Офіційно проєкт «Крим. Третій вимір», який реалізує мистецька агенція АртПоле за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), розпочався кілька місяців тому. Фактично він не є окремою подією, яка відсторонена від загальної діяльності багатьох митців, пов’язаних із Кримом. Поєднуючи в собі кілька акцій, деякі з яких розпочалися ще задовго до анексії півострова, він намагається змінити острівний ізольований дискурс на ідею взаємопов’язаності через колективні висловлювання та об’єднує в собі, як стверджують організатори, «традиційне й актуальне, художнє й документальне, острівне й материкове, явне та уявне».
«Пам’ятаю, яка у 2014 році була складна та невизначена ситуація. Незрозуміло, куди йти, де шукати свої шляхи, — згадує засновниця агенції, режисерка Ольга Михайлюк. — Ми тієї осені мали б робити фестиваль «Артполе Крим», але довелося визнати, що він вже не може відбутися на півострові. Тому зробили фестиваль «Артполе ПроКрим». Були довгі дискусії, але знайти вихід не вдавалося. І тоді я випадково почула розмову художників — вони говорили про гуцульські й кримськотатарські орнаменти. Це був Рустем Скибін із Криму та Ярема Стецик з Івано-Франківська. Тоді з’явилася ідея стріт-арту «Стежка». Тепер ми працюємо разом і в межах «Крим. Третій вимір».
Цей проєкт — відбитки в публічному просторі кримськотатарських орнаментів, опрацьованих різними художниками. Наразі мистецькі об’єкти вже є в Бердянську, Києві та Вінниці. Ольга Михайлюк зізнається: «Стежка» може стати навколосвітньою, починаючись та закінчуючись Кримом. І наголошує: насамперед це проєкт про повернення. Тому в межах «Крим. Третій вимір» завдяки кримському художнику Олександру Марченку яскраві стінописи з’явилися в Херсоні. Два його мурали на опорах залізничного мосту містять у собі й кримськотатарські орнаменти, опрацьовані Рустемом Скибіним. «На них зображене горнятко, у якому віддзеркалюється море. Горнятко не порожнє, а це означає, що там чекають. І ми чекаємо на повернення.
Читайте також: Та, що бачила пітьму
А поруч — червоні гранати, квіти й трави», — пояснює художник і додає, що робота так близько до дому, де він не був уже кілька років, є дуже важливою та емоційною. «Для мене це передусім про надію, — каже Олександр Марченко. — Бо так близько до Криму після окупації ми нічого ще не створювали. Вважаю, національні орнаменти кримських татар зараз дуже символічні саме в цій локації. Тут проходить основна транспортна артерія Херсона, кожного дня ці орнаменти тепер бачить велика кількість людей». Під час роботи митцям доводилося багато спілкуватися з місцевими мешканцями, які дивувалися кримським орнаментам у міському просторі Херсона. «Було відчуття, що зв’язок із Кримом для них є складним питанням. З анексією півострова херсонці, які раніше були в центрі великого шляху, опинилися на узбіччі. Багато хто вже втратив надію. Але є й ті, хто чекає», — розповідає художник. Сам він планує повернутися до Криму після деокупації, але відчуває: процес буде нелегким. «Уже росте покоління, яке вважає, що Крим є російським. І звикає до тих змін, які кояться з Кримом. Я був там чотири роки тому, і мені не подобається те, що там відбувається, — з людьми, природою, простором».
Митцям хотілося максимально близько підійти до Криму й залишити послання для тих, хто перетинає кордон. Тому інсталяція з’явилася й поблизу КПП Каланчак. «Ця стежка є відтворенням уже цього нашого «тривимірного» проєкту — керамічні авторські плитки, які існують у єдиному екземплярі, — розповідає режисерка. — Уявіть перехід на Каланчаку: черги, чоботи, валізи на тлі цих інкрустованих плиток. І серед звичних тротуарних — керамічні фрагменти з кримськотатарськими орнаментами. Уважні зможуть роздивитися їх під ногами, зупинитися, подумати — куди йдуть, навіщо, чи хочуть повернення…»
Також у Херсоні зараз знаходиться ще одна інсталяція Рустема Скибіна в співавторстві з місцевими художниками — «Хайтарма. Повернення». У ній є його орнаменти, які анімував художник з Івано-Франківська Сергій Пілявець. Для інсталяції використовується руберойд — це таке відсилання до теми перших будинків, які будували кримські татари після повернення до Криму з вигнання. Незграбні, душевні, щемкі, але символічні для тих, хто мріяв про повернення все своє життя. «Я все це пропускаю через формулу, яка пов’язана з ідентифікацією мене як кримського татарина, — пояснює Рустем Скибін. — Вона включає п’ять елементів. Перший — простір, територія, локація, ставлення до зовнішнього світу: земля, вода, гори, ліси. Другий — ставлення до внутрішнього світу: духовність, релігія, філософія. Третій — фізичне тіло: це про медичні практики, здоров’я, спорт. Ще — мова, фольклор. І останній — культура, мистецтво, ремесло, архітектура. Усі ці елементи формують народ. І в інсталяції «Хайтарма. Повернення» поєднана культура, традиція, вимушена відірваність від простору, неможливість там бути. Втрата, але прагнення до повернення того, що ми втрачаємо, та боротьба на цьому шляху». Митець упевнений, що повернення до Криму після деокупації неминуче. «Ми як народ сформувалися на цій території, ми створили вікові традиції, які зберігаємо. Наша ціль — єдність, і ми шукаємо тих, хто розділяє ці цінності, щоб, об’єднавшись, рухатися далі. Досвід та практика нашого народу показує: результату можна досягти. 70 років проживши в місцях депортації, кримські татари зберегли все це та змогли повернутися. Повернемося й цього разу», — говорить Скибін.
