У своєму фейсбуку Аліса Ложкіна висловила не найкращу думку про ідею Абрамович: «Я не бачила наживо твір Марини Абрамович у Бабиному Яру, але мені в цьому контексті здається вкрай невдалим відсилання до лженаукового «лікування кристалами», що останнім часом стрімко стає популярним у широких народних масах…»
У підсумку вона пише так: «Ну, Марина Абрамович — це така Алла Пугачова сучасного мистецтва. У мене особисто вона викликає такі самі суперечливі почуття».
Я ніколи не думав, що мені колись доведеться захищати Марину Абрамович, бо це все-таки суперзірка сучасного мистецтва, а її здобута роками праці репутація мала б правити їй за найкращий захист. Виявилося, в Україні цього не досить. Легковажна реакція Ложкіної засвідчує, що багато й не треба, щоб не те що підточити авторитет Абрамович, а підірвати впевненість до себе як ретельного критика мистецтва. Можна не цінувати творчості Абрамович, але дрібка ґречності ще нікому не зашкодила. З коротких повідомлень у медіа можна дізнатися не дуже багато, але це не означає, що нічого.
Читайте також: Дилема
«Інсталяцію «Кристалічна стіна плачу» з 75 кварцових блоків із бразильських кристалів та українського антрациту виконано на замовлення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», який є приватним проєктом. Церемонія відкриття відбудеться 6 жовтня за участі авторки та трьох президентів — Володимира Зеленського, президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра та президента Ізраїлю Іцхака Герцога. Центр Голокосту заснували у 2016 році за підтримки головного рабина Києва та України Якова Дов Блайха, музиканта Святослава Вакарчука, боксера Володимира Кличка, колишнього президента Польщі Александра Квасневського та інших відомих людей із Німеччини, Ізраїлю та США».
Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович у коментарі про діяльність приватного Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» сказав: «Незрозуміло, що там робить «Стіна плачу». Є державний заповідник, який діє й розвивається багато років. Також є приватна організація, або громадський проєкт Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», де створюють інсталяції, — це хаотична меморіалізація. Поки що це має вигляд «вигадали й побудували». Що ж, Марина Абрамович упала, як муха в окріп, не втаємничена, мабуть, у заплутаність української політики вшанування пам’яті про трагедію в Бабиному Яру. Я переконаний, що мисткиня з найкращими намірами погодилася на пропозицію реалізувати проєкт ушанування подій, які почалися у вересні 1941 року.
«Коли я усвідомлювала свій внесок у проєкт, пов’язаний з темою Бабиного Яру, для мене були важливими три речі. По-перше, об’єкт не має бути лише скульптурою. По-друге, він має бути інтерактивним. По-третє, об’єкт не може тільки віддзеркалювати минуле, а має нести послання в майбутнє», — говорила мисткиня.
Залучення митця такого формату, як Абрамович, до створення інсталяції в Бабиному Яру — це спроба символічної сакралізації за допомогою мистецтва місця вшанування трагедії. «Кристалічна стіна плачу» її авторства в мить відкриття стала вже не тільки символічним актом, а й матеріальним мистецьким витвором, із яким слід дискутувати, але на цілковито іншому рівні, ніж зазвичай це роблять в Україні. Без огляду на думку вітчизняних критиків Марина Абрамович є й залишиться в історії світового мистецтва зламу XX і XXI століть. Рішення запросити Абрамович як митця, чий витвір увічнить пам’ять про трагедію в Бабиному Яру, для одних буде свідченням цинізму, для інших — далекоглядності.
Поки ми станемо на той чи той бік «стіни», яку будували роками, послухаймо уважно, що сказала мисткиня журналістці Джоанні Мурхед під час відкриття свого останнього проєкту «Смиренні твори» (Humble Works) з підназвою «Митці та друзі Марини Абрамович Ніко Васчелларі й Фьодор Павлов-Андреєвич у розмові з шедеврами від античності до модерну в лондонській галереї Колнагі» (найдавнішій комерційній художній галереї у світі, відкритій у 1760 році):
«У листопаді мені виповниться 75 років. Моя бабуся, яка прожила 103 роки, казала мені, що тільки в 70 років життя починає ставати справді цікавим. Ти вже вільна чинити що хочеш і маєш усю мудрість, щоб робити це.
Про смерть я думаю щодня. Тільки тоді, коли думаєш про смерть, повністю насолоджуєшся життям. Це означає, що ти не можеш перейматися дурницями; усе неважливе відпадає, ти знаєш, що смерть може настати будь-якої хвилини, будь-коли — ти в останньому акті. Тобі треба подумати, що ти збираєшся залишити суспільству, бо як митець ти маєш такий обов’язок. Адже якщо ти маєш дар, поводитися з ним слід обережно. Дар дано не тобі особисто, його дано тобі, щоб віддати суспільству. Ти маєш ретельно продумати, як збираєшся лишити після себе значущий твір.
Читайте також: Ох, та культура!
Спадщина дуже важлива. Якщо я помру цієї хвилини, що я залишу позаду? Одна з речей, за які я відповідаю, це впровадження мистецтва перформансу у мейнстрім, тому що раніше в цій сфері не було нікого. Мистецтво перформансу висміювали, взагалі не вважали за мистецтво. Я присвятила йому все своє життя, 50 років творчості, але тепер це частина музейного життя, частина культури, частина мистецьких зібрань.
Коли йдеться про значну частину мистецтва, ви маєте інтелектуально розуміти його: треба читати багато текстів, що й становить ключ до розуміння. А з моїм мистецтвом не так. Моє мистецтво суто емоційне: б’є вам по нутрощах. Таке мистецтво належить кожному, не потребує жодних попередніх знань».