1. Про мову як геополітичну зброю.
Керівництво Росії намагається цілеспрямовано здійснювати політику злиття націй, як це було за часів СРСР, але тепер у межах РФ і паралельно прагне відновити Російську імперію, принаймні в кордонах колишнього Союзу, а за сприятливих умов — Російську імперію в її межах на початок Першої світової війни. Лише під таким кутом і в цьому контексті можна зрозуміти сенс планованих до Конституції РФ змін у частині визначення статусу та використання російської мови і внесення поправок до закону РФ про громадянство про визнання громадян України й Білорусі, які вільно володіють російською мовою, її носіями.
У Конституції РФ, що проголошує Росію федеративною державою, свідомо застосовують нечіткі терміни й поняття для означення суб’єктів федерації. Преамбула Конституції РФ починається так: «Ми — багатонаціональний народ Російської Федерації». У статті 3 сказано, що носієм суверенітету РФ є «багатонаціональний народ», але Конституція Росії не дає визначення такого народу. Це формулювання — калька зі сталінсько-брєжнєвських часів, коли йшлося про формування єдиного російськомовного радянського народу як нової соціальної спільноти, що має утворитися внаслідок злиття націй.
У пункті 1 статті 1 Конституції проголошено, що РФ — це федеративна держава Росія, а в її пункті 2 встановлено, що найменування «РФ» і «Росія» рівнозначні. Отже, РФ ототожнюється з Росією. Тобто Конституція РФ характеризується термінологічною невизначеністю, що не дає можливості зрозуміти природу держави, яка зветься РФ. Чи то федерація, чи якийсь «багатонаціональний народ», ядром якого є Росія.
Читайте також: Квітучий край руйнації
До анексії 2014 року українського Криму через збройну агресію Росії, відповідно до статті 65 її Конституції, суб’єктами РФ вважалися 22 національні республіки, 46 областей, 2 міста федеративного значення, 1 автономна область і 5 автономних округів. До того ж у переліку національних республік — суб’єктів РФ немає такого суб’єкта як Російська Республіка або Республіка Росія. Очевидно, російський конституцієдавець керувався тим, що всі складові частини РФ входять до Росії як системотвірного ядра унітарної імперії, а не федерації.
Після того як Путіна обрали президентом Росії, він 13 травня 2000 року видав указ № 849 про утворення федеральних округів та запровадження в них інституту представника президента. Відповідно до указу зазначені в Конституції суб’єкти федерації стали частинами таких восьми федеральних округів: Центральний, Північно-Західний, Південний, Північнокавказький, Приволзький, Уральський, Сибірський, Далекосхідний. Ними керують повноважні представники президента Росії, яких він призначає одноосібно, які є чиновниками його Адміністрації та повноваження яких визначається його указами, а не Конституцією. Крім того, представники президента є і в окремих суб’єктах федерацій, а сам президент РФ, відповідно до Конституції, має мегаповноваження. Отже, де-факто Росія практично перетворена з федерації на надцентралізовану унітарну державу. Характерною тенденцією розвитку цієї держави є нищення національно-територіальних одиниць. З 2004 по 2008 рік відбулася ліквідація кілько таких одиниць: Усть-Ординський-Бурятський, Долгано-Ненецький (Таймирський), Евенкський, Корякський автономні округи та Бурятська автономна область втратили свій автономний статус і стали просто відповідними частинами Пермського, Красноярського, Камчатського та Забайкальського країв.
Нове конституційне вирішення статусу російської мови також не менш оригінальне. У нормі, зафіксованій у статті 68 Конституції (до цих змін), мовилося, що державною мовою РФ на всій її території є російська. А сьогодні формулювання звучить так: «державною мовою РФ на всій її території є російська мова як мова державотвірного народу, що входить до багатонаціонального союзу рівноправних народів РФ». Це формулювання суперечить статтям 1, 3 і 5 Конституції РФ, оскільки йдеться про російський народ як єдиний державотвірний народ, що є частиною багатонаціонального союзу народів. Отже, конституцієдавець вдався до підміни термінів, оскільки в Конституції Росія визнається як федеративна, тобто союзна держава, куди входять не лише народи, а й інші суб’єкти. Тому російська мова є мовою одного державотвірного народу й обов’язкова для всіх інших народів, що входять у цей союз.
