Якщо звертатися до академічного визначення поняття «традиція», то науковці виділяють такі його особливості: «Відносно стійкі, такі, що повторюються, способи, прийоми, методи діяльності, які складаються в рамках конкретного соціального організму, зумовлені культурними, суспільно-економічними, політичними особливостями його існування; передаються від покоління до покоління, а також мають логічне обґрунтування. Саме останнє є однією з основних відмінностей традиції від звичаю». Але до сучасності це обґрунтування часто не надто застосовне, бо символічне чи значеннєве наповнення традиції розмивається з плином часу. Наприклад, стрибки через багаття у ніч на Івана Купала раніше були символом очищення, але нині це радше забава для молоді та цікавинка для привернення уваги туристів, не більше. Натомість Різдво й Великдень — це досі ті релігійні свята, які сприяють збереженню української ідентичності. Вони містять і зберігають елементи сакральності й сімейного та національного єднання.
З одного боку, саме у дитячому віці нас знайомлять із традиціями, розповідають про загальноприйняті правила, навчають нормам, які спрощують життя. Проте у тому-таки дитинстві батьки «вкладають у голови» дітям базові знання про навколишній світ, які стають для них неактуальними у дорослому віці. У психології це явище характеризується терміном «інтроєкція», тобто нав’язана настанова, якої колись давно привчили дотримуватися батьки чи вчителі. Насправді такі інтроєкції супроводжують людину протягом усього життя, як і традиції. Вони можуть і шкодити людині, якщо є несумісними з сучасністю. Наприклад, мати колись вчила доньку: «Будь скромною, вихваляти себе негарно». Коли ця дівчина закінчила університет і почала шукати роботу, то зіткнулася з проблемою: вона не вміла себе презентувати, бо її навчили, що акцентувати увагу на своїх досягненнях — моветон. Тоді на ментальному рівні відбувся дисонанс, із яким довелося працювати. І далі розвиток подій залежить тільки від усвідомлення особистістю цієї установки. Бо без розуміння проблеми вона може почати недооцінювати себе і влаштовуватися на посади з гіршими умовами, ніж могла б.
Коли хрестити?
Перше знайомство з традиціями в Україні відбувається майже відразу після народження. Часто після хрещення батьки одягають немовляті на руку червону нитку як «оберіг від злих духів». Сама по собі традиція не має жодної негативної конотації. Проте це швидше забобон і флешбек до слов’янського язичництва, аніж ілюстрація християнських чи тим паче загальнолюдських цінностей.
Читайте також: Новий рік по-українськи: напівзабуті традиції
Що ж до самого обряду хрещення, то він найчастіше відбувається у ранньому дитинстві, коли особистість іще не сформована і не усвідомлює потреби в тій чи іншій релігії. Натомість є добрі наміри батьків: дитину охрещують, щоб її «не зурочили, не накликали біду». Проте у більш зрілому віці людина сама може свідомо обрати те чи інше віросповідання чи обійтися взагалі без нього.
За словами отця Тараса Жеплінського, керівника інформаційного відділу Департаменту інформації УГКЦ, позиція церкви в цьому питанні така: «Церква радить, а то й закликає охрестити дитину якомога швидше. Зазвичай хрещення відбувається в найближчу неділю після народження немовляти. Хрестять дитину в парафіяльному храмі. За надзвичайних обставин — вдома, а в разі загрози смерті дитини охрестити її може будь-хто із християн у будь-якому місці. Чому хрестимо так рано? Тому що хрещення є тим єдиним, що дає нам певність у житті. «Хто увірує і охреститься, той буде спасенним», — запевняв сам Ісус Христос.
Охрещена людина має запевнення у вічному житті, яке не закінчується фізичною смертю, але продовжується у небі. Охрещена людина приєднується до спільноти церкви, яка зберігає повноту Божого об’явлення. А ще — відрікаючись від сатани, який більше не має над нею влади, вибирає господарем свого життя Господа нашого Ісуса Христа. Тому батьки-віряни прагнуть поділитися цим неоціненним скарбом зі своєю дитиною якомога раніше, щоб уже на самому початку закласти міцний фундамент її подальшого життя. Чи не було би краще, якби людина в дорослому віці сама вирішила, яка саме релігія їй потрібна?.. Якби віра була лише чиєюсь приватною справою — може, й так. Але віра в Бога не є лише особистим рішенням окремо взятої людини, але й тисячолітнім надбанням віруючого народу. Християнська віра має міцний фундамент, тяглість, традицію. Вона побудована на об’явленні самого Бога, проповіді апостолів, свідченні мучеників і життєвому досвіді багатьох людей, які, немов зіницю ока, передають її з покоління в покоління. Навіщо ж наново проходити цей двотисячолітній шлях самотужки, коли можна, долучившись до церковної спільноти, отримати його у хрещенні як надбання єдиної, святої, соборної й апостольської церкви? Охреститись, звісно, ніколи не пізно. Ба навіть краще пізно, ніж ніколи. Але позбавити дитину можливості бути причасником Тіла і Крові нашого Спасителя і лишити її без дару Святого Духа я б не наважився».
