Вважається, що найкраще в «республіці» живеться старим. Зазвичай мають на увазі тих, хто отримує дві пенсії. Але насправді це стосується лише невеликого прошарку пенсіонерів, які ще мають достатньо сил для нелегких подорожей на підконтрольну територію і доходи яких не з’їдають витрати на лікування.
Узяти, наприклад, мою тітку. Їй сімдесят — у «республіці» це вважається прекрасним віком, коли можна ще багато чого встигнути. Але ще три роки тому вона відмовилася від української пенсії, і тепер на всі скарги подруг на випробування на кордонах вона відповідає однаково: «Яке щастя, що я не проходжу через це!». Тітчина пенсія в «республіці» становить 5500 рублів, тобто близько 2000 гривень. Це дуже мало, згодна. Їй вистачає цих грошей рівно на половину місяця, а потім вона позичає гроші та їжу, ходить на обіди до найближчої церкви та відверто голодує. Типова ситуація, коли вона підходить до сусідів на вулиці й позичає на суп одну морквину, дві картоплини, цибулину. Звичайно ж, від неї не вимагають нічого повертати, і такі дрібниці «позичають» без шкоди для власного бюджету. Моя тітка голодує постійно. З пенсії вона наїдається, а через два тижні голодує знову.
Читайте також: Чи стала іншою луганська молодь?
Здавалося б, у її ситуації прямий шлях за українською пенсією, але тітка категорична: «Ніколи». Так сталося, що її шляхи Україною були занадто складними. Якось її обдурили з пропискою, зареєструвавши за нереальною адресою. Потім, стоячи під банком, вона зіткнулася з корупцією, коли місця в черзі продавали за гроші. Одного разу їй разом з іншими «пенсійними туристами» довелося ночувати, замкненими в приміщенні будинку культури. Був листопад, і тітці стало зле. Хтось викликав швидку, а лікарі разом із пігулкою дали такий собі коментар: «Ви самі це обрали». Не пам’ятаю, що саме стало для тітки останньою краплиною в тих пенсійних випробуваннях, але вона здалася.
Тепер, щоб почати все це наново, потрібні гроші: на ночівлю, на їжу, на пришвидшення справ. Таких грошей тітка не має. Позичати в когось не вийде: це велика сума, яку потрібно буде потім віддавати. А якщо з українською пенсією нічого не вийде, з яких грошей віддавати борг? Тому тітка позичає картоплю та моркву, обідає в церкві та має страшенно жалюгідний вигляд вічно голодної людини.
Коли по пенсію поїхала моя матір, це рішення за неї радше приймала я. Тому ми платили скрізь, де лише можна було заплатити. Без черг, все «під ключ», маршрутом через Росію, щоб не йти пішки на Станицю. І все за гроші. Ми вкладали гроші, щоб отримати гроші. Така собі ілюзія заробітку ціною років власного життя.
Читайте також: Будній день військового шпиталю
Кожен «рейд» по пенсію для моєї мами — завжди ціла історія. Ми і сприймаємо ці історії як цікавий досвід — смішний та сумний. Не змовляючись між собою, ми вирішили не акцентувати увагу на випробуваннях, яких випадає безліч. Безтактне «тикання», кілометрові черги на кордоні, години очікування під банками в будь-яку погоду, ночівля в сумних кімнатах на брудній білизні, яку міняють лише раз на тиждень. Кімнати, у яких селять разом чоловіків та жінок, а також хворих зі здоровими.
Я завжди вважала, що старість — це нагорода за довге та місцями важке життя. Що це час, коли можна читати, відпочивати, радіти онукам. Навряд чи в тих моїх уявленнях про старість були ці «рейди» по гроші на прожиття. Я багато разів казала, що нам ці гроші не потрібні, що ми обійдемося, але мама вважає інакше: у такий спосіб вона допомагає нашій родині; це її останній внесок у родинний добробут. З української пенсії вона купує та привозить нам цукерки, подарунки, емоції. Весь вечір ми слухаємо історії про те, як усе було цього разу. Як автобус приїхав на годину пізніше, як вона стояла на темній вулиці, очікуючи на нього, як власниця кімнати за 100 грн/ніч уперше запропонувала їй чай, як в автобусі хтось посварився з мамою лише тому, що вона здалася набагато молодшою за свій вік… Ті цукерки мама вважає допомогою нам, матеріальним вираженням своєї любові. Якби було можливо, вона віддала б усю себе, щоб поліпшити наше життя — життя тих, кого вона любить більше, ніж саму себе.
Читайте також: На околицях тиші. Репортаж з передової
Але дуже часто я бачу й зовсім інше. Наприклад, старих, які рушають на підконтрольну територію по ліки через безробіття власних дітей або з якоїсь іншої безвиході. У багатьох пенсію відбирають діти та онуки, вважаючи, що старим ті гроші не потрібні. Нерідко на пенсії старих живе вся родина. І лише одиниці можуть підтримувати видимість, що ті тяжкі пенсійні мандри — це щось на зразок подорожей європейських пенсіонерів у пошуках емоцій та вражень. Таких старих можна впізнати по охайному, підібраному зі смаком одягу, по їжі, яку вони беруть із собою, по спокійному настрою. Звичайно ж, вони теж часто потребують медичної допомоги на кордоні, але, на відміну від інших, вони їдуть не від безвиході, а за власним вибором. І після повернення ніхто не відбере в них гроші — вони самі вирішать, чи допомагати дітям та онукам.
Можна розповісти чимало цікавих та сумних історій про старих, які залишилися в «республіці» охороняти зачинені будинки та квартири власних дітей. «Зможеш привезти ліки моєму батьку? Я передам», — пише мені подруга. Так, звичайно. «Прошу, заплати моїй мамі за інтернет, я віддячу», — пише приятель. Їхнім самотнім батькам по вісімдесят років. Той крихкий вік, коли смерть уже не є абстрактним поняттям. «Я перестала зачиняти двері на ланцюжок, — каже мама мого приятеля. — Сусідка має ключі від квартири, якщо щось трапиться». Фразою «якщо я доживу до майбутнього літа» закінчує нашу зустріч батько моєї подруги. Вони не відпускають мене з порожніми руками. Яблука, цукерки, печиво — я почуваюся дитиною. А вони прощаються зі мною щоразу, ніби востаннє. Для них я — частинка власних дітей, яких вони бачать дуже рідко. Через мене вони ніби наближаються до них.
«Бачиш пакунок, — каже мені мама перед черговою пенсійною подорожжю, — це на випадок, якщо щось трапиться зі мною». У пакунку — одяг на смерть. Кожен «рейд» як останній.