Ми запитали в експертів, що є головною проблемою вищої освіти в Україні сьогодні та які можуть бути шляхи її подолання. Своїми міркуваннями поділилися викладачі з Харкова, Чернігова, Києва та Львова
Олексій Сокирко, історик, публіцист, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Говорячи про проблеми сучасної гуманітаристики (досліджень і освіти), я би виділив два блоки, котрі вважаю головними.
Перший — рамковий, глобальний. Він стосується не стільки статусу гуманітарних знань як таких, а більшою мірою чинної суспільної ситуації. В країні, де все ще не утвердилося верховенство права, незалежне судочинство, священність приватної власності (зокрема на інтелектуальні здобутки) й конкурентна економіка, позбавлена монополій, вільний і продуктивний розвиток наук є вельми проблематичним. Без перелічених вище умов годі чекати на справжню затребуваність вищої освіти, її високу якість, самодостатність фундаментальних і прикладних наук. За їхньої відсутності університети й наукові академії не стануть острівцями свободи, інтелектуалізму та інноваційності, оскільки на це просто немає запиту. Селекціонувати й виростити все це штучно майже неможливо, ані власними силами, ані зовнішніми вливаннями гостьових професорів або шляхом повернення в країну наших інтелектуалів, розсіяних світом.
Вирішення цієї проблеми не є справою виключно університетів і науковців (хоча їхня роль і активність тут надзвичайно важливі) — це має бути результатом певної суспільної синергії політиків, громадського сектора, ЗМІ, середнього класу (він за визначенням має бути найбільш зацікавленим у якісних зрушеннях і змушувати до них чиновників, законотворців та державні інституції, котрі гарантуватимуть системність і незворотність позитивних змін).
Другий блок проблем, власне, гуманітарний. Одразу скажу, що я доволі оптимістично дивлюся на результати змін, котрі трапилися в нашій гуманітаристиці в пострадянський період: ми долаємо дуже складний шлях перетворення гуманітарних знань зі служниць ідеології на самодостатні галузі фундаментальної науки. Це доволі непросто й болісно, адже йдеться про зміну стандартів професійності, перезавантаження методологій, кардинальну зміну внутрішньоцехової комунікації та наукової етики. Але результати таки є (про це можу найкраще судити з прикладу історії, філології та соціології, розвиток яких відстежую з огляду на свої наукові зацікавлення), хоча вони завдячують не стільки зовнішнім обставинам (реформам, законодавчим змінам, словом, всім, що окреслюється компетенцією держави), скільки внутрішнім процесам оновлення, котрі в гуманітаристиці досі є результатом точкових (але несистемних) ініціатив окремих людей і спільнот, а також наслідком відкритості гуманітарних наук. Підкреслю, що роль держави (законодавча, організаційна і, зрештою, фінансова) тут була і є мінімальною, а всі позитиви таки сталися не завдяки, а радше всупереч її діяльності.
Читайте також: Гуманітарні науки під час війни
Ще кілька слів про ті проблеми, котрі вже більшою мірою стосуються гуманітарної освіти в Україні. З одного боку, неефективність державної політики в цій сфері є результатом того, що можновладці просто не знають/не розуміють того, як ця галузь знання працює, як її можна використовувати і взагалі навіщо вона потрібна. «Гуманітарку» то намагаються змусити виконувати ідеологічно-пропагандивні завдання (тут пріоритети теж досі не визначені), то культивувати в суспільстві загальнолюдські та громадянські цінності. Про самодостатність вивчення людини й суспільства, складні пояснювальні концепції тут не йдеться, бо державні мужі зазвичай і самі не звикли мислити такими категоріями. З другого боку, в царині гуманітарної освіти ми стали жертвами загальносвітових трендів, спричинених трактуванням університетів як фабрик освітніх послуг, котрі мають бути конкурентними й працювати за законами вільного ринку. Ця ідеологія не тільки девальвувала цінність вищої школи (від цього застерігав ще в 1980-х роках Умберто Еко, який був світком початку цих мутацій), як інструмента цивілізаційного шліфування людства, але поставила під удар автономність академічних спільнот, котрі до цього дозволяли собі не зважати на політичну, ідеологічну чи економічну кон’юнктуру, залишаючись твердинями інтелектуальної незалежності. «Ринковість» вдарила значною мірою саме по гуманітарних університетських дисциплінах, спричинившись до скорочення курсів давньої та ранньомодерної історії, антикознавства, літературознавства, антропології, давніх мов тощо. В більшості університетів вони перетворилися на символічні «доважки» освітніх програм із політології та журналістики. Так прикладні форми гуманітарстики здомінували над фундаментальними.
