У. Т.: Нині маємо багато проблем у місті. Наскільки Київ, на вашу думку, «практичний», пристосований до сучасного життя?
– Міста бувають різні. І в кожного своя біографія. Є ті, що їх одразу засновували, будували і планували як імперські. Найкращий приклад – Петербург. Він мав демонструвати велич держави, яку творив Пьотр І. Тому й місто, і його передмістя проникнуті ідеєю могутності імперії. Київ ніколи в такій якості не будувався, у нього інша історія, він пройшов через магдебурзьке право і є візуально інакшим, з іншою атмосферою. Скажімо, коли після Петергофа, що неподалік Петербурга, люди потрапляли на наш київський Поділ і дивилися на фонтан «Самсон», то дивувалися: «Ну хіба ж це Самсон?». Відтак доводилося пояснювати, що в Петербурзі практичного зиску від того водограю немає, він лише демонструє міць імперії. А наш «Самсон» невеликий, це перший київський фонтан, із якого пили воду. Він виконував суто практичну функцію. Його скульптура просто прикрашала повсякденну потребу киян. І це внутрішній стан Києва, де все заточене на задоволення практичних потреб людини і створення комфортного середовища для життя – роботи й дозвілля. Київ таким був завжди, його мешканці не думали про великі ідеї світової революції, їх цікавили прагматичні моменти. Коли прийшли більшовики, з’ясувалося, що тут немає їхнього електорату: є робітники, але не пролетаріат. Адже за стандартами Російської імперії ще до початку Першої світової війни Київ утримував чи не першість серед міст, найбільш пристосованих для життя.
У. Т.: Він таким і лишається?
– Київ багато чого пережив. Наприклад, по війні тут була колосальна житлова проблема. І влада спрямовувала зусилля на будівництво помешкань, яке, своєю чергою, породило купу інших питань. Тому просто взяти й перекинути місток зі столітньої давнини до сьогодення не так просто. Бо й визвольні змагання, й війни змінили Київ. Він розширився територіально. І, я сказав би, досі не усвідомив, що в його межу потрапив лівий берег – нова, інакша за рельєфом територія. Вона нова й незвичайна. У старому Києві немає прямих вулиць, як у тому ж таки Петербурзі. Всі традиційні давні – вигинаються, картинка для пішохода завжди змінюється, за 10 кроків відкривається щось нове. А на лівому березі здебільшого проклали прямі дороги, які не зовсім відповідають київській традиції. Хоча хрущовки Чоколівки, попри те що їх теж не так давно зводили, важко переплутати з аналогічними, скажімо, в Москві. А от на Березняках чи Позняках інколи важко зрозуміти, в Києві ти чи деінде. Таке враження, що вже це десь бачив. Як на мене, кожне місто мусить мати своє обличчя.
У. Т.: Якщо вже зайшла мова про будівництво… Багатостраждальний Генеральний план розвитку міста – хто має його обговорювати, розробляти? Як узагалі, на вашу думку, мав би відбуватися процес?
– Зараз невідомо взагалі, чи прийняли цей документ, неможливо зрозуміти, на якій стадії Генплан. В ідеальному варіанті процес має бути публічним. Я не повинен через своїх знайомих, які можуть потрапити в мерію, дізнаватися, що десь є макет, на якому в нашому подвір’ї запланована якась будівля. Я розумію, чому ця інформація закрита. Бо за нею стоять інтереси інвесторів, не зацікавлених у публічності. І доки ухвалення рішень відбувається таким чином, буде імітація діяльності. Є мільйон шпарин, через які можна обійти навіть публічно затверджений проект. Скажімо, затверджуєш триповерховий спорткомплекс, а далі «доводиш» його до 48 рівнів. На перших трьох, скажімо, справді спортивна частина, потім якісь офіси, бізнес-центр, потім житлова площа, а під дахом ресторан, над яким гелікоптерний майданчик. Проблема ситуації в тому, що ми про це дізнаємося, коли будівельники над затвердженим третім почнуть зводити четвертий, п’ятий поверхи… і з цим нічого не вдієш. Звісно, можна говорити про публічність, але згодом з’ясуємо, що десь кулуарно документи змінили.
