Сталь і ніжність

Поїзд наближається до моря. Слобідка, далі – міський пляж. Кричать чайки, залізнична гілка тягнеться вздовж хвиль, а до пахощів водоростей домішується дух креозоту від шпал.

 

 

Приморський Маріуполь – це трохи Бердянськ, трохи Одеса: крюїнгові компанії в особняках початку ХХ ст. Напіврозвалені старі сходи й балкони… В центрі поблизу міськради стирчить чорна голова – монумент художникові Архипу Куїнджі, уродженцеві міста. Каштани на проспекті Металургів – так аж наче київські. Й ось камінь на згадку про козаків кальміуської паланки – за сновників міста.

 

Але уже від центрального ринку видно жовто-рожеві дими та сірий смог над численними високими трубами. В місті є аж два сталеплавильні кити: «Азовсталь» радянські керманичі розташували ледь не посеред міста. Комбінат Ілліча – старший, дореволюційний, і пихкає він трохи далі, на околиці. Метал і чавун cтановлять солідну частку експорту України. Виробляє їх, передусім, Маріуполь – місто грецької діаспори, «маленької Віри» (цей мегапопулярний у часи перебудови фільм знято режисером-маріупольцем про рідні квартали) і… великої української металургії.

 

 

 

Як у Римі – Ватикан, так у Маріуполі – металургійний комбінат Ілліча: держава в державі, й усі на нього моляться. Тобто покладають надії та користуються його здобутками.

 

Ми – на домні №1. Цех нагадує картину Брюллова «Останній день Помпеї». Жерло печі – вулканова безодня. Пашить лава, вихлюпуючись на поверхню розпеченою рікою. Тече піском червоний чавун, над ним хаотично злітають язики полум’я. Місток над цією рікою видається вузеньким і ненадійним… Ступаю на нього.

 

Зусібіч гудуть потужні вентилятори, нагнітаючи повітря. Знизу пече: здається, зараз спалахнуть підошви черевиків, тоді одяг, волосся… Хоч насправді місток міцний, а спеку можна стерпіти: он унизу маленька фігурка довгою жердиною скеровує лаву. Спускаюся сходами ближче.

 

Стоїмо за кілька метрів від кратера. Горновий: Славік Гудієв – смаглявий, темнолиций. Виявляється, засмаглий не тільки тому, що працює в доменному цеху 15-й рік. «Я родом з Кавказу, з Кобулеті», – каже сталевар. Його дружина Елла – маріупільчанка, синові вже 15 років, займається в спортшколі плаванням. Обличчя Гудієва блищить від поту, на сталеварові щільні сукняні куртка й штани – як на мене, занадто цупкі для спеки в 60 градусів?

 

«Скільки експериментального одягу не пропонували, та краще цього немає», – впевнений Гудієв. «Бувало, чавун тече куди не треба, – відповідає на розпитування. – Але ми по гарячому перебиваємо»… Тобто, горновий уручну жердиною розгортає пісок, спрямовуючи розпечений ручай туди-сюди, в бажаний бік.

 

Саме звідси, з доменного цеху, потечуть ріки металу, тверднучи, у 25 країн – і стануть валютою. За І квартал 2008 року металургійний гігант імені Ілліча виплавив 1,864 млн тон чавуну, 2,377 млн тонн сталі, продав продукції на суму понад 7,5 млрд грн. Такий-от ландшафт індустріальної епохи, яку розвинені країни давно залишили позаду.

 

 

Виходимо на вулицю. В повітрі блищить вугілля – чорно-скляний наліт задіамантив клумбу з квітами. Температура +260С видається зимною, аж тіло беруть дрижаки. Їдемо повз домну №3. Її споруджував, серед інших, В’ячеслав Чорновіл – ще будучи студентом будівельного загону. З однієї з труб виривається ядучо-жовтавий дим.