Тож навряд чи слід дивуватися, коли суспільство почало бити на сполох щодо відсутності системного й критичного мислення, кризи гуманітарних, ба навіть цивілізаційних цінностей — зрештою всіх тих сфер суспільного буття, за безпеку й самодостатність яких відповідають гуманітарні науки. Гадаю, що з початком чинної війни ця ситуація має викликати не хронічну стурбованість, а сприйматися як глобальна загроза — urbi et orbi.
Віталій Михайловський, професор кафедри історії України, Київський столичний університет імені Бориса Грінченка
Вища освіта в Україні… За цим словосполученням ховається цілком самодостатній світ, який назовні продає себе як такий, що зробить залученого в нього освіченим, успішним та самодостатнім. Натомість усередині, цей світ розривається від браку фінансування (завжди), дивних перегонів за невідомими більшості громадян Scopus-ами, Web Of Science-ами, де головним призом є розмір твого Ґірша, та поступовою деградацією освіти, у якій кожна із залучених сторін грає свою гру.
Ця гра полягає в тому, що одна частина залучених вдає, ніби вчиться, а інша, здебільшого заплющує очі на якість роботи та старанність студентів. І все задля того, аби вища освіта й надалі існувала й готувала «фахівців», які здебільшого будуть шукати себе в інших галузях, ніж ті, на яких вони «важко» вчилися чотири-шість років.
Це замкнено коло існує не тому, що всі складові освіти погані. Ні, проблема глибша й ширша, і сягає своїм корінням у минуле, коли на початку нашої незалежності двері до вищої освіти були відчинені чи не всім охочим. У такий, здавалося, демократичний спосіб система вищої освіти отримала можливість бути доступною. Але от чи потрібною була ця доступність? Ніхто не думав і не рахував. Так, саме не рахував. Адже десятки нових закладів вищої освіти почали готувати тисячі й тисячі правників, економістів, спеціалістів із міжнародних відносин, менеджерів. Від них не відставали гуманітарії, пропонуючи нові напрямки історичних, філологічних та мовознавчих студій. Коли ринок наситився й розпочався бум IT, на вершині світу опинилися напрями підготовки відповідних спеціалістів. Видавалося, що ринок формує замовлення. Можливо, і так.
Але складається стійке враження, що ніхто не рахує й не займається стратегічним плануванням. Де прості питання на кшталт: «Скільки країні потрібно?», і далі в довільному порядку — філософів, філологів, фізиків та багато-багато інших, аби не відчувати нестачі фахівців, забезпечувати розвиток економіки, підтримувати спадковість і поколіннєвість у галузі, мати достатню кількість наукових і педагогічних кадрів. Здавалося, просте правило: спочатку думаємо, потім рахуємо, а вже після того робимо, — є тією базою, де розумні люди прагнуть досягнути результату та забезпечити життєздатність будь-якого починання. Але це, здається, не про вищу освіту в Україні…
Ростислав Мельників, завідувач кафедри української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова, Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди
Звичайно, під час війни важко одразу сказати, що ж є головною проблемою вищої освіти, — а надто, коли ти працюєш в одному з харківських вишів. Оскільки тут додається і загальна безпекова ситуація, і зруйновані та пошкоджені навчальні корпуси й гуртожитки, і розкидане по світу студентство, і те, що базові регіони з нашими абітурієнтами опинилися або на лінії вогню, або в окупації. Проте досвід онлайн-роботи в ковідний період, доступ до бібліотечних ресурсів, висококваліфіковані викладачі, застосування синхронних і асинхронних підходів у викладанні — це та багато інших речей дозволяють забезпечувати перебіг навчального процесу на належному рівні.
