Тоді здається, що історія міста тримається на його руйнуванні. Тут якнайдоречніша, очевидно, вигадана кінематографічна історія: після Другої світової десь серед руїн кварталів установили табличку «Тут був Тернопіль». Навколо цього й зав’язується потреба творити міфи, які розповідали б історії відбудов чи повертали б у часи достатку, краси та розвою. Але про це іншим разом. А зараз — через продирання, мандрування, відбудовування приватних територій — намагання зрозуміти чи відчути, яким є Тернопіль зруйнованим та руйнованим.
Читайте також: Луцьк: місто, де зорі низько
Ця мандрівка буде, певно, не конструктивна, а радше деструктивна. Бо поведу місцями, де тримається дух довоєнного міста, але його тіло вже немічне, розкладається, перетворюється і, руйнуючись, набуває нових ознак.
Старий парк
Осінь проявляє. Додає кольорів, насичує їх, увиразнює текстуру та підкреслює форми, розставляє наголоси та крапки, де треба знаки оклику.
Читайте також: Ромни. Доміки мрій
Це час приходити туди, де тобі добре й де, захоплений своїми історіями, поринаєш у стан, у якому годі розрізнити, де дійсність, а де сон. Тут заколисують звуки залізниці — ми ж бо біля неї. І це ділянка між центром і Старим парком. І це вулиця Вояків дивізії «Галичина». І це простір зі специфічним переплетенням декадентських кам’яниць та натяків на багатоповерхівки, шуми — розсіяний від залізниці та концентрований воронячий, сусідство формових будинків (брутальний прямокутний варвар, фарбований у виразно маскулінний колір загарбника простору) і виразно індивідуальних (дерев’яні ґанки, буйні квітники, віконечка з дерев’яними фрамугами та рудиментарними жардиньєрками).
Ця пора року пасує блуканням під’їздами, зазиранням у вікна, торканням до стін, сходжених тріщинами. Осінь — це гіркавість, може навіть гаркавість, і коли вже про це подумала, ворони пролітають над Старим парком. А колись там був майже Едемський сад: за вхід треба було платити, територія огороджена парканом, десь була навіть клумба з пальмою. (І, до речі, то найстаріший парк міста.) Від уявлення цього ніби мед розтікається і хочеться далі про те думати, зневаживши сучасну топографію та деміфологізацію простору.
Читайте також: У пошуках одеського міфу
Восени так завжди: постійні повертання, де- та реконструювання, намагання втекти подалі від «зараз» у «колись», знаходження якірців і байдужість до «за буйки не запливати».
Ці вакханалії пам’яті, ці знаки, які пожираєш із радістю: дерево на вулиці Веселій — щоразу звіряєш із ним власну орієнтацію в сезонах; залізничний міст — тут пахне солодощами, а якогось року хтось полетів донизу (і не допомагає бутафорний напис-застереження про високу напругу); будинки з тріщинами-зморшками, до яких намертво прив’язане Жаданове «на будинку з’являється знак запустіння»… І про них хочеться писати не як про щось монолітне, а як про щось ніжне, ветхе й трухляве, бо, здається, ось-ось зірвуться й кудись зникнуть. Вони вишикувалися, вікнами виглядаючи на колію, вони зростаються з її ритмами, вони такі самі, ніби мігруючі, як потяги, що пропливають повз, вони такі самі тимчасові, їх важко уявити вкоріненими й сталими.
Читайте також: Мамаємісто
У затишному лоні осені ці будинки уподібнюються листю — з тонкими переходами кольору, ламкістю. Ледь стискаються, коли вперше холодить і дощить. Тріщини вібрують та вкриваються, як застарілі рани, миртом. Віконні рами тихенько ниють. Скло пітніє — його лихоманить. Ледь солодкий запах гнилі рухається з першого поверху — тут хворіють збиті, потрощені кахлі — фантомні болі розливаються, чути утруднене дихання. Ймовірно, вони кахикають.
Підходиш — торкаєшся липкої штукатурки. Вона осипається, так, ніби прагне наслідувати листя, не враховуючи, що вже не відживе. Дерево вичовганих сходів тужить за плодоносінням, за буттям важким і вкоріненим. Зрештою, воно вкорінене у свою незграбну форму, змушене терпіти всі ці важкі та брудні підошви, шліфування кроками.
