У давньогрецькій міфології покровителькою чаклунства вважали Гекату. Символом богині була чорна тополя (Populus nigra L.), чиє довге коріння сягає підземного царства. Греки вірили, що, звернувшись до цього дерева, можна передати послання мертвим. Весною, в період із березня по квітень, чорні тополі цвітуть по всій Україні, утворюючи сережки. Цвіте нині й книжковий ринок — новинками з дрібкою містики. На літературній тополі цьогоріч зав’язалося чимало «сережок», та трьома з них захопилася б і сама Геката. Перша — зразок «темної академії», друга — ретелінг античного міфу (з цілою вервицею ритуальних убивств!), а третя — містичний трилер, події якого розгортаються неподалік Чорнобильської зони відчуження.
«Боги мого краю дуже люблять кров» Євгенії Кужавської
Київ, серпень 1917 року. Вероніка Черняхівська, в майбутньому відома перекладачка та поетка, ще крутиться біля дзеркала відзіґорною підліткою — готується до випускного класу в Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Починається роман із нагромадження красивостей, що становлять типовий побут гімназистки: це й цукерки з кондитерської на Хрещатику, і сумочки, вишиті бісером, і щоденникові записи про перші освідчення, а також співання романсів майбутньому нареченому… Якщо дати волю упередженням, можна запідозрити, що на читачів чекає історія, гідна однієї з тих-таки сентиментальних пісень. Однак у київських газетах з’являються новини про загадкові, імовірно, ритуальні вбивства — і це вже навіть на жорстокий романс не тягне. Перед нами вимальовується заплутаний детектив у декадентських шатах. Чому декадентських? Через захоплення гімназистів: вони перекладають Бодлера та полюють на випуск «Літературно-наукового вісника» із «Саломеєю» Оскара Вайлда. Навіть викликають останню на спіритичному сеансі, вклякаючи від страху: чи не впустили вони в реальний світ хтонічну жорстоку силу? Наступні покоління так само перестраховуватимуться з піковою дамою: малюватимуть для неї на дзеркалі сходи й двері, але пам’ятатимуть, що в останній момент потрібно відсахнутися й стерти прохід — інакше всім гаплик.
Вайлдова Саломея особливо страшна тим, що письменник в образі біблійної персонажки воскресив куди древнішу сутність — як-от матір усіх богів, мати-землю Кібелу. Ну, а повторювати, що в ХХ столітті земля була як ніколи спрагла крові, просто немає сенсу — тут і так усе зрозуміло. Євгенія Кужавська вдало грається з поняттям пороговості: в цьому романі все «напів», усе «між». Події розгортаються в міжсезоння (і згущуватимуться ближче до Савані — найтемнішої пори року), герої переживають штормовий підлітковий вік — вони вже не діти, але ще й не дорослі, — зрештою, надворі панує міжвладдя. І в ці шпарини, звісно ж, просочується всяке: приваблива деструкція, манливий хаос і пророцтва божевільних, переконаних: людство наробило забагато помилок і тепер приречене.
А розгрібатимуть усе юні київські гімназисти, які вже записуються до Студентського куреня Січових Стрільців. Значить, не за горами Крути… Так, авторка потроху підводить своїх персонажів до осяяння: можливо, справжня хтонь — це не спіритичні видива, а пітьма, що насувається зі сходу, більшовицькі живі мерці? І був би це просто хороший історичний роман, якби не ритуальні (?) вбивства, згадані на початку, та особлива увага до мистецьких кіл. Якоїсь миті «Боги мого краю…» відчуваються як злиття двох текстів Донни Тартт: одного про «темну академію» (недаремно «Таємну історію» вважають наріжною для жанру) і другого — про картину («Щиголь»). Шукати прямих збігів не варто, та є реверанс в означений бік і факт: роман Євгенії Кужавської закручений не лише навколо драми Вайлда, йдеться й про інший твір мистецтва. Сама детективна лінія виписана добре й розгортається поволі, неначе танець семи покривал. Останні шари-таємниці Саломея, щоправда, скидає вже дещо жужмом, проте загального враження це не псує — критики-іроди втішені.
«Шляхи Еврідіки» Наталії Довгопол
Роман Наталії Довгопол хоч і тримає в напрузі, все ж дозволяє насолодитися затишком. Тут читаємо про Афіни — місто цикад, гірких декоративних мандаринів і страшенної спеки, після якої одяг хоч викручуй. У певному сенсі «Шляхи Еврідіки» нагадують «Мага» Джона Фаулза: тут Греція теж постає чаклункою Цирцеєю. Ця спокусниця наче і прихистить, і нагодує, але на ділі її гість разом із пригощанням заковтує гачок: як хазяйка схоче, то й на свиню оберне чи протримає в себе цілий рік. Відмінність між задумами двох авторів полягає в тому, що Джон Фаулз використовує грецьку міфологічну спадщину, аби розгорнути метатеатр, хитросплетену гру акторів. Натомість у Наталії Довгопол усе по-справжньому: звісно, перехожі не бачать богів, духів та німф посеред спальних районів сучасних Афін, але, можливо, лише тому, що ніколи не ставили перед собою такого завдання. «Шляхи Еврідіки» наперекір доводять: давні міфи — реальна сила, чинна й досі. Особливо якщо зважити на те, що в місті діє секта орфіків, члени якої вірять у переселення душ і заради власного безсмертя готові здійснити кілька ритуальних убивств…
Одного вечора головна героїня — київська письменниця Віро — виявляє, що грецький колега написав і видав роман, підозріло схожий на її власний. Отож постає питання: чи то Костас Іпсіландіс лазив по українських форумах і читав опубліковані там фрагменти тексту, чи то вони разом почерпнули ідею зі спільного джерела. Останній варіант був би дещо дивним, адже описані події киянці наснилися… Недовго думаючи Віро летить в Афіни розбиратися з крадієм. Ще на початку «Шляхів Еврідіки» Наталія Довгопол попереджає: персонажка принципово не вірить у фатум. Вгадайте, чи зміниться її думка. Як то кажуть, не зарікайся: Мойри снували нитки тисячі років перед тим, снуватимуть і надалі.
