Степові бойки

Південне сонце й тихе плесо Дніпра, барикади херсонських помідорів, винограду, кавунів, риби всіляких ґатунків… І це все під соусом легенд про зміївських гадюк, про «старошведське» життя й про пригоди гірських бойків у степах України. Й ви вже розпитуєте, де ж та Зміївка, в біса, розташована й чи процвітає там зелений туризм?

 

Село стоїть на видноті: на високому півострові над Каховським водосховищем. Його видно з усіх закутків рукотворного моря, тож шанси підробляти на пейзажах у селян є непогані.

«Мала Європа» – так ще називають Зміївку, первісна назва якої – село Старошведське. Більшість людей щось чули про неї завдяки минулорічному візиту до села короля Швеції Карла XVI Густава. Він відвідував нащадків колоністів, однак більшу частину німців і шведів, котрі проживали в таврійських степах із XVIII сторіччя, під час Другої світової звідси депортували як фольксдойчів до Казахстану. Назад у Зміївку повернулись окремі родини. Натомість сьогоднішні зміївчани – теж переселенці, переважно з Бойківщини. Це одне з найбільших на Херсонщині сіл є заповідником, чи, якщо хочете – резервацією тієї полікультурності, яка існувала на Півдні України протягом сторіч.

 

 

Активіст місцевої «Просвіти», вчитель фізкультури, а за сумісництвом краєзнавець Микола Куривчак вказує на шматок поораної землі неподалік від крамниці у Вербівці – одній зі зміївських дільниць. За задумом, тут має постати майбутній музей депортації [див. довідку], експонати до якого поки що лежать у місцевому будинку культури. Допомагати південним бойкам із цією ініціативою будуть побратими з галицьких громадських товариств «Устрики» та «Бойківщина», котрі вже мають подібні музеї.

 

Хоча дах місцевого клубу протікає, про свій персональний добробут зміївчани не забувають: вирощують щорічно по два врожаї картоплі, цибулі та іншої городини, яку вивозять на Криворіжжя й "навіть" до Києва. Дехто працює у великих фермерів, один із яких узявся відроджувати знищені в горбачовські часи виноградники. «Хай як бідкаються, – оповідає шурин Куривчака пан Роман Моцьо, – а через кожен дім мають власну машину, бо ж і їздити тепер можна: до візиту шведського короля збудували нормальну дорогу. Взагалі, лінивим бути в селі – гріх». Окрім нової шосейки, варто відзначити зміївську ідеальну чистоту: побілені хатки на тлі синього Дніпра й виметені вулиці з клумбами попід парканами.      

 

Зараз у Зміївці три храми. Одна церква греко-католицька – її звели депортовані жителі трьох західнобойківських сіл, котрі нині на території Польщі: Нанова (неіснуюче), Лодина й Береги Долішні. Інша церква – Київського патріархату – для місцевих «степових» українців та решти переселенців із Карпат. І, врешті, для автохтонної людності, тепер найменш представленої (до 60 осіб німців та кільканадцяти шведів), функціонує євангельсько-лютеранська кірха.

           

 

 

Уніатська парафія в Зміївці – найчисленніша в області. Якось на 30-річний ювілей місцевого пароха отця Степана Макара приїхала Людмила Полегенко, начальник відділу культури райадміністрації. Зайшла до каплиці на службу. «То вона була в шоці, коли почула, що в нас увесь храм співає, а не лише хор, – розповідає Роман Моцьо. – Ходила церквою, як у кіно». Хор перебуває в умілих руках їмосці, дружини пароха, яка намагається не лише навчати сучасних розспівів, але й зберегти бойківський наспів.

 

Наразі чинною можна вважати лише невелику каплицю, натомість храм біля неї, вже вкритий бароковими банями, ще будують. У підмурку – кримський білий камінь, трохи вище – легший херсонський ракушняк. Сільрада виділила церкві громадську землю, й виручка від урожаю йде на будівництво. Вишуканий іконостас у каплиці подарували співвіряни з-під Бродів, з ними місцева громада підтримує сталі стосунки.

 

Сам отець Степан, який одночасно очолює херсонський деканат (представництво) Одесько-Кримської єпархії УГКЦ, не без гордості повідомляє, що на Херсонщині зареєстровано 24 парафії, з яких 16 мають свого священика. Отець не любить слова «прихожани», яке часто вживають на Півдні, вважає, «прихожанин» – це той, що «прийшов-відійшов». Справжніх парафіян, які живуть із церквою, є 160 родин. Певна річ, доїздять із інших сіл, навіть із Берислава й Нової Каховки.

