У серпні 2015 року в українських ЗМІ розгорілася полеміка. Одні вважали, що незалежність з’явилася цілком неочікувано, як приз химерної Фортуни. Інші твердили, що українці вистраждали її у важкій боротьбі, яка почалася з повалення самодержавства в Росії. У кожної сторони були свої аргументи. Що ви думаєте з цього приводу?
— Думаю, що протилежність позицій позірна. По-перше, здобута у 1991 році з розпадом СРСР союзними республіками політична незалежність була результатом спонтанного колапсу командної економіки, тобто похідним явищем. Колапс стався після довгих десятиліть гниття. В умовах постіндустріального суспільства командна економіка існувати не могла ні в СРСР, ні в КНР чи інших комуністичних країнах. Вона існує в Північній Кореї, але ця нещасна країна постійно перебуває на межі голоду. Натомість в індустріальному суспільстві, тобто в епоху вугілля і сталі, командна економіка мала єдину, але вагому перевагу перед ринковою: здатність зосередити наявні матеріальні та людські ресурси на виконанні головного завдання. Саме тому СРСР зробив вирішальний внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною, яка контролювала мало не всі ресурси континентальної Європи, а після перемоги у Другій світовій війні став наддержавою.
До речі, економіка вугілля і сталі боком виходить сучасній Україні. Хай там що кажуть про агресію путінської Росії, але першопричиною трагічних подій є донбаська економіка вугілля і сталі. Натомість посткомуністична Росія змогла пристосуватися, не втрачаючи своєї імперської сутності, до постіндустріальної економіки. Вона її не створила, а стала нафтогазовим апендиксом до економіки Європейського Союзу. Саме через це накладені на Росію економічні санкції мають руйнівний характер.
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»
По-друге, політичну незалежність у 1991 році здобула радянська Україна. Трансформації в економіці й головах людей затягнулися на десятиліття. Якщо казати про економіку, то маємо Донбас. Якщо казати про голови людей, то маємо проблеми з перейменуванням деяких міст, хоч парламент уже прийняв антикомуністичні закони. Тому питання про завоювання реальної незалежності слід розглядати в розрізі поколінь. Було переполовинене покоління Першої світової війни та визвольних змагань 1917–1923 років. Його змінило покоління, яке винесло на собі силові комуністичні перетворення, поглиблені Другою світовою війною і повоєнною руйнацією. На зміну прийшло покоління «ням-ням», яке ностальгує за ковбасою по 2 крб 20 коп. Тепер усі надії на майданне покоління. Воно, слід сподіватися, завоює реальну незалежність від північного сусіда й країн Заходу, які позичають гроші, а тому з погордою дивляться на нас.
Наближається ювілей незалежності України. На вашу думку, відлік 25-го року незалежності розпочався в серпні чи його треба вести від 1 грудня?
— Колись чув, що обрання дати парламентського Акта проголошення незалежності точкою відліку було викликано суто побутовими причинами: влітку святкувати зручніше, ніж узимку. Можливо також, що в 1992 році, коли святкувалася перша річниця Акта проголошення незалежності, у пам’яті суверен-комуністів іще була свіжою вся гама почуттів, які змінювалися від крайнього відчаю (не на тих поставив!) при першій звістці про ГКЧП до торжества на третій день путчу. Однак є переконлива відповідь на таке запитання. Існування незалежної України почалося з усенародного референдуму 1 грудня, який підтвердив прийнятий Верховною Радою Акт від 24 серпня. Після 24 серпня жодна країна й пальцем не поворухнула. А 2 грудня незалежність України визнали Польща й Канада, 3-го — Угорщина, 4-го — Литва й Латвія. За весь грудень 1991 року Україну визнали 68 держав, зокрема всі члени Великої сімки.
2013 року було видано вашу працю «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі». Завершується вона 1991-м. А через кілька місяців виходить її продовження — «Україна: шлях до Європи (1988–2015)». Як зрозуміти хронологічну нестиковку? Невже ми почали просуватися в демократичну Європу, залишаючись упродовж чотирьох років у складі тоталітарного СРСР?
