«Політичне богослов’я не походить від християнського богослов’я, а зародилося в Афінах, де політику розуміли як мистецтво пошуку спільного блага для поліса»
(Елізабет Філліпс, «Політичне богослов’я: Посібник для чайників»)
Стенлі Гауервас (Stanley Hauerwas, народився 24 липня 1940 року) — «останній серед живих» із відомої трійці постліберальних теологів. Сьогодні Гауервас є одним із найвідоміших сучасних американських християнських мислителів. Знаний він перш за все тим, що присвятив своє академічне життя дослідженню постліберальних поглядів етичних проблем і зробив вагомий внесок у дослідження моральних питань. У своїх книжках («Спільнота характеру: На шляху до конструктивної християнської соціальної етики» (1981); «Мирне Царство: Посібник з християнської етики» (1983); «Краща надія: ресурси для Церкви, яка протистоїть капіталізму, демократії та постмодерну» (2000)) він намагається відкинути стале твердження Просвітництва про те, що етика — це набір моральних ідеалів і цінностей. Натомість Гауервас стверджує, що християнська етика займається визначенням морального світогляду історичної спільноти (церкви) і впроваджує цей світогляд у життя своїх членів.
«Справа, яку я виконував у політичній теології, філософській етиці та догляді за психічно неповносправними, здавалася невід’ємно пов’язаною»
(Стенлі Гауервас, «Дитя Ганни: теологічні мемуари»)
Гауервас є представником Єльської теологічної школи, до якої належали такі постліберали, як Ганс Фрей (1922–1988) та Джордж Ліндбек (1923–2018). Якщо коротко, то постліберальна теологія є реакцією на теологічний лібералізм. Його ми пов’язуємо з такими мислителями, як Фрідріх Шляєрмахер (1768–1834), Адольф фон Гарнак (1851–1930) та Альберт Річлі (1822–1889). Початком постліберальної теології можна вважати критику теологічних засад модерну швейцарським реформатським теологом Карлом Бартом (1886–1968). Постліберальна теологія за своєю природою є нефундаціоналістською, внутрішньотекстуальною (підлаштовує світ під Слово Боже, а не Слово Боже під світ), соціально орієнтованою, схильною до плюральності та різноманітності, відкритою до щедрої ортодоксії (а саме — шукає відновлення ортодоксальної віри).
Свою автобіографію Стенлі Гауервас виклав у книзі «Дитя Ганни: теологічні мемуари» («Hannah’s Child: A Theologian’s Memoir», 2010). Він народився в методистський сім’ї в Техасі. Його батько був каменярем. Ще підлітком, у 15 років, Стенлі, присвятив життя служінню. Гауервас став першим у своїй родині, хто вступив до коледжу. Залишивши техаську цеглу, він засів за книги в Південно-західному університеті, де особлива увага приділялася гуманітарним наукам під керівництвом методистської церкви. Коли зайнявся університетською освітою, Гауервас уже не ідентифікував себе як християнина, але і не схилявся на бік атеїзму. Після читання книги відомого американського протестантського фахівця з етики Річарда Нібура «Значення Одкровення» (1941) він вирішив вступити до Єльської теологічної школи і перевірити, чи дійсно правда те, про що писав Нібур. Шлях до цілі зайняв багато років, протягом яких Гауервас вибудував критичне ставлення до традиції Нібура, натомість почавши наслідувати ідеї менонітського теолога Джона Говарда Йодера (1927–1997). Він здобув кілька наукових ступенів із теології та філософії, які згодом дали змогу отримати докторський ступінь. Викладав у коледжі Августина (Іллінойс), в Університеті Нотр-Дам (Індіана) та в Університеті Дюка (Північна Кароліна), де обіймав посаду професора теологічної етики з 1983 року. В 2014 році Гауервас став професором кафедри теологічної етики в Університеті Абердіна.
«Я намагаюся не вживати словосполучення “політичне богослов’я” з тих самих причин, з яких намагаюся уникати словосполучення “соціальна етика”»
(Стенлі Гауервас, «Як (не) бути політичним теологом»)
У 2001 році журнал Times визнав Гауерваса найкращим американським теологом року, хоча сам Гауервас вважає, що поняття «найкращий» аж ніяк не може бути застосоване до теолога. Під час виборів президента Америки Трампа (перший термін) він наголошував на тому, що Дональд Трамп насправді символізує те, чим є американська громадянська релігія, втілюючи в собі спотворену теологію.
Насправді Гауервас є дуже неоднорідним теологом. Він — американський патріот, який сповідує «непопулярний» пацифізм (з початку 1980-х), є противником евтаназії та абортів, виявляє антикапіталістичні почуття та вважає, що Бог, якого «змушують» благословляти Америку і стояти на її боці, не є «справжнім» Богом. Також Гауервас переконаний, що сучасне християнство перетворилося на таку собі форму психотерапії й стало підґрунтям націоналістичної ідеології. Він звинувачував своїх попередників і сучасників по «теологічному цеху», що ті зробили церкву «невидимою», прирівнявши її до «Америки», а віру перетворили на форму автотренінгу.
Християнство має навчити своїх прихильників бачити світ таким, який він є насправді. Як пише про себе Гауервас: «Я провів життя, намагаючись переконати тих, кого цікавить етика, що характер і чесноти є ключовими поняттями для будь-якого адекватного опису правильного життя». За Гауервасом, природа етики — всередині конкретної спільноти, яка і розробляє внутрішні моральні цінності. Бути моральним означає знати моральні погляди конкретної історичної (в нашому випадку — християнської) спільноти, приймати ці цінності та практикувати їх усередині відповідної спільноти.