Куди гірше — особливо в таких умовах — надмірна зарегульованість і залежність університетів від МОН, що множиться на некомпетентність і нерозуміння освітніх процесів міністерськими функціонерами. Приміром, абсурдну вимогу захисту дисертації PhD під час терміну навчання в аспірантурі можна пояснити тим, що міністр сам не писав дисертації, але ж тепер ця вимога є, і її негативні наслідки для науки цілком прогнозовані. Або от як бути, коли, скажімо, забаглося заступнику міністра в спілці з ректором іншого навчального закладу прибрати конкурента з ринку освітніх послуг — і вже патова ситуація, виходом з якої для нашого університету став максимальний розголос із залученням радіо, телебачення, медіаплатформ і соцмереж. Утім, це був радше виняток, бо в Харкові за подібною схемою вже знищено кілька вишів.
У цьому ж контексті — зарегульованості — можна згадати й абсолютно непотрібну та водночас дуже ресурсопоглинальну структуру — НАЗЯВО, діяльність якої скерована не так на забезпечення якості освіти, як на заробляння грошей за рахунок акредитації освітніх програм. Очевидно, що під час війни її послуги взагалі мали б бути поставлені на паузу, але ж їсти хочеться всім.
І, як на мене, саме ця «централізація» системи вищої школи є найбільшою проблемою. А долається вона лише шляхом «децентралізації» й вільної конкуренції навчальних закладів, адже здобувач вищої освіти в такому разі обиратиме тих, хто здатен підготувати його як конкурентноспроможного фахівця.
Роман Лехнюк, старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини, Національний університет «Львівська політехніка»
Проблем в українській системі вищої освіти безліч. Хочу виокремити домінування кількості над змістом та якістю. Це стосується різних рівнів — кількості ЗВО, кількості навчальних програм у них, кількості студентів. За цією кількістю дуже часто не встигає якість. І реформи поки не рятують. Приклад — укрупнення університетів, які породжують ще більших бюрократичних монстрів і не факт, що позитивно впливають на якість освіти. Та й чи в розмірі суть? Заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький в одному з інтерв’ю заявив, що у ЗВО має бути мінімум 10 тисяч студентів, в іншому разі його укрупнять. Чому 10? Чому не 8, 9, 11, 12? Чому не може існувати невеликий, але якісний університет, мета якого — не побити рекорд за кількістю найрізноманітніших навчальних програм (часто ніяк не пов’язаних із профілем закладу), а якісно готувати студентів лише за кількома напрямами? Чи якщо поєднати дві «фабрики дипломів», то вони спільно з гарбуза раптом перетворяться на карету? Принцип «кількість = якість» є геть хибним, ще й не дає шансу на створення більш-менш адекватних критеріїв оцінювання реального рівня ЗВО. А без таких критеріїв — реальних, а не чергових бюрократичних колонок у звітах, — позитивних зрушень не буде.
