Радіаційний фон у зоні відчуження неоднорідний. У багатьох місцях він не перевищує норми або перевищує ненабагато. Проте є окремі сильно забруднені місця, не знаючи яких можна отримати високі дози опромінення. Спроби росіян окопатись у Рудому лісі для Тижня анонімно прокоментував один з київських сталкерів. Далі його пряма мова.
Я не можу назвати себе досвідченим сталкером. На моєму рахунку лише з десяток нелегальних екскурсій до Чорнобильської зони відчуження. Був у Прип’яті, бував і в селах недалеко від білоруського кордону.
Радіація в зоні відчуження присутня далеко не всюди і більша частина території насправді цілком безпечна. Принаймні, така думка поширена серед сталкерів з великим стажем.
Я теж довгий час сприймав це судження як аксіому, тому під час більшості своїх вилазок обходився без дозиметра. Мій перший провідник формулював цю думку ще простіше: «Немає дозиметру – немає радіації».
Проте інстинкт самозбереження врешті переміг. Загалом, сталкерська мудрість не підвела. Звичні маршрути були цілком безпечними з точки зору забруднення, радіаційний фон в межах норми. Однак кілька разів мені зустрічалися такі місця, які справді небезпечні.
Наприклад, на шляху до Прип’яті є селище Копачі. Точніше від самого селища мало що залишилося – лише кілька будівель біля дороги. Після аварії його зруйнували та закопали через те, що будинки були сильно забруднені радіацією. Для тих, хто прямує до Прип’яті, найкращий шлях пролягає асфальтованою дорогою, або – по-народному – її називають «централом». Однак вдень іти нею небезпечно через поліцейські патрулі. Є інший варіант – через поле, яке з’явилося на місці похованих будинків цих самих Копачів. І саме цим шляхом одного разу вирішила скористатися наша група.
Читайте також: Том Купер: «ФСБ і Росгвардія докладають зусиль, щоб установити маріонетковий уряд у Херсоні»
На щастя, у нас був дозиметр. Оминаючи «централ», ми вийшли на поле – на місці колишніх Копачів – на якому крім залишків зруйнованих будівель та дерев не було майже нічого. Дорога пролягала під лінією електропередач, яка через 2,5 км мала вивести нас на залізничну колію аж до самої Прип’яті. Ми розрахували, що якраз за годину, коли вже сяде сонце, ми перейдемо поле і безпечно підемо далі. Але чимдалі ми йшли, тим швидше зростали цифри на екрані дозиметру. Коли (при нормі 50 мікрорентген на годину), рівень радіації спочатку зріс у 10, а за кілька хвилин у 100 разів, бажання продовжувати рух цим маршрутом моментально розвіялось.
По тілу побігли мурашки, одразу почало гудіти в голові, а дехто навіть почав скаржитись на жар у тілі. Звичайно, потім ми все списали на страх та паніку від усвідомлення тієї дози радіації, яку ми поглинали, стоячи посеред селища-привида. Однак іти далі ми тоді не ризикнули і повернули назад. Тепер залишається лише сподіватись, що наша невдала годинна прогулянка Копачами залишиться без тяжких наслідків.
Варто зауважити, що місце, де наш дозиметр показав перевищення норми у 100 разів знаходилося за 2-3 км від сумнозвісного Рудого лісу – одного з найбрудніших та небезпечніших місць у зоні відчуження. Ні у кого з нас в здоровому та тверезому стані ніколи навіть не виникла думка потикатись до Рудого лісу або прямувати через нього. Тим більше намагатися там щось копати, як це робили російські солдати, які облаштували там свої позиції. Це було відтерміноване самогубство. Більшість з них – це вже каліки або живі мерці.