Ранкова маршрутка їде від залізничної станції імені Тараса Шевченка до центру міста Сміла. Вік пасажирів 50+, і цей плюс — переважно не рік і навіть не десять. На черговій зупинці до салону намагається зайти дідусь у засмальцьованій куртці й кашкеті, подає мені торбу, яка, певно, пам’ятає ще президентство Кучми: «Потримай, ну!». Сходить поволі, затягує до салону кравчучку. Водій терпляче чекає, жодним словом не виказує невдоволення.
Усівшись, дідусь одразу береться інструктувати нас із колегами: «Я коли виходитиму, подасте мені спершу оцю, потім цю».
Киваємо.
Нас троє: Катерина Міхаліцина, Марія Титаренко і я, Володимир Аренєв. Ми з Українського ПЕН і приїхали до Сміли в межах проєкту «Мереживо. Літературні читання в містечках України». Наша мета: налагодити зв’язок з місцевими спільнотами, дати їм відчути, що вони не самі й так само важливі, так само частина цілої України.
Коли маршрутка доїжджає до потрібної зупинки, подаємо дідусеві ті його сумки. Принаймні якась користь від нас уже є.
* * *
Про Київ і Львів часто говорять як про суміш різних епох, що співіснують і впливають одна на одну. Та хіба те саме не стосується й кожного містечка чи села? Часом там цей контраст ще помітніший, якщо знати, куди дивитися.
Приміщення культурно-освітнього центру, у якому виступаємо, збудовано у 1909–1910 роках — дві імперії тому. Усередині сучасні меблі й мікрофони, але стильна стеля — з далекого минулого.
Серед слухачів теж кілька поколінь: від школярів середніх класів до сивих учительок і вчителів. Об’єднує їх одне: ані про мене, ані про Катерину Міхаліцину більшість із них не чула.
Це звична ситуація: якщо ви не Стівен Кінґ, на таких зустрічах вам доведеться почати з розповіді про себе та свої книжки. Не без того, що до вас «живі» письменники виступали тут кілька років тому або кілька десятиліть.
Зустріч із читачами в Смілі
Чому? «Так історично склалося». Видавці не мають грошей, щоб забезпечити автору тур усіма містами України (добре, якщо вистачає на два-три). Держава ж і до повномасштабного вторгнення сприймала культуру як щось необов’язкове. Місцеві громади теж мають нагальніші проблеми.
Підготовка й модерування таких зустрічей вимагають особливого хисту, а ще часу й сил. На щастя, ми із Катериною не самі — з нами письменниця, викладачка й співкураторка проєкту «Мереживо» Марія Титаренко. Вона разом з іншою співкураторкою, письменницею Анастасією Левковою, у межах ініціативи від Українського ПЕН дбає про те, щоб автори й читачі зустрічалися в різних куточках нашої країни й могли почути одне одного.
Зустріч із читачами в Смілі
Окрім того, завдяки ПЕН є можливість подарувати книжки місцевим бібліотекам. А це надважливо, бо фонди тут оновлюються не так часто, як варто було б.
Самі ж читачі, на жаль, дуже часто не мають можливості придбати книжки: інший рівень прибутків, інші життєві виклики…
Із повномасштабною війною все це лише ускладнилося. Та водночас, як не парадоксально, саме війна навернула багатьох до читання українською.
* * *
Коли розмовляємо, зізнаюся, що читання — принаймні для мене — працює як потужна терапія. Усі ми вже тривалий час у стресі. Він може бути більш чи менш помітним, але цей тиск триває щонайменше два роки, а для когось — і значно довше, від 2014-го. Читання дає можливість повернути собі здатність до концентрації, знімає тривожність, допомагає здолати залежність від повсякчасного гортання стрічки новин.
Такі бесіди нагадують про наш спільний життєвий досвід, руйнують стіну між нами. Читачі нарешті бачать, що письменники не ті двовимірні портрети зі шкільних кабінетів, а живі люди.
Та зрештою будь-яка розмова звертає на те саме — війну. Зустріч триває дві години, а потім ще якийсь час спілкуємося в кулуарах. Помітно, наскільки для громади важливі такі розмови.
Важливі вони й для нас, бо маємо шанс почути й зрозуміти тих, для кого, власне, пишемо. Не уявних — справжніх читачів, яких часом хвилює геть не те, що ми собі уявляємо.
* * *
Війна тут відчувається значно сильніше: і в побуті, і в розмовах. Під час невеличкої екскурсії нам розповідають, що чимало місцевих ініціатив поставлено на паузу «до ліпших часів». Мабуть, найбільш прикро це звучить щодо римо-католицького костелу Успіння Пресвятої Богородиці. От вона, за занедбаним парканом, — найстаріша архітектурна пам’ятка міста, побудована на початку ХІХ століття.
Римо-католицький костел Успіння Пресвятої Богородиці у м.Сміла
Нині костел у риштуваннях — і жодного шансу, що найближчими роками хтось візьметься за його реконструкцію. Здається, єдині, хто виграв від цього, — місцеве птаство, для якого дзвіниці костелу стали надійним прихистком.
Кажуть, якщо домовитися заздалегідь, можна потрапити на коротку екскурсію всередину, але з нашим графіком немає змоги для цього.
До й після зустрічі ми встигаємо пройтися містом. Оте переплетення часів тут відчутне й предметне: поряд із чудовою сучасною пекарнею промзона радянських часів, приватний сектор межує з храмом.
До книгарні встигаємо перед закриттям. Старе приміщення, дерев’яні полиці — інтер’єр, безумовно, з давніх часів, але тим і харизматичний. Є чимало сучасних видань.