Читайте також: Ресентимент та інструменталізація гуманітарних наук
Інший аспект цієї проблеми: аби не вступити на платну форму навчання до ЗВО, потрібно продемонструвати просто-таки дилетантський рівень знань на НМТ, щоб не набрати бодай прохідний бал із кожного предмета. На бюджет із низькими балами зась, на контракт — прошу дуже. Це призводить до того, що в гонитві за кількістю студентів (особливо платників) університети не переймаються їхньою якістю. Як створити на істфаці фахового історика з людини, яка НМТ з історії України здала на, припустимо, 110 балів? А це за шкільною 12-бальною системою десь так 3 бали. Бодай мінімально виправити це може запровадження вищих порогових балів — що вже існує на деяких спеціальностях. Хочеш іти на історичний — здай історію бодай на 160/170. Учитися на медика — той самий поріг із біології чи хімії, і так далі. Бо в результаті й далі будемо серед країн-рекордсменів за кількістю власників дипломів про вищу освіту, але аж ніяк не за освіченістю.
І останнє за порядком, але перше за важливістю. Якісна вища освіта, особливо гуманітарна, є цінністю сама по собі, адже перш за все повинна давати розуміння навколишнього світу. Без такого розуміння, без певного загального рівня освіченості навіть найвидатніші фахівці у вузьких галузях опиняються перед загрозою невігластва в багатьох сферах. Ілон Маск нам за приклад.
Світлана Шуміло, доцентка кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин імені М. О. Лазаревського, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка; запрошена професорка Сієнського університету для іноземців (Італія)
Головна й найстрашніша наша проблема — це прив’язка кількості студентів до кількості академічних годин. Останніми роками викладачі в погоні за тим, щоб не втрачати студентів та зберігати ставки за малої кількості вступників, мали дуже низько опустити планку вимог на практичних заняттях та іспитах, а також суттєво зменшити години, які відведені на предмет потягом семестру. ЗВО не можуть чинити по-іншому, бо вони просто закриються, будуть вимушені звільнити більшу кількість викладачів, — і тому предмети, на які раніше відводилося по 90 годин, тепер можуть бути прочитані за 30 годин, деякі курси зняли абсолютно, деякі залишилися тільки у стаціонарного відділення й анульовані на заочному.
На сьогодні ми маємо студентів, які вивчають дуже короткі курси академічних дисциплін, по завершенні яких проходять дуже легкі іспити та заліки (але самі студенти так не вважають, бо після короткого курсу все здається складним). Приймаючи ці екзамени, викладачі бажають тільки того, щоб жоден студент не «вилетів» із ЗВО й благополучно довчився. Студенти перетворилися для викладачів у джерело їхньої впевненості в завтрашньому дні, оскільки ставка, а отже, і зарплатня викладача, напряму залежать від кількості студентів. Але якщо ми не будемо відраховувати за погані знання, то на виході ми будемо мати цілий випуск студентів із поганими знаннями. Боюся, саме це тепер і відбувається в наших закладах вищої освіти — ми випускаємо студентів із поганими знаннями, яких навчають викладачі, не впевнені у своїй завтрашній зайнятості у ЗВО, з купою підробітків, поганими нервами і вписаними в календар «профорієнтаційними заходами», бо треба ж якось закликати абітурієнтів.
Зрозуміло, що джерело описаної проблеми — в постійній економії грошей, але якщо держава економить гроші на освіті, тобто на дітях, то незрозуміло, за що воює ця держава. Та й тенденція до цієї економії почалася ще до 2014 року. Викладачі нині мають заробляти гранти, щоб якось виживати в університетах, але за такого підходу ми втрачаємо нормальне, здорове, академічне викладання, яке власне і є самоціллю вищої освіти. Викладач не має робити нічого, що перевищувало б за витратою часу та сил підготовку до занять, бо саме підготовка до занять та спілкування зі студентами — його головна праця. Так і студент не має мати ніякої іншої турботи під час навчання, окрім як засвоїти матеріал (а не знайти підробіток та якось, між справами, «закрити сесію»). І вихід тут один — держава має належно сплачувати і студентам, і викладачам, і розірвати порочний зв’язок між кількістю студентів та кількістю годин, які відведені на курс.
