Андрій Єрмоленко арт-директор

Старі

9 Листопада 2007, 00:00

 

Старі — вічні, неначе космос, древні, як земля, — дивляться в замизкані вікна, спостерігаючи як повільно по склу стікають краплі часу.

 
Якщо хтось із них іде в потойбічний світ, на варті з’являється новий і чекає своєї черги. Вони — вартові життя, які спостерігають за нами. Їхній всесвіт — простір квартири та безмежжя спогадів. Часто-густо не розуміючи, чи то було насправді, чи наснилося. Все змішалося: сни, реальність, спогади… на древніх руках переплетіння зморшок — руни, якими занотовувався часопис життя.
 
Шкіра старої людини кольору воску — папірус довголіття, записи всіх переживань: про дітей, онуків, про все прожите, про те, що ніколи не здійсниться за браком часу. Час, забираючи силу, дає мудрість, забираючи красу, дає досвід та спогади. Вони, старі, живуть поруч із нами, часто нестерпні та надокучливі, як діти, і такі само чисті та світлі — ті, хто вмочили свої персти у води всесвітньої мудрості.
 
Скільки хвилин до смерті? Здається, це їх не цікавить. Вони, старі, вже не раз переживали смерть. Вона — гість, який приходить і мовчки забирає товаришів, вірних друзів, колишніх ворогів. Забирає їх з собою у глупу ніч. Смерть неписьменна. Вона замість підпису ставить хрестик і йде від хати до хати лише для того, щоб колись повернутися. Така її філософія.
 
Зараз не віриться, що старість підкрадається до нас. І тоді, змучені безсонням, ми будемо дивитися у білу стелю, намагаючись щось пригадати. Потім, шаркаючи кволими ногами, підемо на кухню, будемо брязкати посудом, старанно перемиваючи його, щоб довести, що ми потрібні. А коли прийде день, виганяючи ніч за обрій, втупимося в телевізор вікна, чекаючи когось чи чогось: може мрій, може дитячих снів, може дітей, може онуків. Ми будемо ображатися, що нас забули рідні, і радіти кожному телефонному дзвінку. «Валідолом» замінимо цукерки. Біль стане звичайним нашим супутником.
 
Шкода, що час працює лише над тілом, а душу лишає молодою. Серце неначе старий двигун, все частіше збивається з ритму і болить. Чому? Раніше такого не було. Дороги якось подовжилися, а сходів до потрібного поверху стало якось більше… Втрачається гострість розуму та легкість думок. Маразм заковує розум у кайдани, з яких не вирватися. Невже ми, старі та нікчемні, загорнуті в саван банальних буденних дрібниць, будемо чекати смерті як полегшення? Зараз не віриться. Але одного разу, поглянувши в люстро, побачимо чиєсь старе обличчя, і стане зрозумілим таїнство того, що скоїв із нами час. Замислимося над епітафіями на мармурових пам’ятниках, і кожною клітиною відчуємо гострі голки реквієма. А потім поглянемо в останнє на цей світ і на тих, кого любили, і підемо у світанок, не залишаючи слідів. Хтось скаже: «Вічна пам’ять».
 
Ми пошепки відповімо: «Вічної пам’яті не буває». Стане легко та вільно. І тоді десь там далеко, на іншому боці цієї планети закричить щойно народжена дитина, побачивши цей дивовижний, химерний світ — і життя їй буде здаватися нескінченним.
 
Час зупинився, і ми завмерли. Ми навічно залишимося молодими, ми — вічні ідеалісти та романтики.