Частково цей історичний міф має під собою підґрунтя, але не пояснює головного: жорсткій і, як це часто бувало, чужинській адміністрації у нас зазвичай протиставлялася самоорганізація, що нерідко виконувала ті функції, які в інших народів традиційно було покладено на державний апарат. Не копирсатимемось у темряві століть — візьмемо сьогодення. Від Майдану й донині різноманітні активісти зуміли замінити собою державу на дуже багатьох напрямах: від добробатів у перші місяці війни до спільнот на кшталт InformNapalm, яка веде інформаційну війну на три голови вище, аніж це до снаги Міністерству інформаційної політики.
Коли в нас сьогодні говорять про добровольців, волонтерів, просто небайдужих, то часом виникає ще один міф: ніби живе у нашому корупційному малокультурному болоті якийсь окремий ельфійський народ, здатний творити дива: рятувати людей, знаходити величезні гроші на сучасну техніку для фронту, дбати про знедолених, прибирати території, на які не ступає нога комунгоспів. Ми сповнені скепсису щодо самих себе: «Та наші люди хіба зможуть… У нас не той менталітет… Це ж Україна… До Європи нам ще…» А життя тим часом не стоїть на місці, і саме наші люди тримають фронт, зміцнюють тил, змушують громіздку державну машину рипіти іржавими коліщатами, але таки працювати на користь суспільства. І роблять це наші співвітчизники, без екстрасенсорних здібностей, дуже різні, зі своїми вадами і слабкостями, але з однією спільною рисою: вони дбають про майбутнє країни вже зараз, не чекаючи на поступові реформи, перезапуск політичної системи, оновлення парламенту, транші МВФ, розбудову нової судової гілки влади. Не чекають у принципі. Діють.
У кожної такої людини є ім’я і прізвище, але назвати всіх ми, на жаль, не в змозі, тож у цьому передноворічному числі журналу представляємо лише вісьмох, кожен із яких вартий десятка державних мужів. Їх не побачиш у традиційних рейтингах впливових постатей, вони не розбалувані нагородами й титулами, однак їхні справи говорять за себе: якщо вже й називати когось «людиною року», то саме цих звитяжних, нерідко скромних громадян, що добровільно беруть на себе тягар відповідальності — без пафосних присяг і зайвого піару. Як-от польовий хірург Олександр Данилюк, що невпинно оперував людей під час оточення під Дебальцевим, а нині пішов працювати в МОЗ — рятувати медицину. Або Максим Попов, який самотужки створив «Книгу пам’яті полеглих за Україну», поки профільні міністерства збиралися з духом, щоб зробити такий необхідний для всієї країни ресурс. Чи бахмутська пенсіонерка Олександра Стародубцева, що опікується хлопчиком, який утратив батька на війні.
Читайте також: Будьмо!
Влада не забуває пом’янути добрим словом волонтерів та активістів, часом навіть запрошує до своїх лав, хоча нерідко це більше скидається на спроби задушити в обіймах. Бо система не приймає чужаків. Складається дивна ситуація. З одного боку, небайдужі громадяни самотужки перекривають певні напрями роботи, і чиновники, здається, раді просто дистанціюватися від цих ініціатив, що не так уже й погано, аби не заважали. Із другого — діяльність активістів паралізує волю політиків до запровадження змін там, де їх починають утілювати самі громадяни. Так союзництво подекуди перетворюється на утриманство. Якщо 2014-го волонтери збирали для бійців усе, від бронежилетів до їжі, то тепер, коли першочергові потреби почало покривати Міністерство оборони, змінився лише вектор волонтерської праці: засоби зв’язку, автомобілі й запчастини до них, прилади нічного бачення тощо. Здається, йти на крок позаду — це просто-таки державна стратегія, ретельно підготовлена у просторих кабінетах, але публічно не презентована суспільству.
Виникає резонне запитання: чому всі люди справи не об’єднаються в одну політичну силу й повноцінно не замінять собою владу, довіра до якої тане? По-перше, об’єднання всіх хороших проти всіх поганих — утопія. По-друге, на таку світлу ініціативу забракне грошей, а йти на поклін до олігархів — занапастити ідею. По-третє, в кожного, хто бачить плоди своєї діяльності, виникає сумнів: а чи не зменшиться мій особистий коефіцієнт корисної дії після того, як піду у владу? Але частково ці люди все-таки виходять на державний рівень, що можна вітати. Хочеться бачити в них антитіла, здатні подолати ті віруси, які блукають нашим організмом навіть після численних кровопускань.