Школу презентації рідної культури за кордоном автор цих рядків пройшов кілька років тому в японському містечку Айчі. На всесвітній виставці Expo неньку славили краєвиди Києво-Печерської лаври впереміш із помаранчевою символікою, широко розкритий ноутбук з грою «Козаки» одесную і ресторан швидкої української їжі ошую. Час від часу до відвідувачів українського павільйону виходив фольклорний ансамбль, і тоді всі присутні сідали в коло, щоб аплодувати мистецтву стомлених кобзарів і голосистих молодиць.
На порозі квітня, а разом із ним відкриття в Україні шостого за ліком фестивалю «Французька весна», цей епізод вкотре нагадує, як безнадійно далекі французькі камаради від прийнятих у нас методів розбудови культурного іміджу. Адже популярність галльської імпрези цілком дозволила б підійти до її організації з істинно державним розмахом та опорою на тутешні реалії.
Варіантів безліч: упродовж місяця диктор із голосом Олександра Биструшкіна при побудці о шостій ранку читає по радіо уривки зі «Знедолених» Гюго в перекладі Андруховича. Загони акторів Сергія Архипчука у мушкетерському вбранні розбивають наметове містечко на Майдані – щоночі їх за сценарієм лупцює президентська «Альфа» в амплуа гвардійців кардинала. Волонтери-масовики роздають на вулицях гіпсові бюсти Наполеона Бонапарта і влаштовують змагання з розбиття їх батогом із метою пошуку захованої путівки до Парижа…
Та панове з Французького культурного центру, здається, не відчувають стійкого потягу ані до історичних артефактів, ані до звітних демонстрацій національного надбання. Крім того, що у своїх програмах вони ставлять переважно на нове, ризиковане й експериментальне, вони ще й пишаються непідвладністю центральним французьким органам, що прагнуть диктувати, яких композиторів, художників чи верлібристів їм слід запрошувати.
Експансія «Французької весни» нині спостерігатиметься в 11 подоланих без бою українських містах. І спробуй вгадай, де краще зустріти 4 квітня, дату офіційного відкриття фесту: в київському Гідропарку, де театральна компанія llotopie презентує дивацтва на воді з палаючими акварелями, чи в Харкові, що стогнатиме від акордів джазового тріо Жеремі Терной?
Фанатів словесності потішить турне письменниці Мартін Ле Коз (французька преса пафосно іменує її «донькою свинопаса та оперної співачки») і поета Жоеля Верне. Останній навіть погрожує провести майстер-класи зі створення літературного твору. Знавці відомих рядків Анни Ахматовой можуть просто сьогодні записатися до нього в асистенти.
Кінопрограма «Французької весни» ознаменується симпатичним «кроком назад» – ретроспективою фільмів Жака Демі. Й одразу ж «реабілітується» міні-фестивалями короткометражок та допрем’єрних показів (прохання до організаторів: надалі перегляд фільмів на кшталт «Не в губи» супроводжувати опусами київського композитора-концептуаліста Сергія Зажитька «Тут», «Ось так» і «Ще»).
Право закрити імпрезу 28 квітня у Києві делеговано цирку ф’южн «Тріскель». Цей факт, поза сумнівом, викличе нарікання низки (приблизно п’яти) меломанів, які досі ностальгують за торішнім симфонічним апофеозом у філармонії. Але, по-перше, поетичні кельтські замальовки й акробатичний театр цих французів мають небагато спільного з тривіальним шапіто. А по-друге, той, хто доведе, що виступ рік тому скрипаля Неманьї Радуловича з концертом Мендельсона не був водночас цирком і театром, нехай першим шпурне в автора камінь.