У 2014 році в Україні із запізненням на 20 років нарешті почалася декомунізація. З вулиць і площ у містах по всій країні стали прибирати пам’ятники старим більшовикам і державним діячам СРСР. Поступово зникають із карт також радянські топоніми. Правда, цей процес просувається набагато повільніше, і часто назви міст і проспектів змінюються тільки на гугл-мапах, таблички ж на будівлях залишаються колишніми.
Утім, навіть після заміни останньої таблички й знесення останнього цементного Лєніна українські міста автоматично не стануть такими ж комфортними для проживання, як європейські. Щоб пройти справжню декомунізацію та витравити «совок» з усіх сфер нашого життя, нам ще буде потрібна довга та виснажлива робота. Поміняти назви мало. Інакшими мають стати правила й звички, що виникли за радянських часів і були сформовані радянською дійсністю. Численні радянські норми й стандарти так давно й міцно увійшли в наше життя, що ми часто навіть не уявляємо, що може бути інакше.
Після того, як радянські ідоли були скинуті зі своїх п’єдесталів, українські міста не перестали бути радянськими. Декомунізація середовища більшості наших міст, на жаль, навіть не починалася, тому вони досі розвиваються за правилами та генпланами, розробленим задовго до 1991 року. Саме радянське місто — куди довговічніший пам’ятник комунізму, ніж бюсти вождів і героїв праці. На фотографіях його завжди можна безпомилково відрізнити від міста, яке не мало стосунку до колишнього СРСР. Особливості планування та специфічна архітектура сформували особливий вигляд радянського міста, який не змогли виправити навіть десятиліття ринкової економіки.
Чиатйте також: Порядок у голові. Чи здолали українці совок
Більшість українських міст досі розвиваються по траєкторії, заданій будівельниками соціалізму. А їхні мешканці навіть не помічають, що й далі рухаються давно прокладеною для них стежиною. Коли ми потрапляємо за кордон і опиняємося десь в Німеччині або Польщі, то розуміємо, що все навколо влаштовано якось інакше. Але сформулювати точно, у чому конкретно полягають відмінності, може далеко не кожен. За радянської доби був закладений такий принцип урбанізації: заводи та їхні околиці вкупі з житловими масивами, зведеними спеціально для працівників цих самих заводів. Про жодне справжнє самоврядування не йшлося. Отже, після 1991-го стала формуватися така закономірність, особливо помітна в Східній Україні: занепадає містоутворювальне підприємство — занепадає й усе навколо. І лише з початком децентралізації подекуди ці тенденції почали змінюватися (див. Тиждень, № 17/2017).
А тим часом у Європі містобудування давно вже пішло далеко вперед і докорінно відрізняється від радянського, яке дотепер актуальне в Україні.
Для наочності варто проїхатися новими кварталами Києва на Осокорках або Позняках і порівняти їх із новими кварталами Варшави чи Берліна. Ми побачимо, що відмінності фундаментальні. Бо в Україні досі всюди застосовується радянська концепція будівництва мікрорайонів.
У СРСР вважалося, що саме мікрорайонне будівництво найкраще відповідає духу радянського ладу. Його відмінні риси: панельні висотки, не окреслені чітко межі дворів, великі відстані між будинками, величезні шматки неосвоєного простору. Якщо дивитися на радянський мікрорайон із висоти, він скидатиметься на карту для гри в «Морський бій». Ніякої логіки в розташуванні будівель зазвичай немає. Між багатоповерхівками безглузді пустирі. Складно зрозуміти, якому будинку належить та чи та територія. Усе довкола «спільне», а отже, нічиє. Доглянуті ділянки землі з квітами та кущами зазвичай трапляються тільки біля під’їздів і під вікнами перших поверхів. На кілька метрів далі люди вже не визначають територію як свою.
Читайте також: Психоаналіз по-українськи
Описана ситуація характерна практично для будь-якого радянського міста. Від Хабаровського краю до Волині та Полісся. Мікрорайон із сірих дев’ятиповерхівок, пустирі без газонів, доріжок і квітників — абсолютно типова картинка будь-якого обласного центру з колишнього СРСР. Ще одна справедлива прикмета радянського міста — будинки-монстри на 10–15 під’їздів. Такі зазвичай будувалися в кожному великому промисловому центрі й прозивалися «велика китайська стіна» або «мурашник». У Луцьку є рекордсмен цього жанру — один із найдовших будинків у світі, який має 88 під’їздів і тягнеться на 4 автобусні зупинки. Зрозуміло, ніякої потреби зводити такий гігант у скромному українському обласному центрі не було й привабливості місту така «пам’ятка» не додала.
