Уранці 13 грудня цього року Служба безпеки України за звинуваченням у державній зраді затримала полковника Івана Без’язикова, який від 16 серпня 2014-го до 5 липня 2016-го був бранцем терористів. «Перебуваючи в полоні незаконного формування самоназваного «розвідувального управління ДНР», вступив до вказаного формування та виконував обов’язки начальника 1-го відділу агентурної розвідки», — сказано в постанові. Увечері того ж таки 13 грудня Без’язикова тимчасово звільнили із зали Шевченківського районного суду: за однією інформацією, через недотримання всіх формальностей під час арешту, за іншою — через поганий стан здоров’я. 14 грудня судові слухання відновилися.
Затримання полковника «супроводжувалося» брифінгом у Службі безпеки. Керівник апарату голови СБУ Олександр Ткачук зробив чимало цікавих заяв. По-перше, повідомив, що 27 полонених виявилися перекинчиками й беруть участь у бойових діях на боці ворога. По-друге, навів факти, які свідчать про зраду полковника Івана Без’язикова, що базуються на словах очевидців — інших полонених. А саме:
— у полоні Без’язиков носив російську військову форму, мав при собі зброю і вільно пересувався окупованими територіями;
— спільно з представниками ФСБ РФ схиляв до співпраці наших військовополонених;
— у терористів навіть отримував зарплату й мав авто з водієм.
Звернімося до суті справи.
Звинувачення у зраді базується на двох об’єктивних фактах, які Без’язиков у коротких інтерв’ю, даних після свого звільнення, не спростував.
Читайте також: Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої
Перший — це публікація прихильників «ДНР-ЛНР» про факт передачі даних ворожій стороні полоненим високопосадовцем Збройних сил України. У ній не вказано прізвища, але зазначено посаду. Ідеться про статтю російського військового експерта Літвінова «Иловайск как зеркало тактических возможностей», опубліковану 8 вересня 2014 року. Там наведено такі факти: «После допроса взятого в плен начальника разведки 8-го армейского корпуса у ополчения широко открылись глаза не только на численность противостоящей ему группировки на этом направлении, но и на ее дислокацию, состояние тылов и боеспособность. А именно вскрылась исключительная слабость всех этих компонентов группировки, которая была очевидна и ранее. Тем не менее, в теченье 22–23 августа, одновременно с сосредоточением сил для контрудара, ДРГ ополчения проверяли полученную информацию, все никак не веря в ее очевидность. Тем не менее, сотен украинских танков и уходящих за горизонт колонн прочей бронетехники выявлено не было. В основном были обнаружены только школьные автобусы».
Тиждень (№ 45/2014) опублікував свій варіант розслідування під назвою «Іловайськ: цифри і факти», де навів зазначену цитату Літвінова. Однак після неї ми додали короткий коментар: «Підступне взяття в полон одного з офіцерів штабу 8-го армійського корпусу, який із білим прапором у руках намагався вести переговори з бойовиками про винесення поранених, справді мало місце».
Звісно, йшлося про Івана Без’язикова, але навіть тоді, восени 2014 року, коли було легко розкидатися звинуваченнями, ми не трактували прямо поведінку полковника як зраду.
Другий факт — діяльність високопоставленого бранця під час обмінів полоненими впродовж осені 2014-го — весни 2015-го.
Про перший факт на брифінгу в СБУ взагалі не згадали. Певно, тримають його як козир для інших заяв (до цього ми ще повернемось). Однак про носіння Без’язиковим форми ворога, наявність зброї тощо сказано багато.
Усі ці твердження (за винятком хіба що історії про авто з водієм), як під копірку, повторюють звинувачення на адресу загиблого в. о. командира 51-ї окремої механізованої бригади полковника Павла Пивоваренка. Вони фігурують у різних публікаціях осені 2014-го — весни 2015-го: їх неважко знайти в інтернеті.
Багато хто з українських військовослужбовців, визволених із полону, зауважував, що в сепаратистів (росіян) був один наш полковник, який мало не особисто визначав, хто піде на обмін першим, а хто пізніше. Наводили навіть подробиці (мав російську форму, заходив із текою особисто до кабінету Захарченка або Кононова). Усі ці звинувачення стосувалися полковника Пивоваренка, якого після Іловайської трагедії понад два роки вважали зниклим безвісти. Про Без’язикова ніхто навіть не чув.