Пророцтва ворожок, 13 аркан Таро, тривожне очікування повні — все це накручує читацтво, готуючи до головного: сміливого ретелінгу античного міфу про Еврідіку та Орфея, що спустився за дружиною в царство тіней. Опріч цього, в афінянах проступлять агапе (жертовна любов), манія (божевілля) та інші древні почуття й сутності. Головне — встигати стежити за швидкою зміною подій (швидкою буквально: герої засапуються й пітніють не лише від палючого сонця, а й від постійного бігу). «Шляхи Еврідіки» — добротно зроблений пригодницький роман, що і налякає, і розважить вчасно.
«Залишена» Оксани Ковальчук
Роман «Залишена» по-хорошому темний: як зруби поліських хат чи самотній журавель, що зазирає в криницю, ніби до потойбіччя. Події розгортаються не в самій Чорнобильській зоні, але близько неї. В селі Шаблища живе лише купка самоселів — їх восьмеро, всі старі немічні пенсіонери. Головна героїня Оля, перевізниця, доправляє в цю глушину Настю — підлітку з ментальною інвалідністю: тут-бо мешкає її баба Павлина Гриб. Із самого початку в повітрі згущується напруга: куди не глянь, усюди ліс, та ще й такий хара́ктерний, що здається, буцім він сам собі на умі, — подібні ростуть хіба що в моторошних казках. Один із самоселів навіть застерігає Олю спілкуватися з будь-чим / будь-ким лісовим — раптом виявиться, що це з’ява, а не попутник. Однак замість містичної істоти персонажка випадково знаходить посеред пущі тіло жінки: труп лежить у старій колоді, ніби в чарівній труні.
Оля, звісно ж, лишається повідомити поліцію. Проте які тут можуть бути вбивці? Всі мешканці ледь-ледь совають ногами, а то вбити когось! Отож коли слідчі починають допитувати бабів, ті цілком серйозно переповідають старі газетні страшилки про «лесову людину» — чорнобильця-мутанта, що оселився в лісі й зрідка навідується до села. Оксана Ковальчук загалом якісно працює з фольклором, залишаючи в дуплах тексту підказки й відсилки. Скажімо, в баби Павлини дуже цікаве прізвище: гриби в традиційній культурі пов’язані зі світом мертвих — це ніби ручки на ляді потойбіччя (недаремно народ римує «гриби» й «гроби»). Чи взяти мотив зурочення, важливий для забобонних самоселів. Здається, ніби в Шаблищах завівся Шолудивий Буняка, ладний спопелити поглядом пів світу, або ж святий Касян. За повір’ями, цей злостивець охороняє вхід до пекла та має лихі очі — 29 лютого чорти підіймають йому довгі повіки, й тоді стаються всілякі нещастя. Гарні байки, нічого не скажеш, але вигадані істоти не схопилися б за ніж чи отруту. Людина ж — завиграшки.
У «Залишеній» чудовий саспенс — мабуть, найкращий із запропонованих романів. На руку грає й уміння Оксани Ковальчук писати так, аби читачі повністю занурилися в реальність Шаблищ. Здається, ніби це ви зараз човгаєте килимком-доріжкою, відносите сусідові козяче молоко, прокидаєтеся від кошмарів і намагаєтеся раціоналізувати ірраціональне… Це ж бо страшенно розумна книжка: попри спокусу піддатися забобонам, герої до останнього намагаються мислити критично.
Із цим зокрема пов’язана тема самотності. Вимушено затримавшись далеко від дому, Оля виявляє, що ніхто з близьких не помітив її зникнення, і, згадавши труп, ставить собі жаске запитання: «Якби я залишилася лежати в тій колоді, цікаво, коли б усі спохватились?». Адже може статися всяке: раптом на неї як єдину свідку повісять «глухар» або ж вона сама виявиться наступною жертвою маніяка. Батьки ж про це навіть не дізнаються, бо просто не поцікавляться. Ось він — найбільший страх: бути недолюбленою дитиною. Зі свого боку Оля переймається долею покинутої Насті — і, неначе княгиня Ольга в поході на древлян (предків мешканців Шаблищ), вдирається в цю тисячолітню осілу культуру.
Прикметно, що всі три книжки транслюють спільне побоювання: пробудження старих богів, жорстоких і кровожерних. Герої мусять зробити вибір: приносити їм жертви, туманіючи в містицизмі, чи зусиллям волі зберегти ясний розум — урешті-решт, не перекладати відповідальність на чужі плечі. Казали боги, щоб ми самі собі помогли… А з надприродним куди краще зустрічатися в романах, а не на капищах.
Читайте також: Небезпечний безпечний простір: російсько-українська війна через призму давньогрецької міфології
