На початку 1950-х Мартін Гайдеґґер прочитав курс лекцій із досить промовистою назвою «Що називається мисленням?», у якому порушував такі питання: чи готові ми до мислення й чи достатньо цього просто захотіти? Спочатку міркування Гайдеґґера здаються якимись зарозумілими, позаяк він каже про відповідність того, хто мислить, мислимому. Втім, ідеться про виявлення зосередженості на тому, що надається до осмислення. Тобто вельми суттєво передовсім розпізнавати, що запрошує нас до розмислу й чи реагуємо ми взагалі на цей поклик.
Побіжна зацікавленість чимось або зацикленість на чомусь не обов’язково спричиняються до роздуму. Докладно вивчивши мало не всі філософські тексти й опанувавши викладені там думки, теж не конче замислишся. До речі, ще належало б з’ясувати, чи збігається філософстування з мисленням. Усе ж таки яким важелем розмикається плин мислення? Гайдеґґер заледве не містично веде свою лінію про прихований осередок, звідки долинає це спонукання. Він наважується на доволі радикальні висловлювання, приміром коли стверджує: «Наука не мислить». Але насамперед мається на увазі, що наукові міркування є тим особливим типом, де схоплюється тотожність думки та реальності. Проте тут нема жодного наміру принизити науку. Лише підкреслюється: мислення не можна зводити до звичайної реакції на буденність у висловлюванні «на злобу дня».
Читайте також: Зворотний бік приколів
Мисленням варто вважати спроби пошуку відповідей на запитання, які ще потрібно належним чином поставити й на які одразу відповісти вдається не завжди. Воно починається з обережного вказування на щось таке, що невпинно віддаляється. Та цей пошук до кінця не оприявнює того, що нас полонить. Тому помислене важко переказати. Очевидно, тому поезія визнається Гайдеґґером за найліпший спосіб такого вираження. З огляду на це мислення не піддається однозначному понятійному висловлюванню. Ситуація скидається на ту, коли собака силкується хапонути пащекою власний хвіст, але тільки крутиться на місці. То нехай логіка й вважається вченням про способи та закони мислення, останнє не вдасться остаточно загнати в лещата формальних процедур.
Чим же тоді уможливлюється мислення? Чи не кардинальними подіями нашого життя, чимось таємничим і небезпечним, а крім цього й благодатним? Усе це змушує зупинитися й зробити павзу, ніби чекає, щоби ми зреагували, стає співмірним із нашим життям. Це той випадок, коли ми щороку зачудовуємося розквітлим деревом, ніби бачимо його вперше та не сприймаємо як сукупність атомів або фактів. Отже, до мислення неможливо схилити наказом. А скільки ж думок потрібно для мислення? Либонь, вистачило б і однієї.
Мислення для всіх і нікого. Так годилося б перефразувати відому тезу Ніцше. Не потрібно гнатися за мисленням, ставлячи собі завдання почати міркування про будь-що. Дарма перейматися й окремими аспектами філософування якогось мислителя. Шукаючи відомості про філософа чи спростовуючи його думки, навряд чи розпізнаєш секрет його розмислу. Тому мислення ніяка не винагорода. Хоча за його допомогою вдається розкривати хист перевершувати себе. Воно позначене пошуком нас самих. Це рух до самовдосконалення, осягання свого призначення, відкриття й повернення собі себе. Проте щось усякчас заважає нам стати на шлях мислення. Що це, як не помста, ненависть, зазнайство, переконаність у власній вищості й перевазі над іншими?
Читайте також: Життя як видовисько
Мислення може початися з глибокого вражіння, коли щось кардинально змінює нашу думку й подовгу не відпускає. Потрапляння в мислення також необхідно пов’язати з навчанням. Не лише коли ми самі вчимося, а й у випадку прагнення навчити когось іншого. Як каже Гайдеґґер, найкраще навчати того, як учитися. А той, хто вчить, теж учиться. Мислення потребує готовності до несподіванок і дослухання до заклику чогось досі прихованого. Логіка ж потребує слідування правилам, але заледве пов’язана з покликом розуміння себе. Мислення пробуджується з того, що зачіпає в нас сокровенне. Не сукупність думок породжує мислення, навпаки, воно є обширом, звідки виринають думки.
Мислення не процес, а вдячність («denken ist danken») за здатність дивуватися життю та відкритися йому. Це не відшкодування за дар, а спромога йти назустріч. Всякчас пам’ятаючи про важливе, ми не мусимо вдовольнятися відповідями на нагальні запитання. Вражає не вичерпна відповідь, а спустошення, із якого виростає ще глибше потрясіння. Не терпить мислення й зиску, не дає виняткових знань, не зараджує в розв’язанні глобальних секретів світу, не наділяє винятковими властивостями. Не варто чогось вимагати від нього, достатньо сприймати як шлях, розпізнаючи, куди рушити далі. І шлях цей зовсім не єдиний для всіх.