Можна не любити Петра Порошенка. От просто не любити без якихось особливих причин — таке буває в житті. Серцю не накажеш. Можна також його не любити саме як політика з усім шлейфом заяв і вчинків, який залишає по собі кожен політик, а там за чверть століття різного назбиралося. Я розумію людей, які не можуть вибачити Порошенкові-політику й надто Порошенкові-президенту його опортунізм, схильність домовлятися з тими, з ким домовлятися протипоказано, і певну непослідовність у певних стратегіях і стосунках. Люди, які висувають такі претензії, в ідеалі самі мали б бути святими, проте недосконалість не позбавляє їх права на оцінки публічної — більш ніж публічної — особи. Але ненависть до попереднього президента України з боку президента чинного не має ані меж, ані раціональних пояснень.
Короткий зміст попередніх серій: 1 грудня минулого року наші прикордонники не випустили до Польщі й далі до Сполучених Штатів Петра Порошенка, попри наявність у нього на руках документа про відрядження за підписом голови Верховної Ради.
Ще раз: колишнього президента країни, депутата Верховної Ради й голову парламентської фракції зупиняє прикордонник Вася цілком у російсько-радянській традиції «нє вєлєно пущать».
Це, до речі, не перший випадок, коли Порошенка загальмували на кордоні, попередній був ще в травні 2023 року. І не останній. Як завжди, коли виконавці не можуть послатися на усну вказівку згори, почали викручуватися, плутатися й брехати. Договорилися до того, що «за даними розвідки» президента-5 у Штатах мали використати в російській спецоперації. Чуєте? Офіцер СБУ або СЗРУ Ваня розкрив операцію ФСБ або ГРУ, але з безпосереднім об’єктом операції, народним депутатом України, допущеним не лише до державної таємниці, а й до ухвалення державних рішень, ділитися не став. Натомість поділився із заступником голови ВР, і той скасував рішення свого начальника про відрядження. Ну й комунікація там у вас, хлопці!
Наскільки уявляю Петра Олексійовича з нечастого спілкування, він може бути дуже стриманим, а може — дуже запальним. Цього разу я так розумію, що терпець у нього урвався. Після того як два тижні тому його не пустили на Мюнхенську безпекову конференцію, а цього разу через загрозу безпеці депутата (sic!), він написав скаргу на адресу єврокомісара з питань розширення й сусідства Олівера Варгеї, ще й представника Угорщини та, кажуть, не палкого ентузіаста української євроінтеграції. Той листа опублікував (а міг і не публікувати) — і тут уже почалася зрада-зрада. Зокрема, в уряді Порошенка звинуватили в тому, що через нього нас не візьмуть до ЄС.
Не через гальмування або імітацію реформ, не через сваволю силовиків щодо бізнесу (гаразд, вибіркове правосуддя), не через кошмарення опозиції, а через одне-єдине звернення стосовно цього кошмарення — ви серйозно? Гадаєте, це так працює?
Громадська думка, як можна спостерігати, теж розділилася. Дехто вважає, що Зеленський з усією своєю вертикаллю, звісно, неправий, але ось так прямо скаржитися дядьку в Євросоюз — це вже занадто. Авжеж, самоповазі не сприяє. Залишилося нагадати, що на нашому довгому шляху від УРСР до сучасної європейської держави в багатьох галузях вирішальний поступ відбувався саме за зовнішнього тиску, от прямо: «не ухвалите цю реформу, не дамо цей транш». І так тридцять два роки. Дехто називає це зовнішнім керуванням, хоча, як на мене, ідеться про досить делікатний патронат за взаємною згодою. І тільки в лічених випадках західні партнери поводилися в дусі Орбана або польських фермерів: «Заберіться звідси, вас тут не стояло», але нині, схоже, не той випадок. Чому?
Упродовж років саме Порошенко був головним ентузіастом і двигуном нашої євроінтеграції — це не перебільшення, а констатація. Припустити, що він навіть у запалі може погубити справу цілого життя, було б надто сміливим. Тож я припускаю, що Порошенко там щось порахував, тим паче й сам він європейську матчастину знає зблизька. Зокрема, знайомий з конкретними людьми, які ухвалюють рішення. Він уявляє, як працюють євробюрократія та євродемагогія, що на що й хто на кого впливають. Це певною мірою протилежний підхід того цуценячого ентузіазму, коли харизматичний лідер сподівається зазирнути в очі опоненту й переконати його поводитися чемно.
