Справа священиків-паліїв

Унікальна церковна архітектура, якою славилася Західна Україна, на межі повного знищення. Будівлі, що належать до пам’яток історії та архітектури, гинуть у пожежах, кількість яких протягом останніх п’яти років невпинно зростає. У переважній більшості випадків в офіційних документах причинами займання стандартно називають “порушення правил протипожежної безпеки” та “необережне поводження з вогнем”. Проте за такими формулюваннями часто маскують небажання пожежників та правоохоронців докопуватися до істини. Церкви спалюють і навмисне. Інколи за підпалами стоять навіть священики.

 

 

Українська дерев’яна церква є унікальним явищем світової культурної спадщини. Попри регіональні особливості, вона має виразні риси першовзірців народної монументальної архітектури, що сягають ще часів язичництва та раннього християнства на Русі. На кінець XX століття в Україні нараховувалося 1900 дерев’яних храмів. Дві третини з них – у Західній Україні, зокрема 600 – на Львівщині.

 

На думку директора інституту “Укрзахідпроектреставрація” Володимира Швеця, українські дерев’яні церкви заслуговують на те, аби бути внесеними до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО не як окремі об’єкти, а як визначний феномен у світовій архітектурі. Наразі ж пропонувалося включити до нього лише деякі будівлі, однією з яких була церква у Яворові Львівської області, яку відвідував ще Богдан Хмельницький. “Була”, тому що на початку січня вона згоріла. Це вже сімдесят п`ятий храм на теренах області, знищений полум’ям за роки незалежності, – абсолютний рекорд серед інших регіонів.

 

Для порівняння: за часів радянської влади на Львівщині згоріли лише дві дерев’яні церкви. За “совітів”, як не парадоксально, багато храмів вдалося зберегти завдяки перепрофілюванню їх у музеї або й навіть у склади чи комори. Тоді хоча б мінімально стежили за їхнім станом, дахами, протипожежною безпекою, охороняли. Ситуація погіршилася після того, як церкви повернули у власність своїм законним господарям – релігійним громадам. Цей процес відбувався дуже поспішно, без дотримання формальних процедур, які вимагає охоронне законодавство. Сподіваючись на моральний авторитет священиків незалежно від конфесій, керуючись переважно емоціями, у ті часи ні влада, ні громади, ні церква не усвідомлювали всіх ризиків. Зокрема, під час передачі споруд не підписували охоронних договорів, згідно з якими власники пам’ятки архітектури не мають права реставрувати, перебудовувати, ремонтувати, встановлювати електричне обладнання тощо – без погодження з відповідними державними службами. Це й спровокувало нинішню ситуацію, коли, вирішуючи проблему, хто ж має відповідати за стан будівлі, церква вказує на владу, а влада на церкву.

 

Особливо розраховувати на державу не варто. Ще в січні 2005-го Міністерство культури України розпочало Державну програму зберігання пам’яток дерев’яної сакральної архітектури України, розраховану до 2010 року. Програма передбачає скласти перелік дерев’яних церков, що збереглися до нашого часу, вивчити їхній стан, а потім провести необхідні роботи з реставрації. Проте наразі вона малоефективна. З держбюджету на неї виділяють символічні суми – менше, ніж 20 млн грн на рік. Для порівняння: вартість відтворення Успенського собору в Києві – 100 млн. грн на рік, упорядкування територій довкола Михайлівського собору – близько 200 млн грн щорічно.

 

За словами Володимира Швеця, в середньому кошторис реставрації дерев’яної церкви складає близько півмільйона гривень. Маленька сільська громада таких грошей віднайти не зможе. Тому й запрошують для ремонту будівельні фірми, які не мають жодного досвіду у галузі реставрації. Вони обшивають церкви “вагонкою”, замість дерев’яного гонту кладуть бляху, підводять електрику всупереч усім технічним і протипожежним нормам. У багатьох церквах автентичні гостроверхі бані було замінено на російські “цибулини”. І нині по деяких селах можна спостерігати “ісконно русскій пейзаж”. Цьому більшою чи меншою мірою потурають місцеві священики.

 

 

Випадок у Яворові розглядали левову частину сесії обласної ради. Депутати вимагали його ретельно розслідувати. Є дані, що в церкві перед пожежею хтось підпиляв грати. Можна припустити, що до храму вдерлися грабіжники, винесли звідти ікони, а пожежею замели сліди. Проте дивує те, що було вчинено одразу після пожежі.