Гауервас наголошує на тому, що християни мають розглядати себе як «прибульців» (resident aliens) у суспільстві, ворожому до їхнього стилю життя. Єдиний вихід для церкви він бачить у відокремленні (separatism) та збереженні власної ідентичності. Але водночас наголошує, що в жодному разі не проповідує відділення християн від суспільства. Церква локалізована в світі, але світ не має впливати на її цілісність, а члени церкви мають ідентифікувати себе безпосередньо як християни, а не як, наприклад, американці (або українці), члени тієї чи іншої конфесії або просто людські істоти. Гауервас вважає, що церква не має жити за чужими стандартами (наприклад, за стандартами політичного лібералізму). Бо саме церква, а не політики, має інструктувати суспільство, як жити моральним життям. Також він поділяє думку, що модерний ліберальний проєкт призводить до моральної фрагментації, відчуження та хаосу. Саме тому колапс лібералізму не стане чимось несподіваним. Ліберальна модерність поступається мові суб’єктивних прав як останній анахронізм морального каркасу. Гауервас погоджується з тим, що заклики до суб’єктивних людських прав в епоху модерну є безґрунтовними моральними фікціями.
«Церква не має політики, радше, церква є Божою політикою для світу. Якщо християни добре сформовані цією політикою, вони, сподіваюсь, будуть добре служити світові, розвиваючи “церковний погляд” (ecclesial squint). Роблячи це, вони, можливо, зможуть послужити своєму ближньому, допомагаючи нам побачити, що “так не повинно було бути”. Це і є найрадикальнішою політикою, яку тільки можна уявити»
(Стенлі Гауервас, «Як (не) бути політичним теологом»)
Насправді Гауервас є дуже ортодоксальним з точки зору теології, але водночас і вкрай критичним щодо як консервативного бібліцизму, так і теологічного лібералізму. Проблема з консерватизмом полягає в тому, що концепт християнського спасіння перебуває під впливом так званого «американського індивідуалізму та демократичних ідей». Лібералізм теж не влаштовує Гауерваса, бо як теолог він схиляється до «неапологетичної» теології.
Тоді як Ганс Фрей наголошував на «наративі», Гауервас пише про «історії». В принципі це одне й те саме, але для Гауерваса церква є продовженням історії дій та звершень Христа в цьому світі. Наша християнська історія, якою ми ділимося в церкві, скеровує нас по життю. Це свідчить про те, що християни не мають своєї індивідуальної історії, а беруть участь в історії християнства, яка триває й розгортається з часів Христа. Ісуса не потрібно розглядати як соціально-морального вчителя. Він сам по собі і є це «соціально-моральне». Іншими словами, Христос не говорив на теми соціальної етики, Він був соціальною етикою. Для того, щоб залишатися соціально та політично вагомими в цьому світі, християнам потрібно бути сформованими історією Христа. Христологія не може бути відділена від еклезіології, як і сам Ісус — від церкви.
Спостерігаючи за сучасним західним суспільством, можна зробити висновок, що воно керується ліберальними принципами, які гарантують свободу кожному індивіду, допоки ця свобода не зазіхає на свободу іншого індивіда. Лібералізм прославляє толерантність, плюралізм і приватну автономію. Натомість церква, за Гауервасом, керується іншою логікою. Її члени розуміють себе не як автономних індивідів, а як тих, хто пов’язаний з Богом, з традицією та з іншими.
Щоб зрозуміти Гауерваса, слід пам’ятати, що він перебував під впливом культурно-лінгвістичного прагматизму Ліндбека та етики чеснот Аласдейри Макінтайра. Він погоджувався з тезою Ліндбека про те, що сутність релігії — не в пошуку правдивих чи хибних передумов, а в розвитку навичок мистецтва жити. Там, де Ліндбек, з точки зору культурно-лінгвістичного аналізу, наголошує на тому, що розробка релігійної мови відкриває можливість до релігійного життя, Гауервас робить акцент на «історіях» усередині християнської спільноти, які створюють можливість для різнопланового вираження різноманітного життєвого досвіду. Сам Ісус є історією, яка формує церкву. Таким чином церковна історія стає політичною альтернативою наявним соціально-політичним конструктам.
«Враховуючи мою ідентифікацію як критика ліберальної політичної теорії, дехто небезпідставно може подумати, що мене справедливо називають політичним теологом. Однак я сумніваюся, що заслуговую на таке визначення. Зізнаюся, що є спокуса привласнити собі цю ідентичність, щоб протистояти критиці, яка часто лунає на мою адресу, а саме, що я “сектант, фідеїстичний трайбаліст”, який намагається змусити християн відмовитися від завдання досягати справедливості через участь у політиці. Це правда — більше того, я вважаю, що багато з того, що робиться в політичному богослов’ї, цілком співзвучно з моїми думками про політичні виклики, з якими стикаються християни в таких контекстах, як Америка. Але шлях, який я пройшов, щоб зрозуміти, яку політичну позицію повинні займати християни у світі, в якому ми перебуваємо, суттєво відрізняється від шляху тих, хто зараз ототожнює себе з “політичним богослов’ям”»
(Стенлі Гауервас, «Як (не) бути політичним теологом»)