Та якщо придивитися, можна зауважити також радянські книжки й видання російською: Кінґ, Акунін, — одне слово, те, що має найбільший попит. Серед дитячих стоїть «Ікабог» Джоанн Ролінґ, який українською так і не переклали.
Окремо зауважую кілька піратських видань з російського: роздруковані на різографі й видані з м’якою обкладинкою, а не в палітурці, як «оригінальні».
Та все це не видається стабільним бізнесом. Радше як спроба задовольнити окремі читацькі запити й продати те, що принесли як букіністику.
А нам це нагадує: поза нашою бульбашкою світ не лише такий, яким ми хотіли б його бачити.
Поки роздивляємося, двоє хлопців приходять шукати книжки про відьмака. Утішений, підказую їм, бо ж як не порадити хороші книжки?!
Вони довго переглядають й інші полиці з науковою фантастикою та фентезі, щось фоткають, радяться. Купують зрештою Кінґа.
Українською.
* * *
Засинаю в готелі й лише зранку бачу в новинах, що тут була повітряна тривога. Утім, нам розповідали, що місцеві на них теж не реагують. Життя майже не зупиняється, до бомбосховищ ніхто не квапиться. Кожен, зрештою, вирішує сам за себе.
Через дев’ять днів, 29 грудня російські війська влучили в житловий сектор у Смілі. Був пошкоджений 51 будинок, серед 9 потерпілих — дитина. На фото впізна́ю деякі з будинків: ми проїздили повз них, переважно це одноповерхові хатки, деяким чимало десятиліть, і жило в них не одне покоління. Тепер через російські ракети все це перетворилося на спомини й багато людського горя.
* * *
У Городище приїздимо по обіді, якраз щоб встигнути на зустріч у школі. В актовій залі на нас чекає кілька класів, до того ж різного віку. Це складна аудиторія, але Катерина Міхаліцина майстерно — на різні голоси! — читає їм свою нову книжку про притулок для собак. Слухають, мовчать. Сміються, але й відчувають те, що стоїть за жартиками. Бо притулок цей стоїть близько до лінії фронту, і собаки зазвичай туди потрапляють через невеселі обставини.
Зустріч із читачами в Городищі
Для доросліших читаю уривок з історико-фентезійної повісті «Пан малодобрий» — спогади про дорослішання одного з персонажів. Заздалегідь ми не домовлялися, але й тут є собаки, і вони так само відіграють важливу роль.
Діти дарують нам плетені обереги — це дуже зворушливо. Мій досі висить над робочим столом як згадка про цю подорож.
Після зустрічі кілька хлопців підходять і записують назви книжок, про які ми розповідали. Вони цікавляться фантастикою.
Згодом уже вчительки розповідають про те, що в дитинстві із захопленням читали Кларка, Бредбері, Азімова. Коли кажу, що сьогодні українською вийшло чимало сучасних і не менш цікавих творів, теж записують назви.
Та чи зможуть учителі й учні знайти ці книжки в місцевих книгарнях? Чи знайдуть у «тимчасово переміщеній» бібліотеці?..
* * *
Шкільна їдальня, Городище
На прощання нас годують у шкільній їдальні: від щирого серця насипають кашу й салат, наливають каву. На стінах тут розпис: натюрморти, гірські пейзажі, лебеді, схожі на плезіозаврів…
Директорка питає, чи було б нам цікаво подивитися на укриття. Звісно, нам цікаво!
Отак ми й залишаємо школу: спускаємося в підвальне приміщення, крокуємо лункою, видовженою залою. Тут стоять парти, лавки, є й ліжка.
На стінах висять плакати — інструкція поводження з вогнепальною зброєю. Усвідомлюємо, що колись тут був шкільний тир. Тепер діти переховуються в ньому під час повітряних тривог, які можуть тривати й по кілька годин.
Актова зала, їдальня, бомбосховище — більше ніде побувати не встигаємо, бо поспішаємо далі. Лишається трохи часу, щоб відпочити й сісти на поїзд.
Шкільне бомбосховище, Городище
Пізній вечір. На порожньому вокзалі кілька підлітків дивляться на смартфоні серіал російською. Літнє подружжя розмовляє українською — хай і не літературно вишуканою, але, очевидно, і не вивченою за останні кілька років.
* * *
Усе це, звісно, лише окремі спостереження. Було б надто зухвало думати, що за таку коротку подорож можна сповна зрозуміти Смілу чи Городище, відчути всі проблеми, страхи, сподівання містян. Тому намагаюся не робити висновки, лише фіксую побачене й почуте.
Щоб осягнути те, чим насправді живуть такі міста, варто приїздити туди частіше. Стати для них хай і гостями, але вже своїми, упізнаваними. Зробити й для себе ці міста такими ж — своїми.
Сміла, графіті
Хто з письменників наступного разу навідається туди? І коли саме — за місяць, за пів року, за кілька років? Чи будуть ще там зацікавлені слухати про українські книжки? Чи згадають — а може, й розкажуть? — про ті книжки, які радили ми з колегами?
Та й чи буде кому принаймні подати сумку місцевому дідусеві, коли він заходитиме до маршрутки?
Сміла — Городище — Київ, лютий 2024 року.
У межах проєкту Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України» 20 і 21 грудня відбулися зустрічі із читачами Черкащини. У містах Сміла й Городище Володимир Аренєв (Київ) та Катерина Міхаліцина (Львів) розповідали про свої книжки, а також про книжки своїх колег. Модерувала зустрічі Марія Титаренко (Львів), а можливим цей проєкт став завдяки підтримці Міжнародного фонду «Відродження».