Срібні виноградники

Ну що робити з коханням, яке навіть не з першого погляду, а з перших слів «Люба Франціє!». Зойк розпачу графа Роланда, бо вже ніколи її не побачить. Жовта книжечка, де незрозумілим було геть усе: й Ронсевальська ущелина, і якісь сарацини, й дикунський приспів «Аой!» і, нарешті, Карл Великий. Великий – це як? Товстун? Як двірник Ахмет, який щоранку човгає мітлою бруківку? В давньофранцузькому епосі «Пісня про Роланда» я, тоді ще зовсім мала, зрозуміла лише одне – лицар віддав за неї життя. Так почалася моя Франція. Згодом прийшли французька література й мистецтво і, нарешті, подорожі. І щоразу Франція була інша. Тобто дивувала інакше.

 

 

 

Цього разу – пустельними дюнами. Ніжно-сірими та рожево-сріб­ляс­ти­ми під сонцем і повним місяцем, які чомусь панували разом. Вони тягнуться вздовж узбережжя Атлантичного океану від Аркашона й далі на схід, аж до гирла Жиронди. Бісер піску вперто намагаються втримати низенькі сосни, які живляться водою блакитнооких прісних лагун.

 

Влітку тут нема де яблуку впас­ти – стільки охочих погойдатися на океанських хвилях. Восени – веселі й брутальні мисливці полюють у цих місцях на перелітних голубів. Узимку до води не підійти: вже на відстані ста метрів відчуєш сталево-чорний крижаний холод, а пронизливий вітер збиває з ніг. Поки я збираю мушлі, про ці сезонні принади мені оповідає Антуан, поштар містечка Лакано-Осеан і мій добровільний гід краєм Біскайської затоки. Зараз вітер теж шаленіє, та він уже теплий, радісний, просякнутий усіма пахощами весни. Людей катма, тож можна насолоджуватися тишею, сонеч­ком, яке вже починає підсмалювати, й галасливими чайками. Заклопотані родинними турботами, вони по-хічкоківському агресивно сновигають над пляжами.

 

Споконвіку, ще до римлян, які хазяйнували тут із І ст. до н. е., місцеві мешканці живуть виноробством. Тобто перетворюють силу тяжкої ка­м’я­нистої землі, жагу сонячних променів та щедрість хвилинних дощиків у чи не найкращий напій, винайдений людством. Невідомо, ко­му спало на думку посадити тут перший пагінець виноградної лози, але зараз міста, містечка, озера й ліси здаються лише острівцями серед безкраїх (понад 120 тис. га) виноградників.

 

У пана Антуана теж є маленький виноградник. Частуючи власним вином, він прилучає мене до сторічних традицій великих виноробних господарств. Кожне з них традиційно співвідноситься з конкретним шато, тобто замком. Найчастіше це не похмура середньовічна споруда з привидами, а такий собі старовинний маєток XVIII–XIX ст., де інколи можна зупинитися, як у готелі. Тут на прибульців чекають витонченість французької кухні, тиша, сповнена пташиного щебету, й, звісно, дегустація вин. Білих, рожевих і червоних, легких і густих, терпких, солодких, із гірчинкою, з кислинкою, молодих і закоркованих ще в минулому столітті. А прогулюючись лісом, який є неодмінним супутником шато, ви зможете годувати зовсім ручних білок, ланей і косуль. А потім ще довго згадувати їхні ніжні очі.

 

 

 

Виноградники мають свою столицю, яка зручно вмостилася на берегах річки Гаронни. Бордо – потужний порт. Заснований кельтами у ІІІ ст. до н. е. центр історичної, ще римської, області Аквітанія й сучасного департаменту Жиронда. Колись місто багатіло не лише завдяки продажу вина – його купецький флот підтримував торговельні зв’яз­­ки з численними французькими колоніями, а перед тим не гребував займатися й работоргівлею.