Російська визнається панівною у федерації. Хоча в пункті 2, статті 68 передбачено, що республіки мають право встановлювати свої державні мови, які застосовуються на їхніх територіях. Правда, ідеться лише про республіки й не згадується про автономні області, автономні округи тощо, де проживають інші народи, народності та меншини. Це зроблено навмисно для посилення можливостей використання російської мови як знаряддя реалізації політики злиття націй та остаточного перетворення Росії на тотально російськомовну країну. Унаслідок цього Росія і юридично і практично перетворюється на унітарну державу, незважаючи на те що її території населяють різні народи, народності та меншини. Отже, зміни до Конституції посилюють роль російської мови як знаряддя повного знищення національної ідентичності суб’єктів РФ.
2000 року Путін заявив, що найбільшою трагедією ХХ століття був розпад СРСР, тобто радянської імперії. Тепер він позиціонує себе як збирач цієї імперії. Звісно, її можна відновити, лише приєднавши до Росії насамперед колишніх членів СРСР, де є значний відсоток носіїв російської мови. Кремль надає першочергову увагу підтримці так званого російськомовного населення України й Білорусі. Аляксандр Лукашенка не витримав тиску Росії та запровадив у Білорусі російську мову як другу державну. Це майже вбило білоруську мову, і Білорусь фактично перетворилася на російськомовний регіон та частину «русского мира». Далі на черзі Україна. Кремль сьогодні прагне створити фактичні та юридичні підстави знищити ідентичність сусідніх країн, використовуючи російську мову як геополітичну зброю і знаряддя відновлення імперії. Путін цього й не приховує. Ще 2004 року в часи Кучми, відвідуючи Київ, він казав, що Україна — це російськомовна країна, що ми один народ і повинні бути разом у єдиній державі. Саме тому Росія робить усе можливе, щоб утримати наслідки багатовікової русифікації України й усіма засобами спробувати зберегти в Україні тих людей, які свого часу були змушені відмовитися від української мови й перейти на російську та які використовують її досі.
Читайте також: Станіслав Асєєв: «Один із тих, кого обміняли разом зі мною, бив мене й брав участь у тортурах»
Рішення про спрощення для громадян Білорусі й України, які вільно володіють російською, процедури про визнання їх носіями російської мови — це завуальоване втручання у внутрішні справи, щоб консервувати мовну ситуацію, яка виникла через насильницьку русифікацію і спрямована на злиття націй та створення радянської імперії з єдиним «русскоговорящим» народом. Тому і офіційні кола РФ, і російська п’ята колона в Україні, і ті міжнародні інституції, де є вплив Росії, з такою шаленістю почали критикувати ухвалений Верховною Радою закон про забезпечення функціонування української мови як державної. Адже він спрямований на реалізацію статті 10 Конституції України й на зміцнення національної ідентичності України саме на основі української мови як державотвірного фактора.
2. Про так звані спроби перезапустити мінський процес та нові мінські угоди.
Ганебним актом є те, що українська делегація 11 березня 2020 року підписала в Мінську протокол Тристоронньої контактної групи, який передбачає заснування Консультативної ради, де на рівних буде представлена Україна й ОРДіЛО. Структури «ЛНР» і «ДНР» — складники окупаційної адміністрації РФ, і цей факт визнає український закон. Делегація України не мала права ні підписувати цей протокол, ні давати згоду, навіть попередню, на створення такої ради. Тому що утворення цього органу явно й грубо суперечить положенням Конституції України, Закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року та життєво важливим національним інтересам України.
Створення такої ради та її діяльність стане поштовхом до надання Донеччині й Луганщині особливого статусу, а також — знаряддям ліквідації унітарного характеру Української держави з усіма фатальними наслідками для самого її існування. Модель мирного врегулювання з допомогою цієї ради дає підстави називати конфлікт, спричинений збройною агресією Росії, внутрішнім конфліктом, до якого вона не причетна і в якому є не державою-агресором, а таким собі посередником, спостерігачем, миротворцем. Цей підхід знімає питання про відповідальність Росії як держави-агресора й дає їй підстави тиснути на Україну та західні держави, вимагаючи від них скасувати антиросійські санкції.
Особи, причетні до видачі повноважень та підписання українською делегацією протоколу, повинні нести політичну відповідальність і щонайменше підлягають звільненню з посад.