На жаль, похмурі радянські види й нині з тупою завзятістю відтворюють сучасні будівельники. 25-поверхові будинки-свічки без прибудинкових територій і двори-парковки поступово перетворюють лівий берег Києва на кам’яні джунглі, у яких некомфортно перебувати. Далі з’являються будинки-монстри. Правда, сучасні забудовники називають їх «житловими комплексами».
Від такого мікрорайонного будівництва давно вже відмовилися навіть у колишніх країнах соцтабору. Там нове житло будують відповідно до традиційно утвердженої в Європі квартальної системи. Нові будинки зводять компактно. Їхня висота рідко перевищує дев’ять поверхів. До того ж кожен будинок формує квартал, усередині якого міститься закрита територія. Вона, як правило, пішохідна, користуватися нею можуть тільки мешканці будинку, а для захожих доступ до дворів закритий. Перші поверхи в таких спорудах зазвичай віддаються під бізнес, у них відкриваються магазини або кафе.
Така кардинальна різниця в підходах призводить до того, що розрив між українськими та європейськими містами збільшується. Тож з часом вони не тільки не стають схожими, а, навпаки, дедалі більше відрізняються. Нові райони у Варшаві й Празі складаються з кварталів і подібні до нових районів у Берліні й Амстердамі, але водночас кардинально відрізняються від нових районів Києва, де, як і раніше, зводять мікрорайони й багатоповерхівки. Київську Оболонь або Позняки на фотографії можна безпомилково відрізнити від, скажімо, району Błonia Wilanowskie у Варшаві, хоч що там, що там мешкає середній клас. З першого ж погляду буде ясно, що це фотографії з різних країн із великою різницею у рівні життя. Дивно, адже українців більше ніхто не змушує будувати міста за радянським зразком, проте ми далі добровільно користуємося радянськими стандартами.
Головна відмінність пострадянського міста від європейського — ставлення до землі. У європейських містах земля — цінний ресурс. Вона майже завжди має господаря й використовується максимально раціонально. Тому в них практично не можна надибати безглузді пустирі. Європейські міста завжди дуже щільно забудовані. У пострадянських земля, як і раніше, використовується нераціонально й нікому не належить, а вулиці в нових районах невиправдано широкі. Утримувати великі простори в чистоті для міської влади стає проблематично. Зрештою, усюди трапляються «нічийні» шматки, за якими ніхто не доглядає та не відповідає.
Читайте також: 100 років без права на вороття
За 25 років незалежності в Україні так і не була проведена реформа ЖКГ. По всій країні дотепер діють державні ЖЕКи, які справно збирають із городян плату за послуги, але ні за що не відповідають і не виконують свою роботу з упорядкування під’їздів і прибудинкових територій. Цей радянський пережиток слід було ліквідувати ще на самому початку становлення ринкової економіки, одночасно з початком приватизації квартир. Але з якоїсь причини комунальна реформа так і не була проведена.
Ця бездіяльність призвела до тяжких наслідків. Українські міста застрягли в «совку», а разом із ними там залишилися й українські громадяни. Радянська людина за роки соціалізму звикла до того, що її приватна територія обмежується «хрущобою», а за порогом починається спільна, тобто, нічия. Саме тому під’їзди та двори в радянських містах завжди були такими похмурими й занедбаними. Виправити цю ситуацію могла тільки комунальна реформа: заміна державних ЖЕКів на приватні компанії та ОСББ, і передача прибудинкової території їм в управління. Тільки так можна було б подолати ментальність радянської людини й сформувати в неї дбайливе ставлення до суспільних просторів. Тільки так можна було б привчити городян до того, що місто — це не колгоспне поле, а їх спільний дім, де кожен має свою зону відповідальності й мусить утримувати там лад.
А поки радянське місто живе, у ньому й далі народжуватимуться та формуватимуться радянські люди з відповідним світоглядом. І це замкнене коло не розірветься доти, доки в Україні не будуть радикально переглянуті концепції містобудування.
Чи можна впровадити цей досвід за вказівкою згори, «залізною рукою»? Лише частково. Набагато важливіше сформувати запит на такі зміни. Донести суспільству, що воно живе в незручних умовах, які можна поліпшити. Тільки тоді, коли підхід до містобудування в Україні буде радикально переглянутий, можна буде казати про справжню декомунізацію, яка знищить саму суть радянського міста.