Колись Франсуа Трюффо сказав про Спілберґа: «Найдужче мені подобається в ньому Ґодар». Трюффо був людина мудра й абикому таку характеристику не дав би.
Словом, вийти зі становища краще, ніж це зробив автор «Списку Шиндлера», не бачиться можливим. Звичайно, були якісь компроміси (а де їх немає?). Мабуть-таки, Береніс Бежо («Пальма» за найкращу жіночу роль; фільм Асґара Фаргаді «Минуле»/«Le passé») не була найсильнішою актрисою нинішніх Канн. Та й приз журі японцеві Гірокадзу Корееда за мелодраму «Син у батька»/«Soshite chichi ni naru» – це, схоже, свого роду реверанс услід японському кіно, що відходить. Але все це дрібниці – не лише прощенні, а й цілком необхідні поступки. Та головне, що зробив Спілберґ, цей літній батько сімох дітей, цей постачальник усій планеті голлівудської продукції, – він показав і довів, що світом править любов. Адже відразу зрозумів, що робота Абдельлатіфа Кешиша «Життя Аделі. Розділи 1 і 2»/«La vie d’Adèle» – зовсім не фільм про лесбіянок, як уявляють. Це стрічка про складні людські матерії, як-от кохання, дружба, самоповага.
У день, коли на сцені театру «Люм’єр» (головного майданчика Каннського фестивалю) вручали «Пальми», Париж був геть розбурханий – близько 200 тис. осіб вийшли маніфестувати проти легалізації одностатевих шлюбів. Тієї самої миті, коли Кешиш говорив із лаштунків про свободу, повагу до особистості, в Парижі в’язали особливо галасливих маніфестантів. Один із французьких телеканалів використав ситуацію і поділив картинку на екрані навпіл. Ліворуч промовляє кінорежисер, праворуч під його слова орудують паризькі поліцейські. Хто після цього говоритиме про «чисте мистецтво»?
Водночас дорікнути постановникові стрічки кон’юнктурою важко: його фільм про любов, ту, яка не розрізняє ні статей, ні соціальної нерівності, ні кольору шкіри. Нагородження Кешиша не стало несподіванкою – за нього вболівали, здається, всі. Окрім, мабуть, тих, хто тримав кулаки за Джима Джармуша та його стрічку «Виживуть лише коханці»/«Only Lovers Left Alive». Але й вони в глибині душі розуміли: їхньому обранцеві навряд чи що світить. Отож, поміркувавши ще трохи, погодилися зі Спілберґом та його командою. Джармуш – дивовижний митець, наділений надзвичайно легким подихом і витонченим саркастичним розумом, але його кінотвір – чарівна розумна віньєтка. Не більше. А робота Кешиша – висловлювання, глибока й різка відповідь на суворі запитання сьогодення.
Не стало несподіванкою і удостоєння братів Коен другої за значущістю нагороди Каннського фестивалю (Гран-прі) за їхній фільм «Усередині Льюїна Девіса»/«Inside Llewyn Davis». Нев’янучі Коени, як завжди, сумні, дотепні й відмінно знають, що життя людське мало значить із погляду багатомільярдного натовпу, який населив Землю. І що можна рипатися, нарікати, досадувати, але твоє життя йтиме так, як того хоче сама Природа. Головний герой – із породи безнадійних невдах. І таким залишиться до скону. Ані найменшого просвітку. Адептів оптимістичного кіно просимо не турбуватися.
Власне, мало виявилося на церемонії закриття 66-го Каннського фестивалю чогось такого, що викликало б бурхливе невдоволення аудиторії. А втім, публіка втішена тут завжди – для неї, на відміну від 5 тис. акредитованних журналістів, які мчать від зали до зали й до ночі відсилають редакціям тексти, тутешнє дійство – виключно свято. До того ж дарованому коневі у зуби не дивляться. А журналісти – народ прискіпливий. І вони добряче нарікали, почувши, що приз за режисуру дістався мексиканцю Аматові Ескаланте за кримінальну драму «Елі»/«Heli». Зауважимо, цю стрічку було показано в найперший день, і з огляду на сильних конкурентів до кінця фестивалю про неї геть забули. Окрім тих, хто так і не пробачив кінематографістові скручення просто в кадрі в’язів гарненькій болонці та підпалювання геніталій одного з героїв.
Зате як зраділи найкращій чоловічій ролі! Брюс Дерн, котрий працював іще з Гічкоком, у чорно-білому фільмі Александера Пейна «Небраска»/«Nebraska» в образі старого, що з’їхав із глузду, показав вищий клас. Майже цілковита відсутність міміки сховала, як айсберг під водою, всі прояви почуттів під його похмурим нерухомим обличчям. Але очі грали, і життя під маскою діда, що спився, іскрилось.
