Такі дні, як День Незалежності, у багатьох країнах, навіть вільних та успішних, святкують насамперед уряди, влада. На те вони й офіційні, ці свята.
Щось офіційне — значить передусім державне, а хто як не державні установи й посадовці мають піклуватися про такі свята.
До цього дня не випадково присвячують службові підвищення, відзнаки й нагороди. У такий спосіб громадянам зайвий раз нагадують, хто в країні головний. Обраний чи самопризначений — у цьому випадку не має значення.
Іншій людині з вимогливим смаком, навіть щирому патріотові, від усього цього буває якось нуднувато, та нічого не вдієш, принаймні доки існує на світі державність як така. Щоб День Незалежності майже зрівнявся з релігійним святом, потрібні певні умови. Що це за умови, багато балакати, мабуть, не треба — хіба що нагадати одну.
Історія свідчить, що такі свята позбуваються надлишку офіційності там, де їх цілком щиро святкують навіть високопосадовці. Цього дня ті люди непомітно для себе розчиняються у веселому натовпі, який і собі не звертає на них уваги: випиває та закушує, співає та підтанцьовує.
Звідси й перше запитання про День Незалежності України: коли і як це свято стане помітно незалежним від начальства? До війни воно таким не було. Частина населення майже відверто, а то й зовсім відверто, не раділа незалежності. Хтось не зовсім розумів, що воно таке, та не дуже й прагнув зрозуміти.
Інакше кажучи, усе ще точилася боротьба за незалежність країни всередині самої країни й навіть, не в останню чергу, у сім’ях. Нічого нового й ніде небаченого, усе мало свої пояснення. У цьому сенсі все було нормально.
Що змінила, якщо змінила, чи що змінить, якщо змінить, війна? Тут варто заборонити собі видавати бажане за дійсне, бо люди не дурніші за тебе.
Цього дня варто нагадати насамперед собі, що незалежність України була здобута не раніше, ніж того зажадала більшість населення. Усі інші обставини: демократизація Радянського Союзу, велика й безглузда спроба поставити його на шлях «демократичного соціалізму» — дуже важливі, але не першорядні. До усвідомлення переваг незалежності дозріла, дотяглася більшість населення. Це головне.
Мені, наприклад, незаперечною здається відома істина, що якби українська більшість дійшла до цього раніше, то ніяка сила не могла б утримати Україну спочатку в царській, потім у комуністичній імперії. Протягом трьох з гаком століть випадала не одна нагода це здійснити цілком успішно. Вважати, що вся справа була в могутності, підступності й жорстокості царів-генсеків та їхніх посіпак, — така розумова вправа зрозуміла, навіть пробачна, але наївна. Вона, по суті, принижує українство, його природні здібності й можливості.
Читайте також: Єдиним фронтом
До цього, звичайно, йшло. Можна сказати, що йшло занадто довго, але то будуть пусті балачки. Йшло стільки, скільки, значить, було треба. Ця поступовість місцями не тільки героїчна та трагічна, а й дуже цікава.
Я, наприклад, не просто зрозумів, а відчув, що Україна неодмінно стане незалежною, коли вперше побачив Київ, а в ньому — урядовий палац №1. То було в 1970-х. Ця величезна, поважно-сувора, майже грізна споруда, з якої хвиля урядової влади розходилася до Чорного моря й Карпат, просто не могла не наштовхнути на урочисто-моторошне передчуття. Один гранітний, на четвірку поверхів, цоколь чого був вартий!..
Подумалося про архітекторів. Чи вони підозрювали, до чого готують цей німий, але такий виразний заклик? А той же Сталін, який затвердив історичний «чєртьож»? Я уявив собі людей, які щодня ходять туди на роботу. Не може бути, щоб кожен з них, від прибиральниці до хазяїна головного кабінету, ні разу не сказав собі, як було б гарно, як доречно, щоб над цим палацом не підіймалася тінь московського Кремля!
Так, люди, так. Не тільки зміст вимагає відповідної йому форми, а й форма — свого змісту (мати казала «хорма» — це про металеву круглу миску, у якій ставила тісто, воно ж «кісто», у піч).
УРСР була видимістю вільної республіки. З правом такого ж, бачте, вільного виходу із СРСР! То по-своєму майже геніальна форма брехні. У ній було те, що вимагалося для годиться: свої конституція, герб і гімн, уряд, парламент, Академія наук — усі ознаки безсумнівної самостійності, навіть своя єдина керівна комуністична партія! Ці причандалля самим своїм існуванням не могли не підштовхувати людей до думки, чому такій чудовій формі якось не наповнитися б чесним змістом.
