«Ничего личного — нас мобилизировали» — розглядаю трофейний шеврон із цинічним виправданням злочину. Чорно-червона ганчірка із черепом лежить у мене на долоні, під нігтями — ще окопний чорнозем. Учора повернувся з позицій і лише після добового провалу в сон я зайшов до побратимів прийняти ванну. Чекаю на канапі своєї черги. Вигоди з бойлером і пральною машинкою є не в кожній хаті села, де квартирує моя мехрота. В окопах фігачився 38 днів. Без ротації, бо офіцер — не було ким замінити. На лейтенанта, до речі, я вчився менше часу, ніж тривав мій перший бойовий вихід.
Дуже дивно бачити в дзеркалі тарань свого виснаженого голого тіла. От-от і в голову полізуть асоціації з радянською кінокласикою — «А зори тут тихие» про Другу світову. Це там, де відділення дівчат-зенітниць показують у всій безтурботній красі в лазні перед їхнім першим і останнім боєм. І цей образ для багатьох поколінь глядачів став символом беззахисності людини з плоті й крові перед монстром з вогню й заліза, ім’я якому «війна». Стає гидкувато від того, що можу мати спільний естетичний бекграунд з однолітком по той бік лінії фронту. Хоча його життєві плани теж, найімовірніше, поґвалтовані війною.
Ми могли вирости на тих самих фільмах, книжках, піснях, але в мені остаточно перемогло бажання вичавити із себе це спільне.
Коли вперше копирсався в кишенях убитого орка — для звіту шукав документи й мобільник — віддер, так би мовити, на пам’ять згаданий уже шеврон. Хоча за кілька хвилин до того був упевнений, що від мертвого тіла на такій відстані, власне, відсутності відстані мене знудить сухпаєм на берці.
Топлю ці спогади, занурюючись з головою в майже охололу воду. Зігріюся я вже за кілька хвилин на кухні — за столом зі своїми хлопцями.
Дивно може прозвучати, але я от в цю мить почувався, як ніколи, собою і від цього щасливим. Своїми руками врятував декілька життів, геть не тупашив у своєму першому бою і навіть часто був дуже корисним. Я цілий, сплю, правда, хріново — сниться весь час, що БК закінчилося. Їм постійно (навіть з моїми веганськими загонами) від пуза, побратими довкола мене в’ються й з дуже щирою любов’ю намагаються догодити. Такі маленькі прості речі, здається, але їх вдосталь — і ти почуваєшся повноцінною особистістю. Але самотньою. Про геополітику з хлопцями мені страшно говорити через кашу в їхніх головах. Наприклад, від одного старшого солдата почув: «Я Путіна розумію. Україна вступила б у ЄС, американці в Сумській області поставили б ракети й наказали б йому газ ще дешевше продавати»…
«Мої ви киці», — думаю я лише в цю хвилину й не всміхаюся.
Коли були на позиціях, орки у своїх окопах за кілометр від нас любили на повну гучність врубити в динаміки свій гімн, а слідом пів ночі атакувати наші вуха «Сектором Газа». Перша ж вечеря після бойового виходу — і мої пацани вмикають на телефоні «Демобилизация» від тих самих матюкливих воронезьких псевдопанків. Зі своєї строкової служби наприкінці 1990-х пам’ятаю сакральність цієї пісні для пострадянських солдатиків.
Але такий просто м’ясистий приклад метамодерну з реального життя я вже не міг витримати. Нічого не сказав своїм товаришам і просто вийшов до вітру. Не вернувся за стіл. Нехай святкують без мене ще один день життя.
Завтра всім присутнім все одно ще раз проїдусь по вухах, пояснюючи, що здолати такого сильного ворога ми зможемо для початку перемогою над своєю слабкістю.
Хлопці мені відверто кажуть, що вперше бачать істинного українця в моїй особі. Ну тобто людину, що настільки свідомо ампутувала в собі всі зв’язки з москвою.
Я їх теж люблю за те, що в окопах у нас не було жодного патріотичного кітчу, усе по-справжньому — лише робота й слова, у яких наша реальність. Як-от, коли дрона-камікадзе підбили, хтось із хлопців просто констатував: «Комусь врятували життя».