 

Сутність Бордо найяскравіше розкривається в історичному центрі, що має трикутну форму й зветься Порт Місяця. За унікальність міського ансамблю його внесено до списку об’єктів усесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Архітектура, в якій переважають будівлі XVIII ст., трохи гнітить холодною розкішшю й пафосом великих грошей. Приємний виняток – залишки римського амфітеатру (ІІІ ст.) й скарби середньовічної спадщини: мініатюрна церква Сен-Серен (XI–XIII ст.) та Сен-Круа (XII–XIII ст.) – її прикрашену філігранними скульптурами баню композиційно підтримує влучно прибудована кумедно асиметрична башта.

Віяло вулиць, що розчахнулося ще в середні віки, веде початок із закруту річки Гаронни, в якому затишно влаштувалася крихітка-площа Біржі зі щойно відреставрованими будівлями XV–XVIІІ ст. Одна з вулиць, широка й галаслива, проспект Алле-де-Турні, – улюблене місце прогулянок бордосців і туристів. На одному його кінці – нео­класична громада Ґран Театр (1773–1780 роки) з помпезним портиком, прикрашеним 12 музами й статечно-занудливою коринфською колонадою та арками. На протилежному кінці – найбільший у Європі сквер, еспланада Кенкоск (Шахова). Це майже 12 га дбайливо доглянутих газонів, на яких у шаховому порядку висаджені ­дерева. Архітектурна кульмінація еспланади – грандіозний пам’ят­ник (1894–1902   роки) на честь діячів Великої французької революції. Неподалік будинок, у якому колись жив Гойя, а зараз розмістилася виставка творів великого іспанця. Майже в центрі історичного трикутника Бор­­до – неозорий ринок морських делікатесів і Дім вина, де можна пройти курс енології, тобто науки виноробства. Та, як на мене, з вином усе ж приємніше знайомитися в якомусь із шато, посеред виноградників.

 

 

 

Лише за 15 хвилин поїздки автівкою від Бордо розкинулася знаменита (і не тільки вишуканістю своїх вин) територія Шато-Сміт-О-Лафіт. Саме там розташований Центр енотерапії «Кодалі», де на вас чекає зустріч із новими технологіями використання винограду та винопродуктів.

 

Тут практикують унікальну за омолоджувальним ефектом програму відновлення здоров’я та догляду за шкірою. Вона поєднує цілющі властивості термальних джерел, багатих на залізо й фтор, та винотерапію. В  процесі лікування використовують жом виноградних ягід, олію виноградних кісточок, вин­ні дріжджі, дубильні речовини з кори лози й просто чудові вина. Процедури супроводжує обо­в’яз­­ковий дієтичний пансіон, термін оздоровлення – від 1 до 7 діб.

 

А проживають пацієнти Центру в готелі «Джерела Кодалі», кожен номер якого має власний дизайн.

 

Коли під час першої зустрічі лікарка Марі, тендітна й сяюча жіночка, накрила мене хвилею незрозумілих термінів (як-от: гомаж, ванна Баррік тощо), я, щоб розрядити ситуацію, поставила запитання про її вік і чи користується вона всіма цими забаганками. Отримавши ствердну відповідь і цифру 56, я більше не пручалася, погодившись на всі процедури, бо виглядала вона максимум на 30.

 

На сьомий день після всіх цих приємних обгортань, масажів, від гідро до аювердичних, після лінії процедур із застосуванням засобів Caudalie (до речі, цю косметику вже можна купити в Україні), я зрозуміла вираз «бути як огірочок». Хоча, мабуть, я перетворилася, швидше, на виноградинку й, може, тому без остраху вмостилася на конячку.

 

Саме верхи ми подолали останній відтинок шляху до печери Ласко. Нам пощастило – зазвичай печера законсервована, аби уникнути руйнації наскельних малюнків. Для огляду існує Ласко-2, своєрідний рімейк давньої печери, де відтворили точні копії доісторичних шедеврів. Та раз на рік фахівці інспектують свої скарби. Ми потрапили саме в такий день.

 

Відчуття? Мороз по шкірі. Не тому, що в печері справді холодно. Вони мчать – оскаженілі чорні бики! Мчать уже 30 тисяч років! Ось один, захлинаючись власною гарячою (так!) кров’ю, ще мить – і навалиться на тебе тяжкою тушею. Перспектива, текстура, віртуозне володіння кольором, артистичний лаконізм…

До побачення, юна Франціє! Тепер я знаю твій вік.