Більшість моїх друзів поїхали з Луганська ще влітку 2014-го. У мене було відчуття, що я миттю стала сиротою. Майже всі, хто становив міцний фундамент мого життя, кинули мене. Звичайно, перші півроку мені було не до дружніх зустрічей і товариських побачень — проблем було безліч. Але за першої-ліпшої нагоди ми дізнавалися, хто де і як живе. Найпершим відкриттям для мене стало те, що мої друзі хочуть мені допомогти. Перекинути гроші на телефон, передати продукти, перевести за гроші — будь-як. Я ставила себе на місце цих людей — чи зробила б так? І головне — мені прагнули допомогти ті, хто сам був у вкрай нелегкому становищі, виїхавши з Луганська до цілком нового для себе міста, перебиваючись у пошуках роботи та орендуючи кімнати в чужих квартирах. І вони готові були відірвати щось від себе, щоб передати мені, бо я залишилася в Луганську з крихітною дитиною. Я була вражена, збентежена, схвильована такими вчинками. У мене постійно виникало питання: за що мені пощастило мати таких друзів? Чесно кажучи, я досі шукаю на нього відповідь.
Читайте також: Як заробляють бюджетники в «ЛНР»
Ще одне відкриття — у нас можуть бути цілком різні погляди на все, що відбувається. Серед моїх друзів були ті, хто виїхав із політичних мотивів — не зміг жити з терористами, зрадниками та сепаратистами. Різні погляди тривалий час були проблемою. Зрозуміло, що людина виміщала свої негаразди на близьких. Я жила вдома, а вони шукали кращої долі по всьому світу. Тому я часто отримувала листи-обвинувачення: ти працюєш на зрадників! Перший такий лист із формулюванням «Між нами немає нічого спільного» вразив найбільше. Я обливалася сльозами в коридорі своєї нової роботи, читаючи його на телефоні. Як він міг написати мені таке? Це було схоже на гучні ляпаси по щоках, коли голова хитається з боку в бік. Ми ж разом з’їли пуд солі, хіба він забув? Ми маємо безліч спільних спогадів. Хіба наші подорожі до Криму й Запоріжжя не варті нічого? А той човен, який ми орендували в травні та з якого він пірнав у ще холодну воду Дінця? А кров, яку він здав для мене першим і примусив це зробити всіх своїх родичів, коли мені було потрібно? Усе це я відповідала йому подумки. Поки заспокоювала себе тим, що цей лист був наслідком війни та стресів, товариш написав мені: пробач. І то була найщасливіша мить для мене. Іноді я отримую листи від нього з черговими настановами: їдь, ти виховуєш у Луганську сина-сепаратиста, у нього не буде майбутнього, він візьметься за зброю. Але за цими листами мій товариш пише мені й таке: «Ліки потрібні? Є нагода передати». І він шукає для мене все необхідне в українських аптеках, а потім умовляє когось привезти. Це дивна форма дружби, яка вже не базується на минулому, але навіть дистанційно, за сотні кілометрів та кілька кордонів ми стали ближчими, ніж раніше.
Чомусь зовсім несуттєвим стало те, ким працюють мої друзі. Для мене це було ціле відкриття. Посада завжди мала для мене значення. Я пишалася тим, що серед моїх приятелів є успішна журналістка, знавець комп’ютерів, менеджер із продажу турів та авіаквитків, талановитий психолог… Якими ж наївними були мої уявлення п’ять років тому! Зараз ми не питаємо одне в одного про роботу. Принаймні не акцентуємо на цьому. Так, посади в більшості з них за останні п’ять років змінювалися з ефектом двадцять п’ятого кадру. Я давно вже не сприймаю цих людей крізь призму їхньої соціальної успішності. Відкриттям для мене було те, що і мої професійні успіхи чи невдачі ніяк не впливають на ставлення друзів до мене. Історія про звільнення з моєї останньої роботи чомусь не відіграла ні для кого з них жодної ролі. Я не соромилася казати про це — була впевнена, що мене вислухають і зрозуміють. Посада чи якийсь умовний статус уже давно нічого не важить у нашому спілкуванні. Думаю, цього навчила війна. На жаль, у житті дуже багато умовних речей.
Читайте також: Паралелі
Відкриттям для мене стало й те, що сімейна пара приятелів, які створили для себе ідеальні умови життя до війни, зробили у своїй квартирі в Луганську євроремонт, нині має статус малозабезпеченої родини й виживає завдяки гуманітарній допомозі численних фондів. І навіть цю новину я сприйняла спокійно. Ще три роки тому вони обіймали високі посади в Україні, були значно заможнішими від багатьох із їхнього оточення. Важко сказати, що змінилося. Подруга каже мені: «Я не хочу зараз працювати. Цілими днями листуюся з гуманітарними організаціями або їжджу по допомогу. Нас годують, нам привозять одяг, а за орендовану квартиру в Києві ми платимо самі».
Дивна річ, але багато хто з моїх друзів перестав жити тривалими перспективами. До війни ми часто фантазували про майбутнє, ремонти, великі покупки. А тепер говоримо лише про те, чим живемо тут і тепер. Про емоції, досвід, спільних знайомих. На лицемірство немає часу, війна навчила цінувати найголовніше. Взагалі це як сито — через останні роки пройшли не всі. І в оточенні лишилися справді тільки близькі люди. А ще для дружби неважливі відстань, місто, успіхи чи невдачі. Важлива людина, яка залишилася у твоєму житті й зв’язок із якою не був втрачений за ці п’ять років. Я стала боятися втратити друзів не лише через різні погляди чи відстань. За цей час багато хто з мого оточення пішов через раптову, непередбачувану смерть, і тепер я ще більше боюся втратити тих, хто має для мене значення в цьому житті.
Читайте також: Гра в науку
Я певна, що всі ті, кого я вважаю своїми друзями зараз, допоможуть мені, якщо це знадобиться. На кожного з них я можу розраховувати, як вони можуть розраховувати на мене. Жодних домовленостей у нас не було. Усі ці люди знають, що я пишу свій Луганський щоденник, знають про мою таємну діяльність — за «зраду батьківщини» в «республіці» карають ув’язненням від 15 років. Ми ніколи не обговорюємо цього. Але якщо ви читаєте мене зараз, друзі, дякую вам, що ви є моєму житті.