахами та кілька легковиків. Найцікавіше тут – цитадель: повністю реконструйована дерев’яна фортеця з резиденцією гетьмана, дерев’яною церквою та гетьманською скарбницею. Все нове, щойно відреставроване, блискуче. Заплющиш ліве око – історія. Заплющиш праве – не пам’ятки, а декорації.

 

відбудовані об’єкти дуже приблизно відтворюють оригінали. Й міні-фортеця, й сама резиденція не збереглися навіть на папері. Все робили за археологічними знахідками. Навіть скарбницю, де знаходилося золото та гетьманські клейноди, відновили завдяки випадку. Колись тут побував Тарас Шевченко й замалював ескіз скарбниці, дивуючись при цьому, чому таким маленьким виявився… будинок Мазепи. Він помилився, проте пізніше науковці за точним малюнком відновили скарбницю.

 

Її коштовності після великої пожежі, влаштованої в Батурині 300 років тому російською армією, було розграбовано. З Батурина повивозили все, що нагадувало про Мазепу. Експонати з гетьманської столиці лежать по музеях світу, але не тут.

 

Значно більше старовини містить батуринська земля. І це у прямому сенсі. Щороку археологи проводять тут розкопки. Та й місцеві, як виходять із лопатою на город, обо­в’яз­ково щось надибають. Співробітник одного з музеїв похвалився – відкопав дві козацькі люльки-носогрійки в себе за хатою. Лише таким чином – за допомогою археологів та нечисленних випадкових знахідок – поки що поповнюється колекція.

 

 

 

 

 

Окрім давніх реставрованих пам’яток, тут чимало й нових творів. На площі перед фортецею стоять два нові постаменти. На одному зібралися п’ятеро українських гетьманів – навколо столу вони начебто разом роздивляються мапу України. Називається ця композиція місцевих скульпторів «Молитва за Україну». вона складається з фігур гетьманів, для яких Батурин був столицею, або чия діяльність так чи так пов’язувалася з цим містом. Ідеться про Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Кирила Розумовського. Ще сюди доточують Пилипа Орлика, якого обрали гетьманом Правобережної України одразу по смерті Мазепи.

 

Але оскільки самої мапи не видно, народні версії щодо мети гіпотетичного (але цілком нереального) зібрання гетьманів є різні.

 

Поряд співробітники СБУ стежать за порядком зі старого військового вагончика. У них, як і в бронзових гетьманів, свої карти, але інші: вони ріжуться в них, час від часу спостерігаючи за туристами крізь прочинені двері.