— Мірилом суспільного прогресу є поява громадянського суспільства. У країнах, де воно утвердилося, носієм суверенної влади стає не монарх, а сукупність громадян, які обирають своїх представників до парламенту. Ще залишаються деякі традиційні монархи, тобто носії необмеженого конституціями державного суверенітету. Але тепер країни поділяються, як правило, на дві категорії. Ті з них, де суспільство панує над державою, тобто визначає на вільних виборах склад державних установ, називають демократичними. Ті, у яких держава панує над суспільством, тобто формує склад своїх установ без участі суспільства або за допомогою імітації виборчого процесу, прийнято називати тоталітарними. Конституційна реформа 1988 року перетворила Радянський Союз із тоталітарної держави на демократичну, ліквідувала диктатуру компартійної верхівки, уособлюваної генеральним секретарем і політичним бюро ЦК КПРС. Носієм суверенітету став народ, який на вільних виборах почав обирати своїх представників до парламенту. Парламент реально перетворився на вищий орган влади в межах усієї країни та союзних республік.
Але невже Україна стала цілком суверенною 1988 року? А як же загальносоюзний центр, що проіснував аж до грудня 1991-го?
Читайте також: Невивчені уроки «світлого майбутнього»
— Бюрократична перебудова переросла в революційний процес завдяки конституційній реформі. У млявоплинному процесі саморозпаду соціально-економічного ладу, радянської держави й комуністичної партії вона стала точкою неповернення.
Чи була Україна цілком суверенною від 1988 року? Ні, не була. Утворилася правова невизначеність. У Москві намагалися перетворити Союз Радянських Республік на Союз Суверенних Республік. Міхаіл Ґорбачов домовився з деякими регіональними лідерами затвердити на початку вересня 1991 року нову форму відносин загальносоюзного центру з союзними республіками. Такий хід подій не влаштовував високопосадовців загальносоюзного центру, і в серпні вони зіграли на випередження. Зіграли й програли.
Чи був Радянський Союз демократичним від 1988 року? Ні, він перестав бути тоталітарним і став дуже своєрідною «демократичною» державою: без традицій демократії, із суспільством, яке в усьому звикло покладатися на державу, з комуністичним кістяком у товщі цього суспільства, паралізуючи вільні рухи суспільного організму. Виборці, які стали носіями суверенної влади завдяки конституційній реформі, повинні були пройти довгий шлях, щоб перетворитись із гвинтиків лєнінсько-сталінської держави на повноцінних громадян. Вони не пройшли цей шлях до кінця навіть у наші дні, як свідчать екзотичні Дарти Вейдери або гречка на виборчих дільницях.
Щоб розібратися в суті конституційної реформи, треба знати, як система влади функціонувала до її запровадження. Не можна обмежуватися лише заявою про ліквідацію диктатури компартійної верхівки…
— Створена Лєніним партія більшовиків була націлена на диктатуру. Її засновник популярно пояснив, як він її розуміє: «…наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається». Здійснювати диктатуру більшовики могли тільки у формі диктатури вождів. Ця партія невипадково будувалася на засадах так званого демократичного централізму, які передбачали безумовну обов’язковість рішень вищих партійних інстанцій для нижчих. Диктатура вождів матеріалізувалась у вигляді органів державної безпеки — специфічної структури, будованої, як і всі інші підконтрольні партії організації, на засадах «демократичного централізму».
Після революцій 1848–1849 років європейські монархи втратили статус суверенних носіїв влади. Розпад імперій Центрально-Східної Європи після Першої світової війни спричинив появу національних держав, у яких носієм влади теж ставав народ. Натомість Лєнін іще під час російської революції 1905–1907 років висунув ідею держави, яка володіла всіма ознаками народовладдя, але насправді користувалася суверенною владою, тобто була незалежною від народу.