Власний вибір і особистий простір
Друга важлива стадія в житті українців та українок — одруження, шлюб, весілля, вінчання. Хоч якими словами такі різні за значенням поняття називай, але тут головне — створення сім’ї. Молодь готують до цього з дитинства. Хлопців зазвичай настановляють, що треба буде забезпечувати сім’ю, а дівчат намагаються навчити різним технікам прибирання та варениколіплення. Ще на початку ХХ століття шлюб був економічною угодою між батьками наречених. У ту пору, коли українці були переважно селянською нацією, ранні й не рівні за віком шлюби вважалися нормою. Також суттєвою була роль соціальної стратифікації при виборі нареченого чи нареченої. Радянська система застосовувала до інституту родини свої підходи: існував податок «на бездітність», людей мотивували до створення сім’ї перспективою отримання квартири та іншими матеріальними заохоченнями, практично недосяжними для самотніх.
Читайте також: Тут всяку всячину іграли
У сім’ї, шлюбі ми будуємо партнерські стосунки, виховуємо дітей та успішно реалізовуємося поруч із чоловіком/дружиною. Проте нині далеко не всі молоді люди прагнуть мати дітей і будувати сім’ю. Тим паче коли родичі постійно надокучають питанням «А коли сім’я та онуки?». Перш за все це матір, яка, найімовірніше, вийшла заміж до тридцяти років і нині несвідомо намагається передати дітям патерн своєї поведінки та поділитись своїм досвідом, бо вона вже «знає, як краще».
Українські весілля традиційно великі, і на них має бути присутня вся родина. Коли ж якогось родича не запросиш — образа не забариться. Тож доводиться кликати абсолютно всіх, навіть найдальших. Тільки часто на таку забаву нареченим та їхнім батькам доводиться навіть брати кредити. Не поодинокі й приклади, коли шлюб у церкві — це про красиві фотографії у соцмережах, а не про союз душ. Усе це випадки, коли людина не розуміє сенсу традицій та сакральності, яка в ній закладена. Натомість наречені просто хочуть «як у всіх» чи щоб виглядало «дорого-багато».
Щодо батьківського «я знаю краще» журналіст та політолог Євген Глібовицький дотримується такої думки: «Батьки схильні до традиційних рішень: у вихованні орієнтуються на себе, а не на дітей. Вибираючи професію або впливаючи на кінцеве рішення дитини, вони радше думають про її безпеку, аніж про успішність. Так, юрист може себе захистити, але може й не досягти успіху». Такою самою ситуація в давнину була і з вибором партнера для шлюбу: батьки приймали рішення про те, з ким їхня дитина мала пов’язати життя. Права голосу в неї самої не було.
Інший аспект українських традицій — це гучні гуляння весіль, які за всіма канонами, можуть тривати близько тижня разом із поправинами. Уся родина за столом, літри самогону, столи вгинаються від наїдків, кредити на весілля, бійки, викуп нареченої за ящик горілки — а чи потрібно нам підтримувати такі традиції, які спричинюють тільки стрес для молодят? Карантин показав, що можна одружуватись і без таких гулянь і бути щасливими у шлюбі.
«Біологічно ми такі ж, як наші предки, але ми живемо в інших умовах, набагато кращих», — зазначає Євген Глібовицький. Отже, і цінності у нас повинні бути видозміненими, підлаштованими під наші запити. Складність у тому, що ми — самі собі техпідтримка. Ми самостійно відкидаємо застарілі ціннісні орієнтири. Натомість або підтримуємо автентичні традиції й відроджуємо їх як частину нашої давно забутої ідентичності, або ж створюємо нові. До прикладу, потреба особистого простору у громадських місцях логічно втілилася у норму соціальної дистанції під час пандемії. І хоча українці не настільки толерантні у цьому плані, як японці, але все ж COVID-19 вніс свої корективи як у наші буденні ритуали, так і у традиції. Коментар Євгена Глібовицького неабияк співзвучний цій тезі: «Культура довготерміново впливає на правила, а правила більш гнучкі і короткотерміново впливають на культуру».
