Досить згадати бодай показові: перехід із кирилиці на латиницю чи святкування Різдва разом з більшістю християн. А виявляється, ці вагання довготривалі.
Тригером означеної ситуації був задум об’єднати в українській землі церкву римо-католицьку з греко-православною. На межі ХVI і XVII століть це спричинило шквал полемічної літератури католиків і уніатів, з одного боку, та православних — з іншого. Найяскравішою постаттю в таборі останніх є Іван Вишенський — поет, візіонер і сповідач істинної віри. Народився він у міщанській родині в Судовій Вишні на Галичині. Але факти з його життя доволі скупі.
Відомо, що молодим гульвісою він зумів похопитися. Спочатку зіштовхнувся з єзуїтами; долучився до братчиків у Львові; перебував у Луцьку, Острозі тощо. Згодом опинився на Афонській горі як чернець, звідки й дописував застережні відозви, які потім поширилися в рукописах, своїм співвітчизникам, як-от князеві Костянтинові Острозькому. Опісля відвідав Україну, але не знайшов підтримки свого аскетизму. Пожив зо два роки відлюдником у лісах і знову подався на Афон. Зрештою, відчув у собі неймовірну поборницьку харизму. Проте якоїсь оригінальної думки чи філософування в ній не було. Заклики патріарха й інших земляків повернутися проповідник відкинув, але душевного спокою на чужині так і не здобув. Коли Іванові прислали переклад улюбленого Златоуста, де той закликає не усамітнюватися, а зануритися в мирську багнюку, він іще дужче роздратувався. Цивілізаційні зміни ченців з Вишні пов’язав із занепадом. Про жодну трансформацію віри йому не йшлося. Омріяний світ лежав для нього в минувшині, позаяк убоге й наївне мандроване життя видавалося праведним, спільнота братів-християн єдино можливою, а самодержавна влада папства — насильницькою.
Читайте також: Тяжке навчання
Полемісти нерідко замість аргументів удаються до звинувачення. Те саме можна сказати й про Вишенського: богословська частина писань у нього не надто сильна. До того ж розважання розлогі, багатослівні, небезпристрасні. Та здатністю запалювати й переконувати цей емансипований чоловік володів чудово. Усі насміхання з православного невігластва Іван розцінив як утрату релігійності. А для виправдання монаха не гребував ужити міцного слівця: «Чим же ся ти, любимий брате, ругаєш з інока, іж з тобою не уміє бесідувати?… іж ти што цнотливого у курви слишав?». Не дивує Вишенського, що зрідка чернець пересититься чи нап’ється: це тимчасовий програш, а боротьба ще попереду.
Його прокльони летіли на голови шляхти, духовенства, мирян, які подались у латинники. У «Викритті диявола світодержця» автор пропонує повчальну ілюстрацію, у якій спокуса сатаною мандрівного голяка символізує борню з католицизмом. Дідько каже: чого хочеш забажай — слави, розкоші, багатства, влади, майстерності, жінки, майна — лише Бога занедбай, а мені поклонися. Але аскет жене чорта геть. У посланнях наш, за словами Дмитра Чижевського, Савонарола застерігає від зречення апостольської науки, закону святих на користь учителів-поган та інших машкарників, зрадників Христа. Владарям закидає здирництво, достаток, ласі пристрасті, розпусту, визискування бідноти. А все через шахрайство в справах віри, що веде до розпуки.
Ідеалом церкви йому видавалося первісне християнство. Тому латинські принади Вишенський розглядає як смертельне мудрування, а надто коли нагадує біблійного пророка, вдаючи, ніби ніде не вчився, бо таки обертався в польських освічених колах. Порівняно зі старовинним візантійством ренесансні та реформаційні рухи йому нагадували спустошення. Модернізація здавалася підозрілою й небезпечною, а неграмотний чорноризник — ідеалом. У навчанні вистачає граматики грецької та слов’янської мов і Євангелії, адже гадюча мудрість діалектики з риторикою та логіки з філософією дидаскала Платона й Арістотеля заведе в оману та софістику. Не дурно ж підступні католики, застосувавши силогізми, вигадали чистилище, щоб після смерті спокутувати гріховодницькі прояви. Навіть народна мова (до речі, він розрізняє, де є «Москва і наша Русь») спотворює церковні змісти, хоча в проповіді вона допускається. Щоб не створити загрози чистоті православ’я, літературу треба друкувати не грекою чи латиною, а церковнослов’янською.
Читайте також: Інтелектуальні змагання
Кажуть, згодом усі ці напади на західну освіту в нього зійшли внівець. Одначе нехай шанувальників Іванової позиції ніколи не бракувало, українська шляхта й клір нехтувати знанням не поспішали. В усякому разі, попри бучний тон послань, Вишенський не хоче розправитися з уніатами. Порівнянь з історичними подіями (Рим — Вавилон, польський король — Навуходоносор) йому вистачало для сподівань на неминуче покарання віровідступників. А пасивний опір невченого й покірного православного виправдовувався сповна. Твори Вишенського залишають амбівалентні почуття. Його запальні заклики сприяли єдності душ, але консерватизм перешкоджав поступу західних ідей в Україні. Відсутність раціонального мислення він компенсував індивідуальною самобутністю. Та йому не вдалося зупинити зміни в православ’ї, адже воно потребувало нового інтелектуального вливання, щоб стати одним зі стовпів нашої культурної традиції.