Як усе геніальне, ідея була проста. Більшовикам треба було очолити революційний пролетаріат, повалити самодержавство й передати владу робітничим організаціям — радам. Одночасно більшовики повинні були витіснити з рад усі інші політичні партії і наповнити їх своїми представниками, а також безпартійними депутатами, які їм співчували. Унаслідок цього партія більшовиків починала існувати у двох різних іпостасях: по-перше, як політична партія, що здійснювала під прикриттям «диктатури пролетаріату» власну диктатуру, а насправді, зважаючи на її організаційну будову, диктатуру вождів; по-друге, як ради, що мали вагомі управлінські функції, але були позбавлені політичного значення. Отже, створювалася міцна влада, пов’язана з народною товщею та одночасно незалежна від народу. Термін «радянська влада» однаково стосувався обох частин владного тандему. У назві цієї влади не знайшлося місця партії, так само як їй не знайшлося місця в перших радянських конституціях. Ради стали всепроникною і всеохопною владою, але тільки тому, що були зрощені з організаційною структурою партії. Партія завдяки зрощенню з радами ставала державною, хоча словосполучення «державна партія» в радянські часи не вживалося. Аналізуючи тандем «партія — ради», не можна розглядати його елементи як окремо існуючі політичні сили. Це була одна сила, функціонально поділена за двома ознаками: здійснення диктатури й поточного управління.
Читайте також: Кульчицький: Путін удосконалив практику єдинокровності Гітлера, оголосивши «соотєчєствінниками» людей іншої національності
Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Унаслідок її побудови на засадах «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи партії відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало склад радянських органів, а й наділялося реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з народних низів.
Диктатура системи «партія — ради», тобто не обмежена законами влада вождів, базувалася не тільки на насильстві, а й на пропаганді. Вплив на маси, переконування їх — такими були основні завдання відділів агітації і пропаганди партійних комітетів. Безпосередній зв’язок із населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання сформульованих вождями завдань. Ради, у яких працювали сотні тисяч депутатів, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів державної партії до населення.
Як і всі інші держави тоталітарного типу, більшовицька держава здійснювала абсолютне панування над суспільством. На відміну від інших тоталітарних держав вона характеризувалася глибоким проникненням своїх інститутів у товщу суспільства. Після встановлення радянської влади зникли народжені раніше осередки громадянського суспільства, тому що стали неможливими непідконтрольні центру горизонтальні зв’язки між організаціями. У радянському вертикалізованому суспільстві партійні, радянські, профспілкові, комсомольські й усі громадські організації стали відігравати роль «передавальних пасів» від керівників партії до народних низів. Це означало, що структури «держави-комуни» (вислів Владіміра Лєніна) пронизали собою всю товщу суспільства. Іншими словами, радянська держава віддала суспільству свій власний кістяк. Обручами терору, пропаганди й виховання держава та суспільство скріплювалися в органічну цілісність — своєрідне державосуспільство.
Дві окремо існуючі, але взаємопереплетені владні вертикалі створювали непроникну стіну між формою і сутністю радянської влади. За конституційною формою це була робітничо-селянська влада, а за сутністю — незалежний від народного волевиявлення диктаторський режим. Іноземним спостерігачам радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Розділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Лєнін у 1921 році підкреслював: «Як правляча партія, ми не могли не зливати з «верхами» партійними «верхи» радянські — вони у нас злиті й будуть такими».
Чому Ґорбачов наважився на «хірургічний розтин сіамських близнюків — партії та рад? Чому конституційна реформа була без проблем затверджена в грудні 1988 року депутатами Верховної ради СРСР — такими самими номенклатурниками? Невже всі вони не розуміли, що рубають ту гілляку, на якій сидять?
— Ґорбачов і його команда після розвалу СРСР опублікували чимало спогадів. Та відповіді на це запитання там не знайти, що дуже показово. Тому дозвольте викласти власні міркування, хоч вони позбавлені документальної основи.
Почну з того, що за три покоління радянські люди зжились із симулякрами й перестали відрізняти їх від реальності. Вони вважали, що живуть за соціалізму, тоді як насправді перебували в недобудованому комунізмі. «Науковий комунізм» Карла Маркса й Фрідріха Енґельса виявився утопічним, тобто нездатним до реалізації в цілісному вигляді, як усі попередні конструкції комуністів-утопістів. І досі немало наших співвітчизників не вбачають принципової різниці між радянським комуносоціалізмом і західноєвропейським соціалізмом, а комунізмом вважають суспільство з розподілом благ за потребами. Так їх виховувала держава-комуна. Щоб зробити пропагандистський імідж комунізму більш переконливим, вона поділила навпіл фонд заробітної плати і з другої половини, яку назвали суспільними фондами споживання, стала фінансувати житлове будівництво, народну освіту, охорону здоров’я. Мовляв, поки що користуйтеся всім цим безкоштовно, а незабаром безкоштовним стане абсолютно все!
