Старим тут місце

Конкурсне сито відразу не пройшли Джим Джармуш, Террі Гілліам, брати Коени, Вуді Ален та Майкл Мур. Як автори, котрі ризикнули запропонувати стрічки, так би мовити, другої свіжості прискіпливим тутешнім глядачам. А що це визначення справедливе саме для каннської аудиторії (професійної та аматорської), вона, аудиторія, не втомлюється підтверджувати. На набережній Круазет і досі вимагають кіно естетично радикального, але тепер ще й відчутно скандального у виборі тематики. Таке кіно нагадує труп у першій стадії розкладу, старанно запакований у шати от кутюр. Трохи відразливо, але на загал дуже красиво.

 

 

Коени не винні: Канни лихоманить від початку 2000-х у пошуку режисерів, спроможних висловлюватися прин­­ципово новою кіномовою, яку можна було б із захватом наректи естетикою ХХI сторіччя. Поки не знайшли. Тому обирати доводиться між кращим і найкращим, але знайомим до останнього кадру. З-поміж авторів 20 конкурсних фільмів не було жодного новачка, а до змагальної команди потрапили чотири володарі «Золотої пальмової гілки».

 

Ці обставини призвели до формування напрочуд сильної програми, в якій не знайшлося місця навіть для картини «Тетро» Френсіса Форда Копполи. Останньому підсолодили пігулку, давши можливість відкрити паралельну фестивальну програму «Двотижневик режисури». Метр образився.

 

Та чи не найбільша каннська розбіжність 2009-го спостерігалася між традиційно вишуканою публікою, яка урочисто піднімається червоними сходами, і тим, що невдовзі їй покажуть на одному з найбільших екранів Європи на Круазет.

 

 

Щасливці займають свої місця, гасне світло, звучить знаменита каннська заставка… І з екрана починає литися кров. Насильство й гламур, жорстокість і легкість буття, втрата віри й безтурботність, копирсання в підсвідомості та гостра соціальна проблематика на диво легко поєднуються на маленькому клаптику землі, що називається просто, без зазначення належності до видів мистецтва, Festival de Cannes.

У Берліні, Римі й Венеції, але надто в Каннах переймаються кількістю присутніх на церемонії відкриття зірок екстракласу. Зазвичай на Лазурове узбережжя їх і приїздить найбільше. Тож коротке дефіле знаменитостей червоною доріжкою нагадує фанам своєрідний Чума­цький Шлях, де рівноправно сяють і відблискують діаманти й люди. Є ціла категорія фестивальних завсідників, які навідуються сюди лише для того, щоб хоч здалеку побачити екранних знайомих.

 

Канни-2009 відчутно збідніли, перш за все, на голлівудських актрис. І це, здається, імпрезі тільки на користь. Цього року тут набагато менше метушилися й переймалися дрібницями й набагато більше приділяли уваги кіно.

 

 

У рейтингах преси, які проводять протягом кінофоруму, лідерство захопив «Пророк» Жака Одіяра. Те, що картина має отримати нагороду, сумнівів ніхто не мав. Сперечалися лише, котру. Так само впевнено говорили, що голова журі Ізабель Юппер не омине увагою й стрічку Міхаеля Ханеке. По-перше, знявшись у його «Піаністці», вона свого часу виборола в Каннах приз за виконання головної жіночої ролі. І не треба казати, що ця обставина не могла вплинути на рішення поважної комісії – голос Юппер має вагу, а з Ханеке вона працювала чимало й завжди успішно. По-друге, австрієць виявив спортивний характер, наполегливо штурмуючи тутешній кіноолімп.

 

І з шостої спроби його «Біла стрічка» нарешті взяла «Золоту па­­льмову гілку», залишивши втішний Гран-прі Одіярові. Чорно-біла, сповільнена, позбавлена закадрової музики й, здається, будь-яких емоцій замальовка життя німецького села напередодні І Світової війни, як і завжди у Ханеке, досліджує зло. Цього разу втілене в дітях пастора, які чинять страшні речі.

 

Натомість «Пророк» – динамічна й жорстка картина, що розповідає про арабського хлопця, котрий намагається вижити у в’язниці, опинившись між корсиканською та арабською мафіями. В результаті з буцегарні він виходить мало не «хрещеним батьком». Фільм-по­­пе­редження поліетнічній Франції, зроблений без жодного режисерського проколу.