Читайте також: Виборів до кінця війни не буде, але це не точно
Повертаючись до вихідної тези, Зеленський ненавидить Порошенка — і це, сказати б, обсесія. Тут треба на хвилинку зазирнути в очі самому нинішньому главі держави. Я вже казав і дозволю собі повторитися. Володимир Олександрович — a) артист, це так само його органіка, як органіка Порошенка бути бізнесменом. Отже, він залежить від чужого схвалення. Оплескозалежність може мати різні прояви, про них варто розмовляти окремо, але це стрижень. Далі Володимир Олександрович b) виконує по життю роль «хорошого хлопця». Для нього суттєво важливо бути хорошим хлопцем, почуватися ним, вірити в це й отримувати цьому підтвердження. Тому Володимир Олександрович c) ненавидить «поганих хлопців», а ними в його уяві є… системні політики. Саме на їхньому тлі він від самого початку успішно грав роль Василя Голобородька, який їздить велосипедом і погано почувається в гранітній будівлі колишнього ЦК КПУ, нині Офісу президента. Тому, до речі, він оточив себе дилетантами. Він вірив, що фах ніщо, а «нові обличчя» — запорука успіху.
Якраз коли через два роки й вісім місяців з’ясувалося, що епоха бідності ніяк не закінчується, а щоб керувати державою, потрібні конкретні знання й навички всіх учасників процесу (а ще чисті руки, але то вже преміумпропозиція), сталося вторгнення. Ось тут талант артиста Зеленського виявився потрібним на 100 % і так само на 100 % ефективним.
Він справді став для цілого світу на певний час уособленням спротиву, безкомпромісності й моральної правоти України та українців. За це суспільство солідарно погодилося забути йому і «какая разніца», і шашлики на травневі принаймні до пори до часу. Але ж це не означає, що треба плутати добру волю й коротку пам’ять.
Сьогодні влада на чолі з президентом демонструє мстивість і дріб’язковість, а це означає певною мірою стимул до реакції у відповідь для всіх, хто до влади не належить, а саме для армії, бізнесу, волонтерів, громадянського суспільства, опозиції. Кожну із цих спільнот влада з усіма своїми організмами примудрилася демонстративно й не один раз образити або принизити. Для відчутної відповіді не потрібен якийсь уявний майдан, я взагалі цим словом, як і поняттям, не спекулював би. Для нації воно важить надто багато. Але чітка артикуляція того, де владі варто зупинитися, не завадить, а для цього є десятки способів.
Читайте також: Вибори, які потрібні не нам
Заодно всім нам доведеться бодай заднім числом визначитися з об’єктом владної ненависті. Як же до нього ставитися? Те, що після Євромайдану, який розв’язав новій владі руки й давав усі мислимі повноваження, Порошенко дозволив собі нерішучість у реформах і толерування олігархів (олігархів у найширшому сенсі слова, тобто як паралельне павутиння залежностей і бізнес-зв’язків за фасадом офіційних інститутів), йому буде зараховано мінусом у карму, нема про що говорити. Але хай хтось спробує сказати, що оте гасло «Армія, мова, віра», з якого в нас кепкували, бо звикли кепкувати з усього, було не на часі! Хай хтось розповість, як же треба було краще діяти в глухому куті «мінських» домовленостей. І, до речі, хай хтось розповість, що саме треба було зробити з клятою Липецькою фабрикою замість віддачі її в керування Ротшильду. Фактично через десять років ерефія її просто націоналізувала й обернула на користь державі. Ми саме цього вимагали, якщо трохи подумати, отак взяти й зміцнити російську економіку?! Я вже не кажу, що тавро «барига», яким оперував у нас кожен свідомий безкомпромісний патріот, — витвір кремлівської пропаганди. Сьогодні є в когось сумніви щодо цього? І не згадую про нинішню активність Порошенка особисто й групи підтримки в різних волонтерських проєктах. Тут, так би мовити, на загальних засадах — хто скільки може: хтось 500 гривень, хтось 4 мільярди (3,9 на грудень минулого року).
Я переконаний, що певна категорія земляків негайно вирахує, скільки отримав від Петра Олексійовича Порошенка автор цього матеріалу разом із Тижнем. Дуже співчуваю. Насправді я лише обстоюю норму в стосунках, принаймні коли це стосунки на рівні держави Україна. Тому що, дідько, це Україна. Тут має бути соромно бути плебеєм. Тут є ті, хто віддав і віддає все, що було в них заради того, щоб була Україна й далі. Гідна, чемна, порядна, шляхетна. Без усього цього… тьху!