Окремо зазначимо, що жодна з головних нагород – ані «Золота пальма», ані Гран-прі, ані приз за режисуру й спецприз журі – не дісталася суто європейському фільмові. Кешиш – хоч і громадянин Франції, але все-таки виходець із Тунісу. Тут безжально оголено пустоту, яка заволоділа європейським кіно: його увага зосередилася на Фройді («Джиммі П.» /«Jimmy P» Арно Деплешена), пошуках статевої ідентичності й експериментах із власним тілом («Молода й гарна»/«Jeune & jolie» Франсуа Озона), наслідуванні великих кінорежисерів (псевдофеллінівщина «Великої краси»/«La grande bellezza» Паоло Соррентіно), журбі за формою при відсутності дохідливого змісту («Тільки Бог простить»/«Only God Forgives» Ніколаса Віндінґа Рефна). Зате міцнішають Схід і Латинська Америка. Стомленій Європі залишається все це лише із сумом фіксувати. А ми готові засвідчити ще й той факт, що Каннський фестиваль скоро лусне. Не від поважності, ні – від тих натовпів акредитованого люду, якими щороку приростає і без того найбільший у світі кінофорум. Із розвитком інтернету кожен ЗМІ пухне від блогів, а блогери акредитуються від видань як журналісти. Як наслідок – перегляд кожного фільму стає подією: на нього потрібно приходити за годину, півгодини відстоювати чергу і ще півгодини сидіти в залі, чекаючи початку. Тут давно вже всього бракує: місць у залах, вільних комп’ютерів у прес-центрах. Зате неабияк посилено заходи безпеки. Тепер на вході в Палац фестивалів потрібно подолати п’ять рівнів охорони. Характерна сцена о пів на восьму ранку, коли учасники чвалають на перший показ: порожніми пляжами ходить чоловік із металошукачем, сантиметр за сантиметром обстежуючи пісок. Атож-бо, антитерористичні заходи. Тому з пляшкою води до палацу ввійти не можна: в ній легко сховати бомбу. На вході височіють гори відібраної напівпорожньої пластикової тари. Спочатку на першому поверсі витягують із сумки пляшку, потім на другому ти можеш у спеціальній точці отримати іншу, ну, а на третьому, при вході в зал, її теж віднімуть.
Такий-ось кругообіг води в природі.
Основні переможці Каннського фестивалю + сюрприз
«Життя Аделі. Розділи 1 і 2», Абдельлатіф Кешиш – «Золота пальма» і приз Міжнародної асоціації кінокритиків
Цей фільм дихає безмірною повагою до всілякого пориву людської душі. Юна Адель (Адель Екзаркопулос), старшокласниця, знемагає від любовного томління. І раптом з’являється дівчина із блакитним волоссям – розумна і приваблива художниця Емма (Леа Седу). Дві молоді актриси грають із тією достовірністю, яка ненавченому оку бачиться здатністю жити в кадрі, а навченому – результатом титанічної праці режисера.
«Усередині Льюїна Девіса», Джоел та Ітан Коени – Гран-прі
Герой фільму Льюїн Девіс – фолк-співак, який творив іще до Боба Ділана, тож, можливо, не мав себе з ким порівняти. Із ним не хочуть розмовляти продюсери, його зневажає колишня дружина, а найвідповідальнішої миті на руках у нього виявляється чужий кіт. За дотепністю й гумором безнадію помітно не відразу, але, вже засвоєну одного разу, ти шукаєш і знаходиш її в кожному фільмі плідних братів. Тут можна сміятися до сліз і плакати до реготу.
«Елі», Амат Ескаланте – приз за режисуру
Молодий режисер зняв картину про жорстокі звичаї мексиканської глибинки. Ворогів тут вішають на автоестакаді, а життя людини коштує не більше за життя цуцика. Ескаланте зумів виткати грубе полотно реальності, яке пахне пилом і кров’ю, а мовчазна неквапливість оповідання cпрацьовує куди краще, ніж усі постріли, яких тут задосить. Із прокатом у Європі латиноамериканець, звичайно, матиме проблеми, але за рік-другий із нього виросте відмінний кіномитець.
«Доторк гріха», Цзя Чжанке – приз за найкращий сценарій
Чотири включені до фільму новели з життя сучасного Китаю про одне: спроби людини боротися з несправедливістю. Кожен робить це на межі сил і відповідно до власних уявлень про дозволене, але здебільшого останні мають колір крові. Прийом, використаний кіномитцем (об’єднання різних сюжетів у один), не новий, але в «Доторку гріха» його відмінно посилює однаково сувора стилістика всіх чотирьох оповідей.
Гірокадзу Корееда, «Син у батька» – приз журі
Історія двох родин, які дізналися, що п’ять років тому їхніх синів переплутали в пологовому будинку, насправді глибша, ніж видається, і не вельми зрозуміла західному глядачеві. Сім’ї вирішують помінятися нащадками – журба в усіх несамовита. Ну навіщо, здавалося б? Те ж таки запитання ставить і режисер, але в нього, на відміну від європейця, є відповідь: у сучасній Японії все ще сильні самурайські традиції, згідно з якими кревна спорідненість важливіша за любов.
«Виживуть лише коханці», Джим Джармуш – не отримав нічого, але не сказати про нього не можна
Адам (Том Гіддлстон) і Єва (Тільда Свінтон) живуть разом від бозна-яких часів. Він мешкає у Детройті, а вона – тимчасово у Танжері. Обоє вампіри. Але давно перестали пити живу людську кров, бо всі люди – зомбі, й вона, вочевидь, шкідлива. Зазвичай заповітну рідину вони дістають у знайомого лікаря на станції переливання. Запаморочливої краси кінокартина й такого самого запаморочливого сарказму стосовно всіх нас.