 

 

Якби журі не наважилося нагородити найбільш конроверсійний із представлених у конкурсі фільмів, цьогоріч Канни могли обійтися без скандалів. Божу благодать порушив «Антихрист» Ларса фон Трієра. Жорсткий і жорстокий фільм про депресивну жінку як уособлення зла (інакше читай – природності, стихійності, первинного хаосу) поділив професіоналів на два табори: одні відверто називали режисера лузером, який повністю вичерпався. Інші, хитро мружачись по-ленін­сь­­ки, нагадували, що в кіно ще існують такі категорії, як «іронія», «сарказм», «провокація».

 

На прем’єрі зала кахикала, нервово совалася в кріслах і з усе більшою експресією тягнула обурене «бу-у-у-у…» (під завісу стрічки з відчутним крещендо). І хоч це не прийнятно для фахових кіл, знайшовся таки персонаж, який на прес-конференції вимагав пояснень автора, що, власне, він хотів сказати своїм твором. Фон Трієр із притаманним йому лаконізмом відіслав критиканів до того, кого не проти ночі згадувати.

Нагороду за найкращу жіночу роль від каннського журі здобула Шарлотта Гензбур. І це справедливо – такі роботи даються акторам кров’ю. Актриса зізналася, що перша, кому вона повідомила нови­­ну, була її мама, актриса Джейн Біркін, а «тато пишався би мною, хоч, напевно, був би шокований». Було шоковане й Екуменічне журі, але інакше, ніж міг би покійний Серж Гензбур. Воно вперше оголосило про фільм, який має право на антиприз. «Антихрист» затаврували за «створення бездуховної картини, за образ жінки без душі та без обличчя». Безіменна героїня Гензбур – ще одне втілення зла, яке у фестивальних картинах мало різні лики.

 

 

Один з них – полковник СС Ганс Ланда на прізвисько «мисливець на євреїв». Створений Крістофом Вальцем у «Безславних виродках» Квентіна Тарантіно образ приніс акторові нагороду за головну чоловічу роль, і журі він дякував кількома мовами, як і його герой, інтелектуал та поліглот. От Вальц перед­усім телефонував не родичам, а батькові «виродків» Тарантіно.

 

Шумові ефекти супроводжували й оголошення найкращого режисера Канн-2009. У «Різанині» філіппінця Брілланте Мендози для нинішнього фестивального бекграунду позірно нічого нового: зґвалтування (аби не повторюватися, не писатиму «жорстоке»), вбивство, пардон, різанина. Торік його «Сервіс» також викликав неоднозначну реакцію, але шокува­льний напрямок вочевидь тоді ще сили не набув.

Нагорода за найкращий сценарій поїхала до Китаю – до Фен­­г Мей за картину «Ніч весняного сп’яніння». Отримував приз режисер стрічки Лу Є, який удруге поспіль має проблеми з прокатом на батьківщині. У випадку з «Ніч­­чю…»  – за нібито за гомосексуальні сцени. Ймовірно, цензурний тиск – не остання в переліку принада для вільнолюбних європейців, які імідж страждальця за правду радо конвертують у перепустку, як мінімум, до конкурсної програми.

 

Приз журі поділили між собою «Акваріум» Андреа Арнолд і «Спрага» корейця Чхан-Ук Пака. Якщо останній створив суперечливий, проте доволі радикальний трилер – вільну інтерпретацію «Терези Ракель» Еміля Золя, то британка Арнолд надала перевагу темі перед суто художніми пошуками.

За бортом залишилися «Розір­вані обій­­ми» Педро Альмодовара, «Беручи Вудсток» Енга Лі і «Час, що залишився» Елії Сулеймана. З однієї причини: відзнак було менше, ніж великих імен і значних фільмів. Легендарному Алену Рене дістався спеціальний приз імпрези – про це не кричать уголос, але всі знають: за вислугу років. Хоча його «Дикі трави» могли би скласти конкуренцію роботам молодших колег у різних номінаціях.

 

Програма «Особливий погляд» відсунула на другий план блискучу румунську стрічку Корнеліу Порумбою «Поліцейський, прикметник», віддавши головний приз «Собачому іклу» Йоргоса Лантімоса – картині, яка вчергове сповіщає, що людина і є найгіршою твариною в цьому світі.

 

Рекордна кількість режисерів-метрів на одиницю площі, поки рекордна кількість екранної крові, ділова кіношна активність на тлі відчутної у Франції кризи, вимкнене по­­серед фестивальної дистанції світ­­ло в кінозалах через страйк енергетиків… І дві хвилини мовчан­­ня: показані останні ролі Олєґа Янковского («Цар» Павла Лунґіна) і Хіта Леджера («Імажинаріум доктора Парнассуса» Террі Гілліама). Акторів не раз згадували під час фестивалю. А сам фестиваль будуть згадувати щонайменше рік. Зі сподіванням, що на червону килимову доріжку нарешті прорвуться режисери нової формації.

[1350]