 

Комбінат неозорий.В період роз- паду СРСР на ньому працювало 26 тис. осіб, зараз – більше 60 тисяч. Головний тутешній транспорт – локомотиви й товарняки, що возять продукцію між цехами, кожний із яких масштабами з аеропорт «Бориспіль». Усюди у виробничих приміщеннях – транспаранти мобілізуючого змісту, чи то пак, слогани, такий собі новітній соцарт: «Чорна металургія – флагман економіки України», «Наша мета – рентабельність!»

 

Їдальня конверторного цеху. В приміщенні хоча й людно в обід, однак прохолодно, кондиційоване повітря – доречна оаза! На стінах висять апетитні натюрморти. Ціни демократичні: солянка – 1,59 грн, суп рисовий – 42 коп., котлета – 64 коп. Це при тому, що металурги отримують 3,5–5 тис. грн зарплати. На території комбінату – 30 таких дотованих їдалень, у них щоденно харчуються 59 тис. працівників.

 

Така дешевизна панує через те, що при тутешньому металургійному комплексі функціонує, по суті, власне «натуральне господарство» майже повного циклу: свої агро- фірми, рибгосподарства, молочарні, переробні підприємства, аптеки, на- віть страусова ферма. Зі своїми 220 тис. га орендованих земельних паїв комбінат є фактично найбільшим латифундистом країни

 

Іллічівці, крім сталі й чавуну, виробляють багато чого, від булок до сонячних батарей. Когось здивує така багатопрофільність – а мене більше вразило інше. «Колись літали по пиво в Росію, – пригадав один комбінатівець. – З Маріуполя через Таганрозьку затоку на «кукурузнику» в Єйськ. А звідти везеш ящик пляшкового». Тепер тут є усе – й доброї якості. От хіба тільки пива свого металурги не варять, та із ним проблем вже давно немає.

 

Біля стадіону «Титан» сталевари паркують не тільки велосипеди, а й авта – це для багатьох маріупільських пролетарів і менеджерів вже не розкіш. Комбінат має на морському узбережжі пансіонати, бази відпочинку, дитячі оздоровниці. Є й санаторій у Криму. Така «Приазовська Швеція» для сторонніх – дивина. Але хто заздрить, хай постоїть біля домен, понюхає драконові викиди й помилується на засипані чорним пилом квіти.

 

 

Конверторний цех. Від потужного вентиляційного струменя з мене злітає каска. Нас зупиняє інженер Олег Федотов, змушує поводитися обережніше. Він працює тут 9 років, закінчив Приазовський державний технічний університет. Металурги не наближуються до печей ближче ніж на 5 метрів. У них, окрім касок, костюма й рукавиць, є також пересувні захисні екрани. «Зараз відбувається злив сталі. Зрозуміло? Із цієї сталі потім роблять прокат», – пояснює Федотов, вимагаючи обачливості.

 

Дах цеху губиться за димами десь угорі, вгадується хіба за сонячним промінням, яке пробивається крізь діри. Усюди на комбінаті – металеві сходи, як на кораблі, з рівня на рівень.

 

Йдемо далі вздовж залізничних рейок повз печі. Тут теж панує «хеві метал», важкий драйв сталі й вогню. Сталевар піднімає руку, направляючи ківш вагою 88 тонн, наповнений рідкою розпеченою сталлю. Той перехиляється… У нього за допомогою підйомного крана скидають металобрухт. Залізяччя швидко тане в ковші, мов лід у теплому лимонаді. В розплав додають ще якісь домішки – з цього «коктейлю» і отримують потрібну марку сталі.

 

Прямуємо далі. Вузькі щаблі ведуть у скляну «шпаківню» до вальцювальників, розташовану трохи вище прокатного стану. Уздовж стану несеться зі швидкістю поїзда розпечений сляб – масивний злиток металу. Механізми розкочують його між валиками, як тісто, у двоміліметрову сталеву смугу. Сляб навіть здаля обдає жаром.

