Галицькі міста, де ще сто років тому українці поступались у чисельності полякам та євреям, містять багато імен, які варто було б витягнути із забуття. Та сесія міськради ухвалила рішення в день загибелі командира УПА, і сперечатися пізно. Сказано ж: «стадіон так стадіон». До того ж Шухевич справді був знаним спортсменом, тож у якомусь сенсі це навіть логічно.
Зате раптово спалахнула дискусія на міжнародній арені — спершу невдоволення висловив посол Ізраїлю, а далі понеслася лавина заяв із польського боку. Ба гірше, не обійшлося лише заявами: місто Замостя розірвало партнерство і скасувало проєкт співпраці в дослідженні історичної спадщини. Отже, знову постраждала історія…
Все ж пригоду, яка трапилася, я зараховую в наш актив. Тернопіль, звісно, не відмовиться від нової назви стадіону, а центральна влада, від МЗС до Інституту нацпам’яті, висловилася на захист нашого права називати об’єкти на честь тих, кого вважаємо за потрібне. Тож тест здали.
Читайте також: Доба добровольців
Думаю, не зашкодить, якщо час від часу наші ближчі й дальші сусіди нагадуватимуть нам, що в питаннях національної пам’яті союзників ми не матимемо. Праві були бандерівці, проголошуючи принцип «орієнтації на власні сили», бо хто ж мав би нас розуміти, як не Польща та Ізраїль, які у визвольній боротьбі пройшли подібний шлях.
Але власний досвід рідко корелює з чужим. Це поляки дали нам зрозуміти ще століття тому, щойно здобувши державність. Міністр Станіслав Грабський, автор спогадів про спротив юних поляків русифікації, в 1923-му запровадив закони, які знищили українське шкільництво та прибрали з документації етнонім «українці».
Наступного року Польща зачитуватиметься останньою книгою Стефана Жеромського «Провесінь», в якій описано знущання львівського комісара Міхала Кайдана над в’язнями. Тоді ж від рук Кайдана на допитах загинула українка Ольга Басараб. Її тіло віддали на секцію в медичний університет, а затим нишком поховали як бездомну. Тож паралелі були явними, та все ж не очевидними для польської держави.
На її чолі опинилися вчорашні борці за незалежність, а найуспішнішу акцію Пілсудського — пограбування царського потяга неподалік Вільнюса — назвуть «акцією чотирьох прем’єрів». І справді, нечасто трапляється так, що з двадцяти учасників нападу четверо стають прем’єр-міністрами. В часи їхнього врядування українців за подібне чекала шибениця. І ті рідкісні випадки, коли хтось таки вистрибував із петлі, пояснювали чудовою роботою адвокатів — напередодні ті могли програти суддям якусь більшу суму доларів у карти. Долар уже тоді був доларом, а судді — суддями.
Щоправда, і польським лідерам було нелегко. Того-таки Пілсудського повоєнний Захід не сприймав — він був, прямо кажучи, німецьким колаборантом. Але поляки це пережили й створили велику державу, прихопивши навіть українську Волинь, де відсоток польського населення згідно з довоєнним переписом становив мізерних 6%.
Та першість я б таки дав Ізраїлю. Прем’єр-міністру та лауреату Нобелівської премії миру (sic!) Менахему Бегіну. Як і Шухевич, він зростав у Другій Речі Посполитій і був активним у національно-визвольному русі. Та вже після Другої світової війни Бегін організував теракт у готелі «Цар Давид» — штаб-квартирі британської адміністрації — і різанину палестинців у Дейр-Ясіні. Та навіть у статусі лауреата премії миру він проводив бойові операції в Іраку та Лівані. Воістину: хочеш миру — готуйся до війни…
Читайте також: Тримати порох сухим
А що б на це все Шухевич? Про перипетії з поляками більше розказали б його прадіди, яким приписували участь у польському підпіллі. Що ж до євреїв, то кажуть, що родина Шухевичів під час Голокосту врятувала єврейську дівчинку. Та мені подобається інша історія, коли Роман Шухевич завбачливо признався до єврейства і, що прикметно — це пішло йому на користь. А було це так. Березень 1939-го, Роман у складі Карпатської Січі воює на Закарпатті проти хорхістів. Сили нерівні, угорці страчують січовиків без суду. Шухевич перебирається до Румунії, де потрапляє до рук єврейської залоги. За кілька тижнів боротьби в нього відросла рудувата щетина, тож були підстави вважати його за свого. Романа ведуть до рабина, і він цілий день переповідає історії з життя львівських євреїв.
— Так і не можу зрозуміти — ти єврей чи не єврей? — насамкінець перепитує рабин.
— А чому я маю бути не єврей? — розгубився Шухевич.
— Якщо ти на питання відповів питанням — то ти таки єврей! — з полегшенням вимовив рабин і відпустив Романа на всі чотири вітри.
Тож можемо сказати, що євреї врятували життя Шухевичу, а згодом він порятував єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Сучасною мовою: win-win. Шухевич уже тоді був добрим менеджером. Інакше не мали б ми такого керівника ОУН та УПА в їхній найскладніший період. А тернопільській міській раді на початку березня довелося б назвати стадіон на честь якогось іншого діяча, пам’ять якого вшановують у ці дні, — мабуть, таки Тараса Шевченка. Але боюся, що й ця постать не задовольнила б Ізраїль та Польщу.