Услід за основоположниками марксизму радянські люди були переконані, що націоналізація автоматично перетворює приватну власність на загальнонародну. Радянські вожді переконали їх у тому, що «демократичний централізм» може бути демократичним, «диктатура пролетаріату» — народовладдям. На відміну від творців держави-комуни третє покоління компартійно-радянської номенклатури мало досить поверхове уявлення про те, як вибудуваний політичний режим. А функціонував він гірше й гірше. Один із помічників Міхаіла Ґорбачова у нотатках, що стосувалися 1984 року, писав: «Важелі управління відмовляли. Волаюча картина нездарності, сірості й брехливості, переродження збюрократілих начальників демонструвалася кожного разу при звітах міністрів і секретарів обкомів на засіданнях Секретаріату ЦК КПРС і Політбюро». Ситуація вимагала радикальних рішень.
Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»
Компартійна диктатура залишалася невизначеною, хоча в Конституції СРСР 1936 року партія вже згадувалася як «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Невизначеність функцій партійних органів і детальний опис у конституціях повноважень радянських органів поєднувалися з одночасним зайняттям партійною номенклатурою радянської посади відповідного рівня. Людина, яка працювала першим секретарем обкому партії, мусила бути за посадою депутатом Верховної Ради. Упродовж десятиліть депутатство в радах було звичним для партійних чиновників, і тому вони сприйняли запропонований генсеком перехід влади від парткомів до виконкомів рад як щось незвичне, але не незвичайне. Щоб заручитися підтримкою реформи з боку непублічних функціонерів, її ініціатори винайшли лазівку: депутатом можна було обратися не тільки у виборчому окрузі, а й через висування громадсько-політичними організаціями.
Чи був хтось в оточенні Ґорбачова, хто все-таки розумів, що без диктатури КПРС Радянський Союз розсиплеться?
— Не можу назвати жодного, хто відкрито виступав би проти реформи на стадії її розгляду і схвалення. Навіть після виборів до З’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 року можна було не турбуватися про долю партії. Покоління «ням-ням» обирало її представників у народні депутати безвідмовно. Але ще через рік вибори до республіканських парламентів викрили принципову розбіжність між народовладдям по-лєнінськи і справжньою демократією. Принаймні для двох політичних діячів. Одним із них був Боріс Єльцин, який почав використовувати в боротьбі із загальносоюзним центром закладену в радянських конституціях норму про вільний вихід республік із федерації. Другим був Іван Фролов, академік АН СРСР у галузі філософії, помічник Ґорбачова у 1987–1989 роках, а від 1990-го — секретар ЦК і член політбюро ЦК КПРС. Аналізуючи результати російських виборів, на яких комуністи здобули очікувану перемогу, Фролов так охарактеризував розрив зв’язків між партією і радами за збереження чинної Конституції: «Свої найпотужніші бомби, я не знаю, яка, термоядерна чи ще щось, закладені у вигляді російських структур: і у вигляді партійних структур, і у вигляді ось цих рад тощо. Вони взагалі загублять усю нашу Федерацію в цілому».
Як розвивалися події після досягнення точки неповернення в політиці Перебудови?
— Після вільних виборів у березні 1989 року на З’їзді народних депутатів склалася, як і розраховували керівники КПРС, «агресивно-слухняна більшість» (вислів Юрія Афанасьєва). Проте склалася й меншість у вигляді демократичної опозиції та російських суверен-комуністів. Росія як союзна республіка від 1922 року була урізана у своїх правах, щоб у Москві не конкурували між собою два центри влади. Лідер російських суверен-комуністів Боріс Єльцин погрожував скористатися конституційним правом виходу з СРСР, щоб позбутися опікування з боку загальносоюзного центру. Після виборів до республіканських органів влади в березні 1990 року почали множитися лави суверен-комуністів у союзних республіках. Услід за Росією, яка прийняла 12 червня 1990 року Декларацію про державний суверенітет, такі декларації почали приймати інші союзні республіки. Путч не визначив, а прискорив розпад СРСР.