 

Вальцювальник сидить перед комп’ютером. Реагуючи на покажчики монітора, пересуває важелі – регулює товщину сталевого аркуша. У «шпаківні» встановлено китай- ський кондиціонер, але все одно тут спека під сорок. «А раніше ж ми бігали там унизу, поруч із прокатним станом. Регулювали вручну», – розповідає вальцювальник Олександр Марченко.

 

У середині 1990-х французька фірма «Клісім» завершила тут модернізацію. Вже понад десятиліття цехами котиться хвиля реконструкції: задіяні західні технології та підрядники. Варто пригадати, що й будували цей комбінат колись іноземці: перші домни сюди привезли пароплавами з Америки у 1896 році брати-технарі Джуліан і Вальтер Кеннеді, а першим директором комбінату був американець Генріх Лауде.

 

 

 

«Колись ми тут дихали пилом, випарами, – порівнює Марченко. – Тепер, бачте, як у конторі». Хоча до умов праці «офісного планктону» металурги таки не дотягують. Однак вальцювальник тут незмінно вже 32 роки, комбінат – його життя, йому є з чим порівнювати. Дві Марченкові доньки теж працюють на маріупільському металургійному гіганті. Він має авто, їздить відпочивати на Азовське море: «Волію на Білосарайську косу – там чистіше, ніж де-інде».

 

Загалом же в гарячих цехах не видно жінок: сталь і труби повинна виробляти сильна стать. І раптом я помічаю Юлію Гаргаєву. Вона стоїть біля розпеченого бруса, гарна й чорноброва, по гарячому ставить марку сталі. За фахом – клеймівниця.

 

«Нас справді мало, чоловіків тут набагато більше, – сміється Юля, та не знічується. – Я в цеху другий рік. Росте донька Карина, їй другий рочок. А чоловік… У нього ж вибору немає. Я наполеглива, і хочу бути незалежною у фінансовому плані, тому й працюю». З хатніми справами Юля теж встигає упоратися, хоча частину традиційно жіночих обов’язків все-таки перекладає на чоловіка: коли вона на зміні, він бавить дитину.

 

 

Знов, як риба на березі, ковтаю повітря… Ми стоїмо між корпусами на містку, а під ним локомотив штовхає багатотонний ківш на колесах. У ньому ще нуртує червоний чавун. У такий казан, мабуть, кидатимуть грішників у пеклі.

 

Чорна металургія – наш спадок ще з царату, базова галузь господарського комплексу. Металургія з ХIХ ст. причавила приморське місто димами, смогом, брязкотом. Люди живуть наче й на курорті – а разом з тим «в передбаннику» важкої та брудної промисловості.

 

Філософи завжди сперечалися, від чого загине світ: від вогню чи від льоду? Від зубожіння чи переситу? Від забруднення чи опустелення?.. Аби знизити тиск на довкілля, комбінат імені Ілліча реконструює очисне обладнання, витрачаючи понад 100 млн грн зі свого прибутку. Власними зусиллями сталевари почистили Кальчик – по суті, відродили малу річку Донбасу зі стану стічної канави, тепер її набережна – місце прогулянок з дітьми, тут запрацював екстрим-парк розваг.

 

На поліпшення інфраструктури Маріуполя витратили минулоріч більше ніж півмільярда гривень… Однак зробити сталеплавильний гігант абсолютно безпечним для навколишнього середовища – справа малореальна.

 

У Європі такі комбінати намагаються просто закривати, в нас навіть подумати про таке лячно. Та й де та Тетчер, яка б залізною рукою наважилася перекрити кисень важкій ме-алургії? Тим більше, перед комбінатом наразі стоїть загроза більш жорстка: збитки від падіння курсу долара і зростання цін на залізну руду, видобуток якої – ось вона, руда, в сусідній області! – зараз в руках у монополіста–олігарха.

 

…Насамкінець мандрів комбінатом підходжу до автомату з безкоштовною газводою. Беру склянку, вирізану з петпляшки, випиваю одну, другу… П’яту. За мною вже посміюється черга. Я дякую. «Немає за що, – всміхаються сталевари. – Приходьте ще!»