Катерина Близнюк, старша викладачка кафедри загального і слов’янського мовознавства, Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Вища освіта в Україні має багато проблем і викликів. Недостатнє фінансування, відсутність обладнання й баз для практики, відтік кадрів, студентів чи потенційних абітурієнтів закордон, застарілість програм і їхня відірваність від потреб сучасного ринку праці. Для гуманітарної освіти на перше місце я б поставила ще відсутність доступу до джерел.
Якісна гуманітарна освіта — це передовсім уміння збирати й аналізувати величезні масиви даних, перечитувати й коментувати тексти, давати оцінку, критикувати, редагувати тощо. Проте сучасні студенти, прийшовши до університету, стають заручниками відсутності текстів.
Наприклад, вони навряд чи зможуть прочитати основоположні праці класиків мовознавчої науки, адже їх просто не видають в Україні. Можемо подякувати видавництву «Апріорі» за книжку Олександра Потебні «Поетика, або х = а < А (Лекції з теорії словесности)» (2022) чи «Навчальній книзі — Богдан» за видання Олени Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» (2022), але це швидше винятки, ніж правила.
Якщо від українських мовознавців по бібліотеках ще можна знайти окремі примірники, то гіршою буде ситуація з перекладною літературою. На жаль, не тільки в радянські часи, а й довго після незалежності наша гуманітаристика великою мірою покладалася на російськомовні видання. Тому вже в незалежній Україні з університетів виходили покоління гуманітаріїв, що знайомилися з іноземними науковими розвідками виключно за посередництва російської мови.
Початок війни у 2014-му та її загострення у 2022-му увиразнили цю залежність і підштовхнули до відмови від використання російськомовних видань у навчальній і науковій практиці. Проте відмова не означає автоматичної появи альтернатив. Оригінальні видання ще треба знайти й придбати (часто це дорого). Але далі треба вміти прочитати, тобто володіти іноземною термінологією, мати достатній рівень мови для розуміння складних наукових текстів, а не побутових розмов. Добре, якщо йдеться про англійську, хоча і її рівень особливо на перших курсах у студентів ще є недостатнім для повноцінного й глибокого опрацювання джерел. Гірше, якщо оригінали німецькою, французькою, данською чи іншою ще менш відомою мовою. Звичайно, шляхи виходу завжди можна шукати. Наприклад, з ініціативною групою студентів-філологів ми самостійно перекладали й укладали своєрідну «читанку» із цікавих нам текстів Вільгельма фон Гумбольдта, щоб їхні однокурсники й наступники могли ознайомитися з працями одного з батьків сучасного мовознавства, навіть якщо не знають німецької. Добре, що в 1998 році видавництво «Основи» переклало «Курс загальної лінгвістики» Фердинанда де Соссюра, але з огляду на стан сучасного книжкового ринку, чи скоро дочекаємося перевидання?
Неготовність видавництв брати в роботу не популярну, а саме наукову літературу й видавати її масовими накладами, а не по умовних 200 примірників, — це проблема, що виникає через страх збитків. Масового читача такою літературою важко зацікавити на рівні, який би дозволив виданню окупитися, натомість недофінансовані університети також можуть виявитися неготовими купувати книжки, хоч потреба у їхніх студентів є. Звичайно, за кращих умов тут могла б допомогти держава через спеціальні дотації чи податкові знижки для видавництв. Але в умовах війни залишається тільки шукати зацікавлених благодійників або міжнародні програми, які б фінансували принаймні створення перекладів.
Поки ж доводиться обходитися доступними базами даних чи розповсюдженими від правовласників електронними копіями видань, як-от «Словник новітніх англізмів» Леся Белея, Аліни Гончаренко, Марини Ківу та Ірини Олександрук. Але (що тут приховувати?), залишені без офіційного доступу до джерел, студенти шукають їхні піратські копії. Умови їх до цього підштовхують. Отже, ми виховуємо покоління людей, толерантних до хай і мінімальних, але крадіжок. І це вже додаткова проблема.