Також доречно згадати український забобон про те, що не можна прибирати чи вишивати хрестиком у неділю, адже це день для відпочинку. Проте сучасна людина, яка має нестандартний графік роботи, часто перестає слідувати цьому правилу з логічних міркувань.
Табуйована тема
Третій етап, про який нам так хочеться думати, що він трапиться не з нами чи бодай точно не сьогодні, — це смерть. Проте навколо постійно хтось помирає. Є смерті, які нас не зачіпають, а є ті, що викликають у нас болісні переживання. Серед українців про смерть у принципі говорити не заведено. Звідси і приказка: «Про мертвого говорять або добре, або нічого». Не існує прямої перестороги щодо озвучування цієї теми, але коли молодь намагається говорити з батьками про чиюсь теоретичну смерть чи навіть власну, всі розмови самі собою згортаються, бо «можна накликати біду». Можливо, це мінус, адже коли молода людина, скажімо, переживає смерть родича, а поруч немає інших рідних, вона опиняється у максимально невизначеній ситуації. Це наслідок табуювання розмов про смерть. Навіть якщо чиясь умовна мама хоче, щоб її після смерті кремували, ніхто про це не дізнається, бо говорити про це не заведено. Складати заповіт у юному та середньому віці серед українців теж не поширена практика, бо хто ж збирається помирати так рано? З’являється він переважно у старших людей, яким вже «варто» думати про неминуче наближення смерті.
Читайте також: Традиція популярної культури
Щодо поховальних традицій, то в Україні вони мають переважно релігійний характер. До прикладу, поховання у землю — це припис християнських конфесій. Але не церква як інституція першою вирішила ховати людей у такий спосіб — насамперед це було банально зручно на нашій території. От тільки похорон, окрім питань із документами, обріс ще й додатковими традиціями та забобонами. Яскравий приклад традиції, яка поступово занепадає, можна побачити на початку фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», де за похоронною процесією йдуть плакальниці й голосять на все село.
Обряд поховання — також частина національної культури. Почувши фразу «американський похорон», ми уявляємо або людей у чорному, які стоять на ідеально скошеному кладовищі, і ніхто навіть не плаче, або сцену, як людина розвіює прах над океаном. Водночас «індійський похорон» у нашій уяві — це спалення тіла зі скиданням його у річку. Натомість український традиційний похорон — той рідкісний випадок (окрім весілля), коли збирається вся-вся велика родина. Найрідніші проводять останню ніч із тілом покійного вдома, а на наступний день відбувається сам похорон із поминальним богослужінням — панахидою. Головна мета всього процесу — це молитва за упокій душі померлого та прощання з ним. Інколи під час парастасу родичі пильнують тіло, бо хвилюються, що шнур, яким зв’язують ноги покійника, може хтось вкрасти і використати для магічних цілей. У це, втім, не всі вірять. Ще є традиція кидати по грудці землі всім присутнім, коли труну починають закопувати.
Але чи не найхарактерніша з українських поховальних традицій — «їхня величність» поминки. З одного боку, вони є таким собі «пригощанням» від покійного, яке організовують його родичі. Проте інколи поминки переростають у веселе гуляння з огляду на вживання алкоголю. Також це додатковий фінансовий тягар для сім’ї, у якої сталося горе. Тому й не дивно, що така традиція теж поступово зникає.
Звичне для українців і українок поховання в могилу теж із часом може зникнути чи стати дорогим задоволенням. Адже у містах закінчуються виділені під поховання земельні ділянки, а відкриття нового кладовища у місті — довготривала бюрократична процедура. Ймовірно, кремація згодом стане популярнішою — в українських містах-мільйонниках це явище вже й нині є доволі поширеним.
У добу глобалізації в багатьох країнах традиції занепадають, і все менше молоді прагне їх дотримуватись. Хоча навряд чи можна назвати цей процес тотальним. Покоління від покоління не відривається так просто, як крижина від айсберга. Та разом із традиціями нам дістаються ще й забобони, які не мають сенсу та часто шкодять. Вони «консервують» відсталість і виховують покоління «молодих старців», які продовжують жити за незрозумілими застарілими приписами. Завдання молоді — фільтрувати ці беззмістовні речі й зберігати ті культурні форми, з якими вона почуватиметься комфортно та які нагадуватимуть їй про власне коріння та ідентичність.