Не певен, що варто вживати в журналі брутальні слова без обмежень, але якби я замінив заголовок на щось більш парламентське чи поставив зірочки, не вдалося б висловити повною мірою те, що я нині відчуваю.
Отже, в неділю ми поїхали на Київське море. Над нами – Вишгород. Як написано на дороговказі, державний заповідник: тут колись була заміська резиденція київських князів, наш Версаль, від якого мало що залишилося. Перед нами, якщо дивитися в бік півночі, вода до обрію. По воді, користуючись бурхливим вітром, гасають серфінгісти. Впіймавши у вітрило подух, можна промчати метрів двісті на шаленій швидкості. Зелені пагорби, сонце, вітер, вода – краса! Лише не треба дивитися під ноги.
А під ногами на сірому піску – суцільний щільний шар сміття. Головним чином, порожні пластикові пляшки з-під пива. Є також пляшки з-під води, вина (цього якраз мало, бо спека), обгортки сендвічів із МакДональдса, коробки з-під піци, якась плівка, якась фольга, якісь серветки… Уявляю, як радітиме археолог, що полюватиме на рештки матеріальної культури початку двадцять першого сторіччя. Багатющий культурний шар!
Не те, щоби я був такий ніжний, але гуляти тут далі не захотілося. Ні, таки мабуть ніжний: поруч на пісочку, попередньо розчистивши собі діляночки по два на два метри, розмістилося кілька пар відпочивальників. Хтось спав, хтось читав одну книжку на двох (я нахабно зазирнув: альбом кулінарних рецептів, і апетит не зіпсувався), хтось милувався серфінгістами. Люди вочевидь ловили кайф і на звалище навкруги не зважали.
Можна було б списати нечутливість до бруду на важку тоталітарну спадщину, але не виходить. За всієї моєї ненависті до радянського минулого мушу визнати: совок зі сміттям, хай там як, а боровся, і суботники проводилися, а за кричущі випадки недогляду відповідний начальник міг отримати догану з занесенням.
У нас, між іншим, кілька років тому теж спробували започаткувати такі собі суботники: столичні активісти ініціювали акції з прибирання стихійних звалищ у місцях масового гуляння. Ініціаторами виступають спільноти киян «Збережи старий Київ», «Захопливий Київ», «Країна мрій», прибирають здебільшого в районі Старокиївської гори, в інших популярних парках. Виглядає це заразливо, і я сам шкодую, що жодного разу не довелося взяти участь, але стверджувати, що рух став частиною способу життя, було б, м’яко кажучи, перебільшенням. І, головне, рівно через тиждень прибрані місця так само за… засмічуються.
Сказати, що паскудять якісь бомжі, несвідомий люмпен, «біомаса», як полюбляють висловлюватися в кулуарах лідери нації, теж не можна: в тому-таки Вишгороді біля пляжу запарковано переважно недешеві машини, та й віндсерфінг – спорт не для бомжів. Точніше було б кваліфікувати тамтешній контингент як стабільний середній клас – той самий, який є опорою суспільства, а те, що він у нас не надто презентабельний, ну то це вже, даруйте, особливості місцевого ландшафту.
У мене до цього середнього класу останнім часом накопичилася певна кількість претензій, головним чином, естетичного порядку. Я розумію, що спека, але ходити вулицею в одних трусах і капцях, та ще й із таким черевцем, та ще й із таким виразом обличчя… Або здогадайтеся, що грало в більш-менш фешенебельній пляжній вишгородській пивничці? Правильно, «Мурка» – кажу при свідках, таке не вигадаєш…
Я не боюся узагальнювати: люди, яких ми спостерігали, хворі. Вони хворі на брак самоповаги, й доки хвороба триває, ніякі суспільні трансформації, ніякі реформи, ані економічні, ані політичні, не мають у нашій країні найменшої перспективи. Припустімо, вони не дуже виховані, але ж не ідіоти. Вони мають розуміти, хоча б підсвідомо, що не можна себе поважати тільки за те, що можеш купити джип, потрібні ще якісь підстави. Треба знати, що від тебе щось залежить, що ти щось можеш змінити, вплинути, можеш реалізуватися, врешті-решт… Пам’ятаю, під час Майдану не смітили, хоча там зібралася переважно та сама цільова аудиторія. І навпаки, якщо ти переконуєшся, що життя будується на простих і примітивних схемах відкату, а іншим у нашому повсякденні немає місця, тоді будеш жити одним днем, якось розчистивши виключно для себе чи то чотири квадратних метри пляжу, чи то чотири гектари обійстя. Принципової різниці немає.
Тобто я переконаний, що здатність кидати порожню пляшку поруч із собою, слухаючи «Мурку», прямо пов’язана зі здатністю голосувати за того чи іншого придурка… або самому бути таким придурком. Час збиратися на суботник. Як профілактику від політичної кризи.