Гострі іржаві антени прошкрябують сіре небо: мжичить. І небесна вода, якої не чуєш, але яку відчуваєш: липка, обплутує, мов павутина, зрештою, то може бути й вона, а заразом і пилюка, нашарована, як піски. І коли згадати, що велика частина тієї пилюки — це лусочки шкіри всіх, хто тут жив та проходив, торкався стін, поручнів, кахикав, говорив, дихав, то зливаєшся з ними. Од вільгості розбухає дерево; двері, відчиняючись, риплять, ніби щось нерозбірливо та гугняво говорять: про букетик освячених вербових гілок, що лежить тут ще з часів створення світу, про іконки на стіні (образів на них уже не впізнаєш, бо папір пожовк і кольори зів’яли), про килими, непотрібні вдома, а тому викинуті сюди.
Тут майже сутінки: вікна брудні, вкриті наче шкірою, а іноді здається, що лускою. І ця холодна риба будинку повільно рухається. Чуєш, як риплять фрамуги, як прокладають шляхи патьоки на стінах, як спроквола починає вібрувати підлога. Проїжджає потяг. Ця щемка мить, коли враз починаєш фізично відчувати повітря, як воно напинається, наче м’язи бігуна, як тримає тебе.
Новий світ
Разом із потягом мандруєш колією — і відносить (символічно) до Нового світу. Треба трохи пройтися — і потрапляєш на вулицю Гнатюка, де повітря вимочене в квіткових запахах, дещо стримуваних мереживними кованими несьогосвітніми огорожами. Залізні квіти, яким уже не знати свого насіння, як, зрештою, і загнивання, схоплені в красі своїй. І, здавалося б, метал — найневідповідніший матеріал, а втім, у ньому, та ще й затиснені у візерунок, вони буяють. І наче для того, щоб полегшити їхнє незмінне існування, метал змінює колір — і все зливається в жовто-зелений, більше схожий на болотяний, ніж на земний, бо то колір, що затягує на дно, що затягує зашморг осені. І приємно бути тим потопельником, якого несе вулиця, і чіплятися пальцями, розгладжуючи та розплітаючи металеві й трав’яні коси, рахуючи шари фарби, ніби річні кільця дерев.
І на Броварну. До будинку, що самітно височіє, затінений деревами. І фарба його, повільно злущуючись, роз’їдена дощами та висушена сонцем, витерта вітрами, горіховим листям, як шкіра, роз’ятрена. У сутінках здається, що він мальований кольором неба — червоного, пурпурового, тілесного. З вечірнім холодом заповзаєш усередину. На другому поверсі можна погрітися — з-за дверей чуєш звуки телевізора, залазиш у звалене на купи шмаття.
Крізь сон прямуєш далі. Тут, у хабазах, занедбаний будинок. Вибиті шибки. На підвіконні викладені листівки, писані польською, кілька чорно-білих іконок із замисленим Ісусом. І тут, біля стін, що досі ніби теплі від доторків, думається, що кожна територія священна. І кожна вибудовується навколо своїх приватних сакральних вертикалей. Найчастіше чомусь у вичищених зайдами домівках лишаються іконки. Можливо, їх оберігає статус чогось індивідуального (предмет сакральної гігієни?). Саме вони боронять до останнього свою територію. Точки приватного простору пришивають до шкіри також вишивки: олені, лебеді… І так, уявляючи себе антропологом, заходячи в покинуті будинки, переступаючи їхні межі, втручаючись у простір залишеного, спостерігаючи те, що лишилося від, колешся об сакральні голки буття.
На веранді колись вітражне скло вибите, зі стіни звисає, як велика змія, труба з ніби затканим шматою ротом. Пахне газом. Іти всередину я не наважуюся.
Зрештою, має бути щось, що ще не готовий переступити навіть у всіх цих ератичних та розфокусованих осінніх блуканнях. І коли, натомлений баченням та з очима, стертими від торкань, повертаєшся домів, приходить усвідомлення, що десь між цих шпарин і тріщин, у мішанині уявного та явленого, у теренах пройдених та невідомих, у площині абсолютно суб’єктивного постає місто.
Фото авторки