Читайте також: Ірина Нікіфорова: «У Європі вже існує таке поняття як «київський синдром»»
А потім нам зроблять фаховий висновок: «Ви не професіонал, ви журналіст, а от є фахівець із науковими ступенями, і проектувальники трохи змінили документацію, але це не суттєво». Я розумію, що продається земельна ділянка, а власник зводить на ній що хоче. Але в мерії Києва мала би бути чітка позиція щодо забудов. Скажімо, слід визначити: на цій-ось ділянці потрібен торговельний центр, приміром, продовольчий. І влада влаштовує конкурс. А хто хоче будувати щось інше, просто не бере участі.
У. Т.: А що з історичними будівлями?
– Свого часу в Києві знесли будинок, де тривалий час мешкав Шолом-Алейхем. З’ясувалося, що зробили це здуру. Було землевідведення під готель. І забудовник чомусь вирішив, що можна принагідно хапнути землю під історичною будівлею. А коли почали розбиратися, поставив запитання, чому цього об’єкта не було в реєстрі, не існувало пояснення, що тут жив видатний письменник? Справді, ця проблема в Києві є. Включення такої інформації в реєстр не вигідне так званій будівельній мафії. Вони ж не так просто зносять будинок. Спочатку беруть дозвіл, що він не має жодної цінності і його можна демонтувати. Отже, слід домагатися розширення реєстру. І не треба нам меморіальних дощок із мармуру, повісьмо скромну табличку із простим текстом: «Будинок цінний тим, що…». Усе. Тоді вже складніше сказати, що «ми нічого не бачили, не вміємо читати». Таким чином можна було б зупинили будівельну мафію, і це був би хороший освітній проект.
У. Т.: Гаразд, а як контролювати новобудови? У нас полюбляють зводити скляних монстрів, не зважаючи на архітектурні особливості.
– Зрозуміло, що люди обурюються такими потворами. Втім, усе відносно. Коли на зламі ХІХ–ХХ століть центр Києва був три-чотириповерховим, з’явився такий собі Всеволод Демченко, який звів перший київський хмарочос на теперішній вулиці Заньковецької. Кияни обурювалися: що він будує? Це ж руйнує середовище, яке склалося… І що? А зараз на всіх Демченкових будинках, які тоді сатирично висміювали газети, висять таблички, що це пам’ятка архітектури й чудовий зразок київського модерну. Ще один приклад. На місці готелю «Україна» колись стояв будинок Гінзбурга. Потужний багатоповерховий хмарочос. І теж усі казали, що то цілковитий несмак. Згодом виявилося, що це великий житловий комплекс, там зручні квартири. І після того, як той будинок зруйнували під час Другої світової війни, кияни ще років 20, беручи собі таксі, говорили про «будинок Гінзбурга» як орієнтир. І взагалі, хто подумав би, що навіть хрущовки можна вважати архітектурною пам’яткою. Бо таких уже не будують. Тож невідомо, як до сучасних новобудов ставитимуться наступні покоління.
Читайте також: Київ у фокусі
Водночас зважаймо на те, що Київ ніколи не забудовувався ансамблем. У нас усі будівлі зводилися точково. Це колосальна відмінність від того ж таки Петербурга. Тому в Києві побачиш модерновий будинок поруч із еклектикою, далі – будівлю сталінських часів, а за нею – скляний новобуд. Це його правило. Отак ми тут живемо. Хоча треба було б знаходити «спільну мову» з тими будівлями, які по сусідству.
У. Т.: Повертаючись до теми пам’яток та історичних місць Києва… Як вирішити проблему Гостинного двору?
– Це дуже складна ситуація, що потребує делікатного вирішення. Я стежив за подіями навколо Гостинного двору. І мені здається, що обидві сторони не праві. Може, я говоритиму непопулярні речі, але вони не зовсім правдиво подавали картинку подій. Гостинний двір був завжди, це правда. Нині надрукована велика кількість фотоальбомів про повоєнний Київ. У них ви побачите, що ця будівля була одноповерховою. І автентичним можна вважати лише той варіант. Коли наближалося 1500-ліття Києва, почалася розробка заходів зі святкування. І тоді виникла ідея відновити низку важливих пам’яток історії. Влада взялася за Гостинний двір, що був у дуже занедбаному стані. Водночас «терміново» будували лінію метро. Та ще й таким чином, що частина Двору, яка дивиться на Могилянку, почала просідати. З’явилася небезпека, що будівля обвалиться. Виникла ідея нашвидкуруч знести автентичний Гостинний двір, поставити стилобат, аби стіни не просідали, і звести все наново на цій платформі. Тож старий будинок зруйнували, а потім відновили Гостинний двір один до одного за першоджерелами. Суто візуально все стало таким, як мало бути від самого початку. Це новобуд, зроблений за автентичним проектом, але із сучасних матеріалів. Питання: якою мірою його вважати пам’яткою історії чи архітектури? І та сторона, яка казала, що це новобуд, і та, яка говорила що це відновлений за класичним проектом будинок, мають рацію.
