«Орда» відступає від цих канонів уже від початку. Тільки-но з’являється сумнів щодо серйозності творців, – хан, до якого приїхали посли від Папи Римського Іннокентія VI, починає викрутаси із шаблею, – і кіногламур обривається вбивством. Надалі в картині не зустрінеш ніякого жонглювання ефектами вербальними чи візуальними, ніякої даремності, що підтверджено навіть на рівні сюжету, коли вправного фокусника, котрий назвався чарівником, страчують за брехню: мовляв, не розсипай перла перед свиньми, бо свиней тут немає. В «Орді» якщо погрожують когось убити, то не задля красного слівця. З усього цього з’являється сама кочівницька природа: з бруду й багатства, з фізіологічних потреб і культурних амбіцій, із шанобливого ставлення до матері й повного нівелювання людського життя. У такий спосіб перед глядачем постає інший, здається, справжній монгол. На противагу ходульному «Монголові» Сергія Бодрова-старшого.
«Орда» цікавим чином показує, що для точності й ефектності змалювання численного війська і власне орди, ханського місця перебування, не обов’язкові кількатисячні масовки й багатомільйонні постановки циклопічних битв. Так, у фільмі є і масові зйомки, й костюми, й ефектно відрубані голови – від історії та жанру не втечеш. Але це лише антураж, тло, супровід для головного героя, святителя Алєксєя, котрий, за легендою, в середині XIV століття сотворив диво й вилікував осліплу матір хана Золотої Орди. Поза сумнівом, сильну роль святителя витяг на своїх плечах талановитий актор Максім Суханов. Утім, унікальними є і сценарій Юрія Арабова та режисура Андрєя Прошкіна: вони обидва зуміли проникнути в саму структуру й логіку іншої культури, що дає змогу порівняти «Орду» з «Фараоном» Єжи Кавалеровича та «Апокаліпсисом» Мела Ґібсона.