Читайте також: Два полюси патріотизму
Тривалий час займаючись справою пошуків та ідентифікації Павла Васильовича Пивоваренка, я докладно цікавивсь у визволених бранців: який вигляд мав загадковий полковник, яку вимову тощо. Однак ніхто не міг виразно описати його зовнішність. Понад те, опитавши кількадесят колишніх полонених, а також осіб, причетних до обміну, мені так і не вдалося знайти людину, яка бачила б на власні очі в сепаратистів цього офіцера.
Нині в СБУ є два свідки: колишні заручники, які твердо показали, що Без’язиков носив у полоні російську військову форму й брав участь у спробах завербувати окремих наших офіцерів. Своєю чергою, сам підозрюваний пояснив, що надягнув ворожий однострій, бо його власний одяг було подерто на шмаття, а в інсценуваннях він брав участь як полонений-статист.
Звичайно, в історії Івана Без’язикова є «темні» місця, які хотілося б з’ясувати, і бажано публічно. Однак його «гріхи» можуть бути не такими значними. Інакше він навряд чи насмілився б повернутися з окупованих територій.
Але справу Без’язикова, не виключено, зручно використають окремі представники влади для виправдання власних прорахунків та помилок. Як це вже траплялося.
1. Звільнення Івана Без’язикова збіглося з остаточною ідентифікацією та перепохованням тіла Павла Пивоваренка. Кожне нове упізнання військовослужбовця, якого вважали зниклим безвісти ще від 2014 року, болісно сприймають родини та бійці, які плекають надію побачити живими своїх близьких, що теж загубились у той час. А ще воно розвінчує міф про понад 100 заручників, яких буцімто утримують сепаратисти. Його уперто використовують наші політики, вимагаючи в «тієї» сторони знайти людей, які давно загинули, і на цій підставі стверджуючи, що вона не виконує мінських домовленостей. На тлі повернення Без’язикова інформація про перепоховання Пивоваренка просто «десь завіялась». Його звільнення відбулося теж за загадкових обставин. Стверджували, що це якась блискуча операція СБУ, хоча воно більше нагадувало викуп, і, певно, за дуже великі гроші.
2. 7 грудня 2016 року Київ фактично визнав, що в полоні сепаратистів перебуває лише 42 наші бранці, а не 109, як зазначали раніше. Причому щодо інших політики традиційно заявляють, що, мовляв, вони теж десь є, але нікому не відомо де. Офіційні представники України запропонували обміняти 42 наших бранців на 228 прихильників сепаратистів. Протилежна сторона не погодилася: хоче отримати 400 своїх полонених. Із ними така сама історія: значна частина вже мертві, але офіційний Київ не може ані підтвердити, ані спростувати цей факт.
Читайте також: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті
Рано чи пізно (обіцяють до Нового року) обмін усе-таки відбудеться. Керівництву СБУ, Ірині Геращенко та іншим уповноваженим особам доведеться пояснювати, де решта понад 60 осіб, яких вони два роки називають живими. На брифінгу 13 грудня керівник апарату голови СБУ Олександр Ткачук уже почав відповідати на це запитання. Із його слів виходить, що як мінімум 27 людей перейшли на бік ворога. Це неправда. Із усіх 109 осіб, яких вважають на цей момент полоненими, зрадити могло не більше ніж 10 військовослужбовців. Решта — загиблі. Причому їхні тіла (як тимчасово неідентифікованих захисників України) давно поховані на кладовищах у Дніпрі, Запоріжжі та Старобільську. Їх не розпізнали з двох причин: або родичі не хочуть визнавати смерть близьких, або слідчі органи (зокрема, й СБУ) не спроможні довести справи до кінця.
Замість того щоб зробити все для остаточної ідентифікації наших загиблих героїв, спочатку плекали один міф: «вони заручники». Тепер роздмухуватимуть другий: «вони перекинчики». Затримання й звинувачення у зраді полковника Івана Без’язикова — найкраща ілюстрація підживлення останнього.
3. Уже два роки чуємо гучні заяви головного військового прокурора Анатолія Матіоса, а слідом за ним генерального прокурора Юрія Луценка про так звану іловайську справу. «Ось-ось» усе оголосять, «працюють десятки експертів» і т. ін. Із загиблого полковника Пивоваренка вже намагалися зробити «крайнього» за Іловайськ. Не вийшло: він поліг. Однак тепер за тією самою схемою можна обрати іншого полковника — Без’язикова. І хоча його заарештували за звинуваченням в одній справі, дуже легко перекинути місточок до іншої. Особливо з огляду на викладені факти.
До полковника Івана Без’язикова є запитання, і хотілось би, щоб він публічно на них відповів, зокрема в суді. Але навішувати на нього прорахунки інших не можна.