Читайте також: Едіт Єва Еґер: «У концтаборі я говорила собі: «Якщо сьогодні я виживу, то завтра буду вільна»
Спільний біль. Вірменин Сурен Восканян із Маріуполя та Мустафа Кизилделі з Туреччини об’єдналися для відтворення в музиці емоцій, які викликає в них Крим
Вона не хоче про це багато говорити, але більшість із тих, хто лишився в Криму, не зголошується на нові інтерв’ю. Відповідають у чатах, готові контактувати, але просять не називати імен і не цитувати в пресі. Ольга сподівається віднайти художні форми, щоб донести думки людей, які воліють залишатися анонімними. «Я питаю, як вони б схарактеризували ставлення півострова до материка зараз? Що це: біль, образа, надія, віра, відчай, очікування, fuck off? Відповіді неоднозначні: це така суміш журби, образи, але й надії, — ділиться режисерка. — Ми говоримо про деокупацію доволі абстрактно. Мені здається, це питання не пропрацьоване, ми не розуміємо, що там із людьми відбувається. Питаю їх: «Ми в паралельних світах?». Більшість каже «так»… Є там і така думка, що повернення стане величезним стресом для людей. Що, мовляв, треба було раніше це робити, а тепер облиште все як є. Але все ж таки більше трепету та надії, ніж апатії. І постійне таке коливання, своєрідний ритм утворюється з нашої надії й безнадії». Ольга розповідає, що ті, хто виїхав з окупації, теж відповідають по-різному. Звісно, для кримських татар надважлива ідея загальнонаціонального повернення. А для людей інших національностей не завжди. Хтось каже, що не повернеться, навіть якщо Крим звільнять. Хтось реалізувався на новому місці, отримав більші можливості, ніж там. Кажуть, що не вистачає спілкування з близькими, тільки якщо тут близькі не з’являться. «А я бачу, що усміхаються, бо вже з’явилися. І це природний процес укорінення», — пояснює вона.
У цьому проєкті народилося й щось абсолютно нове.
Аудіовізуальний твір «Ніхто не острів» Ольга Михайлюк задумала зробити в співавторстві із Сергієм Кравченком (SK.EIN) з Білорусі. І хоча проєкт став своєрідною імпровізацією людей із різних країн на тлі політичних криз, закритих кордонів та пандемічних обмежень, у його глибині заховані емоції, пов’язані з Кримом. «Десять років тому я жила в Бахчисараї, готувала фестиваль, який відбувся на Чуфут-Кале, на тлі небезпечного, але дуже красивого простору, — згадує Ольга Михайлюк. — Сергій теж брав участь у цьому фестивалі. І зараз ми вирішили зробити проєкт не так загалом про Крим, як про наші взаємозв’язки з ним. Щоб він був не виключно ностальгійний, щоб він став точкою, де зійдуться наші «до» (тут спираємося на спогади) та «після» (а тут — на сподівання та уяву). Бо ми віримо, що зможемо знов опинитися в тих місцях».
Читайте також: Томаш Ґживачевський: «Люди без коріння значно вразливіші до маніпуляцій»
Митці домовилися максимально наблизитися до півострова, щоб записати аудіо та відео всього, що є спільного на материку й півострові: хвиль, трави, мушель, а також отримати польові записи природних шумів і мелодій Криму, які синтезуються в спільне абстрактне полотно. Але українсько-білоруський кордон закрили, і Сергій не зміг приїхати. Улітку Ольга сама записувала відео та ділилася ним з колегами у віртуальному просторі. До роботи приєднався скрипаль із Криму Рустем Асанов, гру якого цитують у своєму творі Ольга та Сергій. Згодом це стало переростати в більше: до команди долучився Сурен Восканян із Маріуполя, який грає на дудуку та кларнеті грецьку й кримськотатарську музику. Потім — Мустафа Кизилделі з Туреччини, який брав участь у фестивалі в Бахчисараї 10 років тому, грає на багламі. І українець Андрій Левченко, грає на бубні. «Вони привезли на репетиції свої кримські спогади та мелодії, — розповідає Михайлюк. — Твір абстрактний, але такий трепетний, чуттєвий, особистий від кожного, який сплітається в одне аудіовізуальне оповідання. У ньому немає слів та гасел, є щось поза цим, щось, що піднімається вище — над усіма кордонами та кризами. Можна просто подивитися, як натхненно грають одну мелодію вірменин Сурен та турок Мустафа, як уважно прислухаються один до одного. І не потрібно слів. Розуміння між людьми можливе. А з Мінська та Сімферополя, наче з полону, намагаються дістатися до нас Сергій та Рустем. І тут — технології нам на допомогу. Ми продовжуємо працювати, і робимо з радістю».
Команда «Крим. Третій вимір» вважає цей проєкт емпіричним зв’язком, який має підживлювати надію. На те, що ця тема потрібна на материку та на півострові. «Коли в Херсоні я давала інтерв’ю на радіо, яке транслюється в Криму, зважувала кожне слово. Бо розуміла: десь там для когось це може стати чи не єдиною причиною ще сподіватися», — зізнається мисткиня.
Презентація проєкту «Крим. Третій вимір» відбудеться 30 жовтня о 16:00 в Українському домі (Київ).