Гостинний двір будувався як торговельний комплекс. Тобто, коли забудовники говорили, що хочуть повернути йому початкову функцію, вони висували потужний аргумент. У тому ж таки Петербурзі гостинні двори функціонують у тій ролі, для якої були споруджені. Це торговельні центри. Тому гасло «відновимо Гостинний двір як культурно-освітній проект» трохи не до місця. Хіба в тому, одноповерховому Дворі існували приміщення для театру чи бібліотеки? Чи їх передбачав первісний проект? Ні й ні… У мене склалося враження, що активісти дізналися, нібито за перебудовчими планами стояв син Януковича, і саме це стало головним стимулом для протесту. Тут уже інші резони й мотивації. Я, звісно, не за руйнування – за збереження. Але не пересмикуймо інформації, не треба людям, які не займаються історією професійно, говорити про те, чого не було. Так, маємо прецедент, коли через півтора століття взяли й відтворили проект, що ніколи не був утілений у життя. Понад те, коли Контрактова площа проектувалася, порожній простір біля вулиці Костянтинівської мав був зайнятий двома Контрактовими будинками. І, я думаю, це не настільки безглузда ідея – відновити їх. Площа не завершена архітектурно. Але знову ж таки – питання статусу новобудів. Це сучасна будівля, але зведена за історичними кресленнями майже 200-літньої давності. І Гостинному двору годилося б мати такий статус. Думаю, можна знайти рішення: скажімо, створити локальний архітектурний заповідник, назвати це пам’яткою містобудування абощо. Це відразу знімає всі резонансні запитання.
У. Т.: Ви багато часу присвячуєте київським сюжетам. Скажіть, є серед них характерні… для середньостатистичного киянина? Які його особливі риси?
– Мій товариш, який приїхав до Києва з Волині, посидів якось у центрі й сказав: «Як тут швидко бігають!» Він мав на увазі те, як пересуваються люди. «Отут зрозуміло, що робляться справи й гроші». Очевидна річ, що Київ – столиця, час дорожчий, ніж будь-де. Але водночас це свідчить про суто практичний момент, про який ішлося вище. Київ був комфортним містом, і це формувало свідомість жителів. Вони доволі прагматичні люди, які майже не реагують на обіцянки. А практичні дії тут справжнє мірило. Якось я почув фразу від однієї львів’янки, що «кияни не свідомі», бо кандидат у депутати облаштував їм дитячий майданчик і вони йдуть за нього голосувати, а львів’яни читають програми, вивчають їх і вже потім голосують. Вона правильно спостерегла, але неправильно поставила акценти. Киян не заманити простими обіцянками: вони багато бачили й чули. Тому діє принцип «утром деньги – вечером стулья». Мені не треба, щоб на міському рівні депутат воював за демократію, для цього є президент і парламент. Мені треба, щоб він вирішував нагальні питання міста.
У. Т.: Зараз до Києва їде багато переселенців із Криму та Сходу України. Чи зможе місто їх «перетравити», перетворити на киян?
– Принцип завжди один. Не важливо, чому ти приїхав сюди. Або місто приймає людину, або ні. Якщо її принципи не збігаються із принципами існування в Києві, вона не виживе, шукатиме місця, де їй комфортніше. Ніколи не існувало постійних киян, це байки. Ротація населення була безліч разів. І в момент еміграції через більшовицьку загрозу, і за будівельного буму, і після Другої світової війни, і під час розширення Києва у 1960-ті… Потім поїхали «лімітчики» – люди, які за лімітом великих заводів діставали столичну прописку. Місто постійно оновлювалося. Так само люди приїздили в 1990-ті роки, але не всі втримувалися. Їм здавалося, що тут у них справи йдуть кепсько, а, скажімо, в Одесі – краще. Водночас я знаю багатьох, які народились і навчалися не в Києві, але доля їх сюди завела. І тут вони доволі комфортно почуваються, в них усе склалося. Це нормальний процес пошуку комфортного середовища.
У. Т.: Нині точаться розмови про чергове переоблаштування центру міста. Який, на вашу думку, вигляд повинен мати Майдан?
