І саме цим доктор філософії, професор психології Каліфорнійського інституту інтегральних досліджень, засновник і президент Асоціації трансперсональної психології Стен Ґроф активно й успішно займається вже понад 50 років. Його внесок у розвиток сучасної психіатрії та психотерапії важко переоцінити: вивчення змінених станів свідомості, важливості впливу процесу пологів на психічний статус індивідуума, а також створення власного терапевтичного методу роботи з емоційними й психосоматичними розладами. «Усі експериментальні матеріали досліджень, які проводив доктор Ґроф, верифіковані та описані в наукових працях і книжках, що були видані багатьма мовами світу й стали бестселерами. Особливо цінним є відкриття Ґрофом перинатального періоду розвитку людини. Підтвердженням їхньої значущості є бурхливий розвиток такої нової дисципліни, як перинатальна психологія. І результати цього процесу ми можемо спостерігати тепер у кожному пологовому будинку», – вважає професор Сергій Максименко, член Міжнародної ради психологів (США) і голова Товариства психологів України. «Голотропний підхід, запропонований доктором Ґрофом, показав свою ефективність у довготривалій психотерапії, посівши достойне місце поряд із гештальттерапією, юнґіанським психоаналізом, клієнтцентрованою та процесуальною терапією. Він застосовується в роботі з психологічними травмами, вигоранням, віковими кризами, хронічним стресом. Але, як і будь-який інший метод практичної психотерапії, голотропне дихання повинне проводитися тільки спеціалістами, що здобули фахову підготовку у відповідних закладах і мають вищу психологічну освіту», – додає лікар-психотерапевт Зоя Мусатова.
Станіслав Ґроф пропонує своє бачення моделі психіки – її розширену версію, яка окрім життєвого досвіду вміщує перинатальний період (вагітність і самі пологи) та сферу трансперсонального (індивідуальне та колективне безсвідоме, що включає емоційний досвід попередніх поколінь, культурні феномени та архетипи, релігійні екстатичні переживання). І така картографія психічної реальності дає змогу побачити коріння наших щоденних проблем, що залягають набагато глибше, ніж дотепер вважала сучасна психіатрія.
У. Т.: Докторе Ґроф, вас ставлять в один ряд із засновниками психоаналізу Фройдом та Юнґом. І водночас ваші дослідження в трансперсональній психології виходять далеко за окреслені наукою межі. Ви сучасний єретик. А в єретиків завжди сумна перспектива чи не так?
– Так, це правда. Два непримиримі опоненти – наука і релігія – пережили століття взаємної зневаги та обструкції. Як колись духовні лідери спалювали науковців на вогнищах святої інквізиції та сприймали їхні вчення за блюзнірську єресь, так тепер останні висміюють релігійних гуру і трактують їхні прозріння як психічні відхилення. Наукове середовище демонструє таку саму догматичність та ригідність, як і церковні інституції, а його уявлення про реальність так само важко похитнути, як і символи віри. Наші дослідження справді можна поставити в авангард сучасної наукової думки, хоча вони й спираються на тисячолітній теоретичний і практичний досвід людини у спробі пізнати себе та природу реальності, що її оточує. А вся моя професійна діяльність – це, по суті, відчайдушна спроба інтегрувати науку та релігію, медицину і духовність.
У. Т.: То що це за такі дослідження, які мають тисячолітню практику застосування, однак виходять за межі сучасної науки?
– У 70-х роках минулого століття я разом зі своєю дружиною Крістіною розробив метод голотропного дихання – дуже прості засоби, як-от пришвидшене дихання, музика і подальша робота з тілом. Використання різних його технік для впливу на свідомість чи зцілення відоме з давніх-давен. І хоча з часом наука позбавила дихання сакрального значення й залишила тільки чисту фізіологію, за останні кілька декад західні психологи наново відкривають його цілющий терапевтичний потенціал та розробляють психотехніки, які використовують дихання в той чи інший спосіб. Ми на багатому матеріалі власних досліджень переконалися, що свідоме підвищення його швидкості та інтенсивності допомагає зменшити психологічні бар’єри, дістатися до несвідомих пластів психіки й працювати з матеріалом, який був раніше недоступний і витіснений зі свідомості. А це дає нові можливості в лікуванні таких складних розладів, як депресія, фобії, психогенна астма та мігрені, посттравматичний синдром, різного типу залежності: алкогольна, наркотична чи харчова.
У. Т.: Пане Ґроф, ви були близьким другом винахідника ЛСД Альфреда Гофмана й багато експериментували з цим психоделіком. Ви ж зробили науковому світу «непристойну пропозицію» й наголошуєте на необхідності дослідження впливу таких речовин на людську психіку, хоча зараз ця практика має дуже погану репутацію.
– Я справді присвятив велику частину свого життя дослідженню терапевтичного впливу психоделіків та розширеного стану свідомості на людину. Такі експерименти ми розпочали ще в 1960-х роках у Празькій академії наук, а згодом в Університеті Джона Гопкінса у Балтиморі та Есаленському інституті в Біг-Сурі. Але згодом вони потрапили під сувору заборону, і ми з дружиною Крістіною розробили немедикаментозний спосіб досягнення стану розширеної свідомості – згаданий вище метод голотропного дихання. Хорошою новиною є те, що зараз кілька провідних університетів США включно з Гарвардом відновили наукові дослідження впливу психоделіків на свідомість людини, і вже хтось інший продовжить експерименти, розпочаті колись нами.
У. Т.: Щоб відповісти на моє наступне запитання, вам потрібно пересісти на золотий трон і проголошувати відповідь десь із-за хмар. Та все таки давайте спробуємо: що, на вашу думку, може врятувати нашу планету від самознищення?
– Хай там як пафосно це звучить, але на карту справді поставлено майбутнє нашої планети. Коли ми і далі вдаватимемося до тієї агресивної стратегії виживання, яка зрештою обертається нашим самознищенням, то малоймовірно, що людський вид як такий виживе. Однак, якщо критична маса людей пройде процес глибокої трансформації свідомості, маємо шанс опинитися на такому щаблі еволюції, де конкуренція поступиться місцем взаємодопомозі й виживатиме не сильніший, а той, хто вміє кооперуватися, співпрацювати з іншими.
У. Т.: У цьому контексті хочу запитати про Україну. Наша держава перебуває на стадії болючого становлення й боротьби за власну ідентичність. І можна почути заклик облишити спроби реанімувати українську самобутність, а натомість перерости національний рівень і розвивати свідомість громадянина планети. Але ж стати громадянином планети не значить зневажати й цуратися свого? Як ви прокоментуєте етнічну унікальність і процес глобалізації?
– Безумовно, те, як ми розуміємо природу реальності, включає в себе поняття первинної єдності всього сущого. І все велике розмаїття зовнішніх форм та виявів, яке ми бачимо в природі чи культурі, народжується з єдиного джерела. Тому самобутність та індивідуальність форм аж ніяк не суперечать сутнісній єдності всього, навпаки, одне органічно випливає з іншого. Думаю, ті, хто обстоює ідею уніфікації, насправді не мають живого контакту з джерелом і тому прагнуть уніфікувати зовнішнє саме через брак внутрішнього холістичного переживання реальності. Й така зовнішня уніфікація – це спроба імітувати глибинну єдність на поверховому рівні. Отже, немає жодної суперечності в тому, щоб бути українцем і громадянином планети водночас. Якраз навпаки, тільки той, хто глибоко вкорінений у власну культуру, може через неї сягнути джерела, з якого черпають усі культури світу. Тому, українці, максимально плекайте власну самобутність, зрощуючи при цьому відчуття належності до єдиного джерела.