Тисячу чи навіть сотню років тому для кожного християнина Воскресіння Христове було достатнім і беззаперечним приводом для радості. Нашим сучасникам веселитися з такою безпосередністю складніше. Адже важко не поставити собі питання: «Чи не підмінено мою віру ритуалом і звичкою підтримувати національну й родинну традицію?». Тож для людини ХХІ століття Пасха все більше стає не вибухом радісних емоцій, а приводом до роздумів щодо природи віри й своїх відносин із Всесвітом.
Для глибоких медитацій часто бракує тиші й спокою, тож група британців щороку на Страсному тижні вирушає на прощу до острова Ліндісфарн. Люди різного суспільного статусу йдуть відлюдними стежками, несуть не тільки рюкзаки, а й символи страждань – хрести, міркують про віру і моляться у сільських церквах. Усі вкупі й кожен наодинці з Богом. Вони долають за тиждень близько 100 миль, щоб потім разом відсвяткувати Великдень.