– Історично центром Києва був Хрещатик. А Майдан перебрав на себе ці функції вже за новітніх часів, коли його назвали «майданом Незалежності». Цей простір молодий і бореться сам за себе, як одиниця існування в місті. Хоча він має кілька вад: немає тіні, ніде прогулюватися, Хрещатик розрізає його на дві частини. Виходить, у нас два Майдани, до того ж склеєні з різних частин. Тут – «Глобус», тут – монумент Незалежності, тут – Мамай із конем, на іншій частині – якісь незрозумілі ворота (які справді існували, але не в цьому місці й не такого вигляду), навіщось пам’ятник засновникам Києва. І виходить, що воно, вибачте, «натикане» випадковим чином. А мусила б бути одна ідея, яка об’єднує цей простір.
Читайте також: Політичний генплан Кличка
У. Т.: А як ви ставитеся до ідеї пішохідного Хрещатика?
– Погана ідея. Це вб’є нашу центральну вулицю. Вона стане такою самою мертвою, як Андріївський узвіз. Згадайте, там колись жили люди, були майстерні художників, живі подвір’я, де сиділи бабусі й про щось гомоніли. Тобто вирувало життя. Зараз на Узвозі справді в нас є великий генделик із матрьошками. Прийдіть туди об 11-й вечора – жах. Мертва вулиця, немає пішоходів, бо нема куди пішоходити, часом бракує освітлення, бо нікому світити, від вікон подекуди світить, але там ніхто не живе. Її перетворили на мертвий простір. Коли у 1980-ті сказали, що Андріївський стане київським Монмартром, це було цікаво. Але люди, які продають матрьошок, нічого не виробляють. І якщо Хрещатик стане пішохідним, то перетвориться на великий Андріївський узвіз, який помре за 10–15 років. Він не був створений для цього, особливих переваг для променаду там немає. Це житлова зона, де мешкають люди. І для водіїв складно буде без проїзного Хрещатика. І в цьому теж є певна проблема.
У. Т.: Тоді де «пішоходити»?
– У нас є колосальна перевага. Це набережна Дніпра, від Пішохідного мосту до мосту Патона. Там у зоні гарматного пострілу – жодного житлового будинку. Отож можна, як то кажуть, «тусити» цілодобово й нікому не заважати. Нині цей простір – дивна набережна, якої немає. Мати таку перевагу й перетворити її на банальне шосе… На набережній має бути де погуляти, посидіти. Ось цю зону і треба зробити пішохідною. Врешті, там ви зможете сісти на корабель, узяти в оренду катер абощо – варіантів безліч. Частково така спроба була, коли в нас існували «поплавки» – такі судна-кафе. Не думаю, що вони освоювали цей простір свідомо, але це виявилося першим підходом до снаряду. Коли все зробити розумно, навіщо буде той пішохідний Хрещатик? Він лишиться собі з функцією, в якій існував, і водночас ми матимемо свою велику пішохідну зону.
У. Т.: Як щодо пам’ятника Небесній сотні, анонсованого місцевою владою?
– В усьому має бути смак і здоровий глузд. Із будь-якого вшанування можна зробити казна-що. Попередній градоначальник обіцяв поставити пам’ятник, до якого всі приходитимуть і ридатимуть. Навіщо? Звісно, можна спорудити чергову бабу зі щитом та мечем і відповідну за розміром, але справжня скорбота не показна. Багато було різних пропозицій, але найадекватніша, як на мене, така: біля Жовтневого палацу є чудовий майданчик поруч із кінотеатром. Отам треба поставити щось, співзвучне ситуації та пропорціям архітектури. І ці сходинки, які ведуть до Жовтневого палацу варто назвати алеєю Небесної Сотні, яка упиратиметься в пам’ятник. Тим паче, це й відбувалося на тому місці.
У. Т.: Тобто перейменовувати Інститутську або її частину не потрібно?
– Це суто більшовицький досвід: як раптом що – міняти назву. Але ж деякі вулиці більшовики перейменовували, і не прижилося. Скажімо, Хрещатик – на Воровського. А кияни все одно називали його Хрещатиком. Вулиця Прорізна була Свєрдлова 70 років, а люди називали її по-старому. Це добрий урок: не можна руйнувати міську топоніміку.
Події в центрі Києва, вони ж відбувалися на вулиці Інститутській. Якщо перейменування відбудеться, то буде сум’яття: пам’ятник Небесній сотні на вулиці Небесної Сотні. Пріоритет історичних назв має бути збережений. Треба розуміти, що це одна зі сторінок історії вулиці.