Коли до міста одна за одною стали прибувати труни з фронту, когось це довело до цілковитого розпачу, когось змусило активуватися понад силу, а когось не на жарт розгнівило: «Чому наші діти мають просто гинути?!» І про це говорять усюди: в маршрутках, на роботах, на вулицях, зі знайомими й незнайомими…
Нещодавно мала приємну зустріч із бійцем 2-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України Сергієм. Після того як у Слов’янську замайорів жовто-блакитний прапор, він приїхав додому, в Білу Церкву, у 10-денну відпустку. Хлопець радо поділився своїми спостереженнями та розповів, якою бачить цю війну. «Мене, якщо чесно, вразив Донбас. Я очікував побачити шахти, терикони, всюди напівп’яних шахтарів… Насправді все не так, – розпочав зі своїх головних відкриттів. – Там пшеничні поля від горизонту до горизонту. І люди не надто від нас відрізняються. Єдине, що справді більше російськомовних. У нашому батальйоні багато дуже різних людей. Один наш хлопець, наприклад, відслужив п’ять років у французькому Іноземному легіоні, а коли почалася ця війна, покинув службу там і приїхав захищати свою країну. Зараз проти нас воює професійна армія.
Читайте також: Південний кордон
Це вже не як раніше, коли були лише п’яниці. Два постріли з танка – два наших БТР горять. Це означає, що там сидів не якийсь йолоп, а професіонал військової справи. Якщо бути відвертим, там уже давно немає тих «ополченців», наркоманів та алкоголіків. Усі вони вже порозбігалися. Зараз проти нас воюють професійні кадрові російські військові. Що стосується Слов’янська… Бойовики самі пішли звідти. Вночі зібралися, вишикували колону й пішли з міста. Якби вони вирішили тримати оборону, то все це там тривало б ще не місяць і не два. Тому терористи терористами, але їхні дії дуже професійні, швидко з ними не впоратися. Так, вони спочатку давали зброю місцевій «блатоті», але ж які з них бійці – вони гинуть у перші хвилини бою, їх уже майже не лишилося. Зараз населення лояльніше до української армії. Було таке, що на блокпосту бабуся кинулася мені на шию, бо побачила український прапор, і каже: «Наконец-то мы к вам добрались». Так було не один раз. Іноді під словами «ополченці» та «сепаратисти» мають на увазі те, що це місцеві мешканці повстали проти нас. Ні. Ядро сил, які воюють проти нас, – кадрові російські офіцери, диверсанти. І вони вже формують навколо себе місцевий криміналітет. А нормальні люди давно з усім розібралися і вже на нашому боці».
Людмила Григорівна, вдова, що зараз залишилася з донькою та онукою, відправила сина Олександра на війну ще в березні. Й одного дня вона отримала звістку: «Ваш син зараз у реанімації в Дніпропетровську. Він накрив собою юнака, ховаючи його від вибуху. Стан тяжкий. Маєте бажання – приїжджайте».
Читайте також: МВС планує скорочення добровольчих батальонів та не приймає до своїх лав «злочинців» з Майдану
«Це сталося 28 червня. Мій син побачив, що на його друга, 18-річного хлопця, летить граната, й накрив собою, бо був у бронежилеті… – розповідає Людмила Григорівна. – Першу допомогу надали хлопці, саме вони вимагали, щоб його доставили до лікарні гвинтокрилом. Так все і сталося. Добу в нього не припинялася кровотеча. У шпиталі йому зробили дві операції, п’ять днів пробув у комі. З Дніпропетровська Сашка направили до Одеси, зараз лікується там. Легені повністю пробиті, він підключений до апарата штучного дихання. Урятував одне життя, і йому Бог подарував друге. Мені давали 99%, що син помре. Але він вижив! Держава зараз не дає ні копійки допомоги, а дитину ж у мене забрали… Зараз Сашко вже почав говорити, ходити. Але особливо нічого розказувати не хоче: «Все добре, мамо».
Зараз, мабуть, як ніколи ще від першого дня Майдану, активувалися волонтери (а з цим проблем на Київщині не було ніколи). Допомагають усі. Причому роблять це вже більш організовано та грамотно. Викристалізувалися лідери, які не раз за такий буремний час виправдовували довіру до себе. Навколо них скупчуються й інші не позбавлені ініціативи мешканці. Однією з таких є активістка Ірина Кисельова.
Читайте також: Боєць АТО: «Ми воюємо проти всіх»
«Кожну звістку про загибель нашого бійця беру дуже близько до серця, – каже жінка. – Вони всі мені як брати, за яких дуже переживаю, саме тому допомагаю військовим у міру своїх жіночих сил. Адже це наша війна. Мене якось запитали, навіщо ви їздите туди, якщо у вас там ніхто з близьких не воює? А невже це війна тільки тих, хто там воює, та їхніх близьких? За що там хлопці борються? Для себе? Вирішили погратись у війнушки? Здається, люди не розуміють, що відбувається, або не хочуть розуміти. Щоб ми могли спокійно жити, хлопці віддають свої життя. Багато спілкуюся з військовими й помітила одну надзвичайно важливу річ. Не така страшна війна, як наша байдужість. От ви придивіться уважно, що відбувається в містах, де все мирно й тихо. Люди розмовляють про відпустки, хто куди поїде відпочивати (Єгипет чи Таїланд?), куди сьогодні піти ввечері. І це в країні, де йде війна…»