А далі людина говорить. Коротко, зрозуміло, впевнено, вірячи в кожне слово. А в цей час камера знімає обличчя присутніх у залі: вони ніби продовжують того, хто стоїть за трибуною. Кожне слово супроводжується або кивком голови, або гордістю за сказане. Все це «Тріумф волі»: один із шедеврів пропаганди часів нацистської Німеччини, знятий Лені Ріфеншталь. А за трибуною Адольф Гітлер. Утім, його можна сплутати з кимось іншим.
Цей хтось не такий хороший оратор. Але в решті сюжет не поступається шедевру 1930-х: сотні усміхнених облич, кремлівський палац, «громадяни Росії, жителі Криму та Севастополя» та овації стоячи. Овації, які на Донбасі не стихають ось уже третій рік.
Читайте також: Як я служила в «ополченні»
Останнім часом у російській пропаганді справді помітне істотне зрушення. РФ дедалі частіше з огидою переступає через радянське минуле, радісно застрибуючи в імперський черевик. Той за визначенням трошечки тисне: за сто років навіть «вєлікой» Росії важко утримати себе в колишніх ментальних розмірах. Але людей і далі дресирують. І ступінь дресирування істотно різниться від «молодої держави» до «від Волги до Єнісею»: якщо в самій РФ пропаганда більше рафінована, то «республіканського» глядача годують грубо й нагло, без церемоній, цілодобово розказуючи про «святих Романових» і міць промисловості часів Распутіна й царської сім’ї. Паралельно ведеться оповідь про те, як поважали та боялися росіян у той час із обов’язковою думкою, що вся справа лише в географії й що необхідно повернутися до меж «вєлікой страни».
Телеканал «Оплот», що цілодобово мовить про «гроби перемоги», у яких скоро опиняться всі «українські нацисти». «Розіп’яті хлопчики», що стали «скинутими з поїзда бабусями». І, звичайно, тарифи — головна перемога «народної землі». І все це не просто нашвидку змонтовані неякісні сюжети. Тут на вас чекають справді незавидні умови українських військових, протухла вода, старе, зношене взуття, навіть синя масляниста рідина, у якій доводиться митися бійцям ЗСУ. Одним словом, майстри пропаганди старанно збирають усі сюжети про проблеми українських бійців, а потім об’єднують їх в один… Аж раптом на екрані з’являється щось абсолютно інше, протилежне: урочиста молитва воїнів «Азова» в новенькій формі або Хрещатик, звідки під аплодисменти й сльози черговий автобус вирушає на фронт. І все це в тиші, без жодного коментаря. А потім кадр заполоняють гроби. Багато гробів, укритих синьо-жовтими прапорами, і десятки людей на колінах уздовж доріг. І ось тут спадкоємці фрау Лені вже не відмовляють собі в задоволенні щось та й сказати: «Українські матері! Не пускайте своїх синів на Донбас. Український солдате, задумайся! Тюрма й полон — це краще, ніж труна». І так щодня.
Читайте також: Матриця
Все змінюється з настанням вихідних. Ніби загнаній кобилі, яка весь тиждень змагалася в інформаційних перегонах, місцевим патріотам «русской вєсни» у вихідні дають відпочити й нагадують, що в «республіці» все добре: «Днями в столиці Донецької Народної Республіки у парку імені Щербакова відбувся захід під назвою «Русскіє вєчьоркі». Понад дві сотні донеччан зібралися, щоб суботнього вечора весело разом водити хороводи, змагатися в перетягуванні каната, співати пісень і просто проводити добре час». Це не казка, не брехня, не фантом: дорослі люди справді перевдягаються в російських петрушок, із задоволенням танцюють під російські народні пісні, їдять млинці й водять хороводи, відтворюючи Росію давніх часів.
У самій РФ все набагато серйозніше й драматичніше. Останні два місяці це цілковита апологетика «великих провалів», які настигли Росію всюди. Але саме тут уважний глядач і помітить головну небезпеку: образа й винятковість — два компоненти, змішавши які історія зазвичай отримувала фашизм. Усі російські телеканали цілодобово мовлять про несправедливість санкцій, дискваліфікацію «великих атлетів», «політичне Євробачення», «Росію, яку боїться весь світ». Боїться, а тому кривдить.
Читайте також: Як змінилась «армія ДНР»
Хай там як, а в самій Росії творчий геній пані Ріфеншталь актуальний і в 2016-му. При всіх недавніх провалах двері Кремля так само розчиняються й блистять позолотою, так само говорить «людина». Говорить про те, що не покине Росію та росіян Донбасу, знає, що робити, про «вєлікую страну». Але РФ не «республіка», і Путін тут строго дозований. Його бережуть, як самвидавну збірку, а промови звучать не так часто, як у «ДНР». У РФ у найкращих традиціях всього гібридного й далі граються в демократію. Ток-шоу із Соловйовим та іншими майстрами найкращих сортів пропаганди б’ють усі рекорди, адже на них запрошують і гостей із нашої країни. Але шансів у них жодних, якщо тільки це не Микола Левченко та подібні «жертви режиму», які можуть лише підтвердити тезу «почуйте Донбас». Тоді їм аплодує зал.