Мені тоді згадалася та нещасна, незаймана красуня, що була дружиною єгипетського вельможі — теж красеня, але кастрата. Як ця жінка благала Йосипа Прекрасного согрішити з нею, то шепотіла, то волала: «Зупини мою кров!», тобто «Заплідни мене, дай мені завагітніти, — від слова «вага», — наповни моє нутро тим змістом, для якого воно не мною створено». Якраз вона підказала мені, яка різниця між відчуттям змісту й форми. Зміст просто вимагає певної форми, а форма зі свого боку вимагає не тільки певного змісту, а також шаленства, тужить по ньому.
Війна вже зробила те, що люди, особливо місцеві діячі, які могли мріяти чи розраховувати на повернення України хоча б якимось боком у звичний союз із Росією, розлучились із цим сподіванням назавжди. Деякі, до речі, не без полегшення, бо нарешті для них настала повна ясність. А така ясність тому, хто цінує тільки власне, корисливе, конче треба. Хтось, може, ще й хотів би поглядати в бік Москви: як би затіяти спільне дільце з нею, не виключаючи й такого, що влаштовується через РАЦС, та тепер вичерпано навіть цей ресурс. Така людина спочатку тільки вдає, що нові обставини їй до вподоби, а із часом навіть непомітно для себе стає щирим прихильником цих змін. Цю властивість двоногої істоти не треба применшувати ні в приватності, ні в політиці. Я їх зустрічаю щодня. Щодня. Деякі вже справді забули, що нещодавно були за партію тих же «ригіналів», і це не обов’язково зовсім темні, святим хрестом непросвічені. І я не приміряв би до них слово «мімікрія» — там усе складніше й утішніше.
Читайте також: Вершинна перемога українського народу: як здобувалася незалежність.
Для військових День Незалежності — привід нагадати країні про себе. Як і всі, кожен з них під час зустрічі запитає вас або щось скаже сам не про те, що відбувається сьогодні, а що буде завтра-післязавтра. Мене, наприклад, повсякдення штовхає на такі роздуми, якщо не щогодини, то щодня. Коли ходиш по місту, тепер, на третьому році війни, не рідкість побачити виразну, красиву, уже стандартну табличку зі стрілкою і написом: «Місце для укриття». Досить легко його знаходиш, пробуєш відчинити двері. Ще не вперся в незамкнуті… Навкруги — нікого.
Правда, одного разу зустрів у дворі дуже поважної школи ще поважнішу директорку. Пані середнього віку, коротка зачіска, довга обтисла спідниця. Двері, пояснює, замкнені тому, що існують бомжі — так в Охтирці називають безхатьків. Гудуть сирени повітряної тривоги, на які ми з нею, як і решта мешканців, звично не звертаємо уваги.
— Ну, а якщо раптом станеться так, що таки доведеться бігти в це ваше укриття?
— Та хто там побіжить!
— Тоді навіщо ось цей вказівник?
— Бо така надійшла вказівка.
Їй, звичайно, теж цікаво побалакати про те, що буде завтра. Я зі свого боку не знаю, що буде, але одне з питань, які доведеться розв’язувати Україні, далеко не другорядне, ось переді мною. «Та хто там побіжить!» Вона знає, що каже. Кожен ще зі школи в курсі, що воно таке, ці директорки, щоб до них бігти. Що з нею робити? Як бути з її, так би мовити, нинішніми хазяями? Який, тобто людський, матеріал опиниться в розпорядженні Творця після війни? Чим він буде відрізняться від довоєнного?
…Щойно повернувся до свого кабінету очільник знайомої мені громади. Деякий час він посидів удома після того, як попався на хапку. На одному з…
— Відкупився, — спокійно кажуть його виборці й далі вітаються з ним так, щоб йому було приємно.
— Як він зараз? — запитую.
— Та як? Знову краде чи придивляється, де що поцупити. Що йому ще робити?
Цей загальний спокій унизу, він таким непорушним і залишиться?
А що вгадується справді нового післявоєнного?
Головне — на те воно й головне! — не впаде в очі ні людині з вулиці, ні поетові з тої ж вулиці. Серед іншого, наприклад, ось таке. Навіть дуже вчені економісти визнають, як їх вразило, що раптом з’явився легіон ділових людей, які затівають перетворення України з постачальника світові дешевої сільгоспсировини в продавця готової продукції. Допоможіть кредитом, доступом до тієї ж логістики й тримайтеся від нас якомога далі — не благає, а вимагає від влади цей люд з повним усвідомленням своїх прав і можливостей. Це можливість того, що називається структурною перебудовою економіки, а значить, і всього. Твереза, творча впевненість підприємця в собі — ось що може виявитися ознакою післявоєнного часу. У країни принаймні немає іншого виходу, як стати взірцем сучасного господарювання…