Старі труби і колоніальні травми. Чи може Алжир звільнити Італію від російського газу

Світ
25 Квітня 2022, 10:42

12 квітня прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі та президент Алжиру Абдельмаджид Теббун домовились про розширення алжирського експорту газу до Італії. За умовами контракту між газовими компаніями Sonatrach та Eni, алжирська сторона зобов’язується наступного року постачати на 9 млрд кубометрів газу більше. Станом на 2021 рік, італійський газовий ринок був розділений між Росією та Алжиром, причому з першої надходило 29 млрд кубометрів, а з другого — 22,5 млрд. Таким чином, вже скоро частка північноафриканської країни переважить російську. Логістика цьому сприятиме: Італію вже поєднує з Алжиром газопровід TransMed. Але його пропускна здатність — лише 33,5 млрд кубометрів. Тож стверджувати, що Алжир здатний цілком витіснити РФ з італійського газового ринку, не доводиться. Цей окремий епізод — чергова ілюстрація того, із якими труднощами може бути пов’язана відмова Європи від російських енергоносіїв. В теорії все досить просто, але на практиці самого лише сусідства із країною, багатою на вуглеводні, не достатньо. Тому на італійсько-алжирську проблему слід поглянути більш прискіпливо.

Перша проблема — це технічні можливості. Протягом останнього часу, алжирський видобуток та експорт енергоносіїв тільки скорочувались. Ще рік тому агентство Bloomberg називало в якості основних причин цього поганий менеджмент та застаріле обладнання. Міністр економічного планування Алжиру Шариф Бельміхуба приблизно тоді ж з сумом констатував, що при збереженні такої тенденції його країна може цілком перестати експортувати вуглеводні вже за 10 років. Енергетичній галузі країни був критично необхідний шок — інакшого шляху її оновлення просто не існувало.

 

Читайте також: Чи залишається Александар Вучич васалом Москви і чи хочуть серби війни на Балканах

 

Друга проблема пов’язана з певними особливостями політичного та економічного життя країни (котрі значною мірою пов’язані з попереднім пунктом). Алжир не просто так називається “народно-демократичною республікою”. Ця країна справді дуже ліва, і це пов’язано з її шляхом до незалежності. В даному випадку, важливо враховувати дві особливості: економічну систему та політичну культуру. Алжир — країна з майже цілком плановою економікою, у якій державний сектор складає близько 80%. Внаслідок неринкових принципів, країні властиві бюрократизм, геронтократія, некомпетентність кадрів, корупція та низька мотивація управлінців. Такий набір негативних факторів консервують відсталість країни і ускладнюють можливу модернізацію.

Крім того, для алжирської ідентичності дуже важливий факт збереження незалежності і протидії колонізаторам. Саме тому ця арабська держава найгарячіше виступає за незалежність Палестини та Західної Сахари. Такий деколонізаційний дискурс зумовлює й відповідну реакцію людей на проникнення іноземного капіталу в Алжир. Останнє викликає протест проти економічної окупації країни і реваншу колоніалізму, а тому змушує алжирську енергетичну промисловість бути собакою на сіні — давати іноземним компаніями видобувати газ та нафту там, де Sonatrach вже не справляється.

Третя проблема, котра також витікає з політичної культури країни — це зовнішньополітична орієнтація Алжиру. Наприклад, 31 жовтня відбувся інцидент, що погано відбився на репутації країни. Тоді Sonatrach за наказом Теббуна припинила поставки через марокканський трубопровід, завдавши удару по енергетичній безпеці Західного Середземномор’я. Причиною для цього стало загострення відносин з Марокко, але дещо постраждала тоді й Іспанія. Подібна імпульсивність змушує перспективних європейських інвесторів двічі подумати перед тим, як покладатись на Алжир у настільки важливих питаннях — особливо тепер, коли питання енергоносіїв стає настільки гострим.

 

Читайте також: Інколи знов. Чому Німеччина гальмує європейську допомогу Україні

 

Через все це може здаватись, що Алжир не здатен стати хоча б частиною вирішення газової проблеми Європи. Але сам головний директор Sonatrach Тауфік Хаккар, хоч і визнає нездатність Алжиру замінити собою Росію, має оптимістичний погляд на ситуацію. За його словами, у наступні чотири роки його країна може збільшити експорт до Європи удвічі. Якщо сумістити це зі скрапленим газом, додаткові два термінали для прийому котрого планує збудувати Італія, додати перспективні газові родовища в Східному Середземномор’ї, то рано чи пізно від російського газу країни Європи зможуть відмовитись цілком. Але, наскільки б сумно це не було для українців, навіть за найбільш сприятливих обставин йдеться про довготривалу роботу.

Якщо повернутись до Італії, то Драгі нещодавно відвідав Африку, провів переговори з посадовцями Анголи та Конго і підписав газові контракти. Це принесе Італії додаткові 6,5 млрд кубометрів блакитного палива. Спритність, із якою італійський прем’єр вирішує ці питання, дає Україні надію, що обіцянки про 2023 рік без російського газу можуть бути здійснені. А сам Алжир, який відіграє в цьому лише часткову роль, може нарешті отримати той “шок”, що змусить його нарешті прокинутись від сну.

Позначки:
96