Спустити не можна чекати

 

Водосховища порушили екологічну рівновагу й докорінно змінили умови водообміну. Всіх проблем до цього часу ми не знаємо достеменно, нові тривожні відкриття можна сміливо прогнозувати. Що відомо? В другій половині літа тоненький шар води на більшій частині площі водосховищ зацвітає й починає гнити. Задихається й гине риба, інші водні тварини. Величезне плесо підмиває береги. Вздовж них утворюються багатокілометрові урвища, якими небезпечно ходити й уздовж яких небезпечно плавати. Найбільші зсуви берега в Канівське море сягають 40-метрової висоти. В деяких місцях водосховища «з’їдають» до десяти метрів берега в рік і скоро доберуться до місцевих сіл. Змінюється й хімічний склад дніпровської води. Хоча востаннє справжнє море на території України було чи не 300 млн років тому, та в дніпровських водосховищах уже кілька років непогано почувається риба-голка, типово морський вид риб.

 

Про проблеми, які тягнуть за собою водосховища, відомо ще з перших років їх існування. Проте тоді цензура забороняла будь-що писати про них: дехто, зокрема, письменник Сергій Плачинда, потрапив до лав дисидентів лише за те, що намагався говорити про небезпеки штучних морів. Зрештою, водосховища психологічно розділили Україну на Східну й Західну.

 

Крім того, є загроза прориву будьякої з гребель теперішніх ГЕС. Після цього, гіпотетично, хвиля води зможе дійти до наступних гребель і теж їх прорвати. Загальна місткість водосховищ – 43,8 км3. Цього більше ніж достатньо, щоб знищити значну частину лівобережного Києва, Черкаси, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя й ще близько сотні невеликих населених пунктів, розміщених уздовж берегової лінії водосховищ. До речі, відселені села й міста, які раніше розташовувалися на місці водосховищ, нині вишикувані саме вздовж берега й неминуче постраждають під час неочікуваних коливань рівня води. За однією з гіпотез, дніпровський каскад у радянському минулому виконував, окрім іншого, й оборонну функцію. Подейкують, що в момент форсування Дніпра ворожими військами вибух на потрібній греблі мав спровокувати фізичне знищення армії нападника (разом із кількома українськими містами-мільйонниками). На щастя, війни досі не було. З періодичністю в 2-3 місяці в різних містах газети починають шепотіти про ймовірність прориву тієї чи іншої греблі. Навіть цього дос татньо, аби говорити, що колись-таки Дніпровський каскад доведеться «демонтувати». Психологічний тиск не легший за тиск води. Влада ж планує лише розвивати гідроенергетику, й Україна і далі просить іноземні позики на добудову гідроакумулюючих станцій.

 

 

Cпустити водосховища теоретично можливо. З погляду охорони природи, поступовий спуск водосховищ – дуже перспективний варіант, якщо, звісно, залишити звільнену територію в спокої. Всі заплавні ландшафти, острови й коси вздовж русел великих річок у минулому утворилися внаслідок потужних паводків. Потік талої води змінював рельєф дна, а коли рівень води спадав, уздовж водотоку оголялися піщані коси. З часом такі коси зароcтали заплавною рослин ністю й утво рився той неповторний ландшафт, який дехто з нас так любить. За підрахунками науковців Інституту екології Національного екологічного центру України, достатньо 25 років для того, аби щойно оголена коса в заплаві Дніпра повністю відновила природний рослинний покрив.

 

Якщо водосховища спускати повільно, ще за свого життя ми зможемо побачити, як на їхньому місці відновляться ті заплави, які з ностальгією згадують старі рибалки й туристи. Створення дніпровського заповідника, відновленого на місці водосховищ, стало б найповажнішим природоохоронним вчинком, який лише можна уявити. Адже вздовж Дніпра проходить екологічний коридор, яким мігрує більша частина перелітних птахів Європи. Україна вже підписала п’ять міжнародних конвенцій та угод, покликаних зберігати цей коридор, от тільки спочатку не завадило б його відновити.

 

 

Щодо того, аби на місці морів з’явилися поля, щоб вести сільське господарство, заселити туди людей… Це буде значно складніше, адже з цих територій давно змито родючий шар ґрунту. Тобто спускати водосховища доцільно лише для потреб охорони природи.

 

Тільки Київське море не можна спускати. На його дні перебувають небезпечні «бомби прихованої дії» – пастки для радіоактивного мулу. Після Чорнобильської катастрофи їх вирили у дні водосховища, аби принесені річкою Прип‘ять радіоактивні мул і ґрунт, змиті весняним паводком, не дій шли до Києва. Мул осів у пастках і вкрився шаром незабрудненого радіацією піску. Тепер Київське море не можна ані спускати, ані поглиблювати. Будь-яке порушення його дна поверне нас до Чорнобиля в найстрашнішому значенні цього слова.

 

Що буде з гідроелектростанціями, якщо спустити водосховища? Як на мене, вони залишаться непотрібними руїнами, привабливими хіба для прихильників екстремального спорту та зйомок на тлі «індастріалу». Втім, є ще одна небезпека – саме для того, аби не спускати водосховища й не демонтувати ГЕС, влада таки не наважиться переглянути нині чинну енергетичну стратегію й перейти на прогресивні екологічно безпечні джерела енергії. І ця небезпека, на жаль, є поки що найреальнішою.