 

Церква згоріла не вщент – вціліли вівтарна частина й фрагменти стіни. Однак уже на другий день хтось розпорядився розібрати збережені зруби. Якби правоохоронні органи діяли належним чином, то цей “хтось” неодмінно був би притягнутий до відповідальності разом із паліями. Після того, як вивезли вцілілі автентичні частини – портал із датою, бруси й випусти – ні про яку відбудову пам’ятки вже не йшлося. В найкращому випадку, тут буде її бліда копія, а можливо, й модерновий цегляний храм.

 

Власне, прагнення місцевих парохів (голів територіальних релігійних общин. – Ред.) до осучаснення часто губить церкви. Так, у селі Залокоть під Дрогобичем у травні минулого року вже наступного дня після пожежі в церкві священик прийшов у райраду з готовим проектом нової церкви. З парохом пов’язують і знищення храму в селищі Шкло в липні 2006 року. Обурення громади призвело до зміщення його з парафії керівництвом Української греко-католицької церкви.

 

За два роки до цього у Калинівці Яворівського району було зруйновано церкву, збудовану в 1511 році. Ще за радянських часів вона стала першим легальним греко-католицьким храмом на території України. Офіційно церкву реконструювали, насправді ж її знищили й дерево спалили, а на її місці почали будувати нову кам’яну церкву.

 

Нищення старих церков відбувається і в інших областях. Так, минулоріч на Волині, у селі Волошки, згоріла улюблена церква Лесі Українки. А два роки тому – церква в Богородчанському районі на Івано-Франківщині, де знімався радянський фільм “Вій” за Миколою Гоголем.

 

На Івано-Франківщині спалення церков узагалі призвело до нового витка протистояння між конфесіями і взаємних звинувачень у підпалах. Мовляв, священики після того, як ухвалюється рішення передати храм іншій конфесії або проводити спільні богослужіння, вдаються до підпалу. Особливо конфлікт загострився довкола Спасо-Преображенського православного монастиря в Угорниках Коломийського району. Сюди перевезли дві дерев’яні церкви – з Тюдова Косівського району та Делеви на Тлумаччині. Генеральний план цього монастиря-музею передбачає комплекс із дванадцяти церков-пам’яток. Обидві ворожі сторони трактують цей проект по-своєму.

 

Греко-католики вважають, що православні у селах, де співіснують дві громади, роблять все для того, щоби не віддати старі церкви греко-католикам, навіть після того, коли побудують свою нову церкву. Буцімто підпалюють церкви, лиш би не віддати намолене місце. Або ж вивозять святині в Угорники, де їх, за версією греко-католиків, невдовзі спалять.

 

Православні аргументують, що за каноном, стару церкву, коли побудована нова, потрібно спалювати і розвіювати її попіл. І таке направду вже було зроблено з кільканадцятьма церквами. Забрати їх до монастиря в Угорниках – оптимальний спосіб зберегти старі храми.

 

Голова комісії сакрального мистецтва Львівської архієпархії УГКЦ ієромонах Севастіян Дмитрух стверджує, що нерадивих церковників карають. Але загалом на становище це впливає мало. Слід проводити активнішу просвітницьку роботу серед людей, кооперувати зусилля правоохоронців, влади та церкви. Можливо, задля врятування того, що залишилося, варто звезти старовинні церкви в одне місце й створити там музей.

 

Фото:Ігор Синкальський, надане Василем Слободяном

 

 

Проте всі ці нюанси проходять якось повз правоохоронців. Зазвичай у протокол записують, що пожежа сталася внаслідок короткого замикання електродротів чи забутої палаючої свічки. Причому, більшість таких випадків стається вночі, вже після служби, коли навантаження на електромережу мінімальне, та й свічки гасять перед закриттям – по селах це роблять вельми ретельно.

 

Ще 2006 року, коли у Львівській області згоріло 29 церков, обласна рада звернулася до УМВС з вимогою переглянути всі справи, адже тільки у двох випадках їх було порушено за фактом підпалу. Зробити це пообіцяли, але з помітним небажанням.

 

Торік у липні збирали депутатську комісію облради з питань культури та духовного відродження. Депутати з’ясували, що двічі храми спалахували від удару блискавки. Щодо решти, то все-таки підпал є основною причиною пожеж. Мотиви різні: продати старовинні ікони та “замести” сліди, підпалити, щоб парафіяни перейшли до новозбудованої мурованої церкви, рідше – дії психічно хворих людей. Проблема з пожежами показала брак повної інформації про церкви, про їх стан та кількість. Реальним її вирішенням міг би стати жорсткіший контроль міліції, пошук конкретних винуватців попередньо спалених об’єктів, створення ще однієї структури, яка б контролювала збереження дерев’яних пам’яток.

 

На жаль, поки що жоден випадок спалення церкви на Львівщині не розслідувано до кінця. Як і загалом в Україні, жоден злочинець так і не потрапив за грати. [445][446]