 

Греко-католицький парох повернув традицію ходити по селу й освячувати помешкання. Етнічна шведка баба Ліля на Водохрещу виглядає передусім отця Степана, й вона не єдина з автохтонів, чиє серце пригорнулося до «віри бойків». Ще одна традиція, не найкраща, яку священик родом із Тернопілля намагається, навпаки, ліквідувати – це випивка на кладовищі в поминальні дні. Певних речей не толерує, хоч і зрісся з Херсонщиною та полюбив її звичаї: «Я би сказав, що Херсонщина є дуже українська на Півдні України. Це моє бачення, пережиття протягом 12 років. Обласна адміністрація принаймні намагається показувати в історії краю також і цих переселенців».

 

Те, що громада зберегла свою цілісність, заслуга й тих підпільних за радянського часу священиків, які сюди приїздили з колишньої батьківщини – Дрогобиччини. Служби Божі відправляли по селянських хатах, таких, як у Марії Махник. Нині пані Марія опікується каплицею.

 

Роман Моцьо, який, окрім традиційних занять сільським господарством, ще й працює завклубом, хвалиться іншим досягненням. Зміївський музичний гурт «Бойківчани» тримає перед у виконанні повстанських пісень по районах області. «Нещодавно мене відділ культури запросив у сусідній райцентр Горностаївку на фестиваль військово-патріотичної пісні, то спитали, чи є в мене якісь «афганські» чи з Великої Вітчизняної? А я поставив умову, що поїду з ансамблем, але будемо співати повстанських пісень. Попросили дозволу з Херсона, а там не те що дали добро – зраділи».

 

Зміївка – одне з небагатьох населених пунктів на Півдні, де знесли пам’ятник Леніну. Хоч місцеві комуністи й виявляли незадоволення, рятувати ідола Ілліча ніхто не прийшов.

 

 

Іван Романів ходить до причастя в краватці з тризубом: «Онука вишила», – тішиться. Говорити, що серед переселенців є чимало пов’я­заних із УПА, зайве. Дід Романа Моця загинув у криївці в 1943-му.

 

У перше по переселенню Різдво 1952 року бойки пішли по селу вертепом, за що деякі – насамперед виконавець ролі січового стрільця – поплатилися засланням до Сибіру. Нині зміївський вертеп знаний далеко поза межами області: в січні гурт із 11-ти чоловіків їздив на фестиваль до Івано-Франківська, де перевершив учасників «зіркового» вертепу в складі Олеся Донія, Богдана Бенюка, Юрія Луценка. А торік їздили до Одеси на переселенський фестиваль «Відлуння бойківського краю».

 

На Херсонщині, окрім Зміївки, вивезені під час акції 1951 року бойки живуть неподалік: у Дудчанах, Михайлівці, Золотій Балці. «То була комуністична помилка, – розселити нас уздовж Дніпра», – з усмішкою констатує Роман Моцьо. Адже тепер переселенці та їхні нащадки з різних сіл мають змогу безперешкодно спілкуватися та плекати культуру й віру предків, що навряд чи сподобалося б владі, яка їх директивно переселяла.

 

Слухаючи про проведену зміївчанами минулого року «Бойківську ватру» – поїздку в рідні гори, організовану до 50-річчя депортації, переймаєшся оптимізмом. Хоча, звісно, не всім вдалося тоді з’їздити, зараз це тим паче проблематично через шенгенські візи.       

 

Колишня вчителька Марія Бандрівська, яка покинула рідне село Береги Долішні у віці восьми років, скаржиться: «Відтоді, як нас переселили, я там у горах не була. Хоч знайомі їздили туристами ще тоді, коли не треба було жодної візи. Мені запам’яталося, як перед виселенням ми востаннє пішли в ліс на ожину. Її стільки було… А тут є морва. Знаєте, що це таке? Це шовковиця! Якби таке щастя усміхнулося нам – поїхати, але не так розкішно ми живемо, щоб на один раз паспорт виробляти…»

 

Для Романа Моця село Зміївка – батьківщина. В Лодині не довелося побувати, хоч полюбив її з розповідей бабусі: «Люди [після переїзду. – ред.] були зголодовані відсутністю церкви. Коли баба вмерла, то ніхто не мав сумніву, що піде прямою дорогою до Бога, стільки пережила. Війна, це переселення, батько мій все життя сиротою…»