Але тепер це була подія, яка увійшла в історію нового міста повоєнних часів. Майже такого самого масштабу, що й відкриття «Бургера» замість McDonald’s у тому самому районі наприкінці квітня. Тобто зараз такі події, як відкриття чогось нового та ще й таких розмірів, аж ніяк не буденні. Як спуск на воду «Титаніка» колись. Важко сказати, що в місті викликало більший резонанс: відкриття пам’ятника «Вони відстояли Донбас» 12 травня в парку Дружби народів чи відкриття цього супермаркету за кілька днів. На останню подію люди йшли не за списками й не за наказом…
14 травня всі діти могли отримати повітряні кульки корпоративних кольорів. Упродовж 10 святкових днів після відкриття діяла 10-відсоткова знижка на все.
Читайте також: Дрібні радощі
Але навіть не це головне. Головне те, що можна просто ходити просторим приміщенням, у якому все працює: УСІ каси, а не 2 з 13, як ще кілька тижнів тому в «Абсолюті». Багато світла, багато товарів, багатий вибір, є кулінарія, про яку просто забули за час війни. Тобто можна роздивлятися, брати участь у дегустації ковбас (охочих превелика кількість), вдихати аромат свіжої випічки, брати щось і класти на місце, тобто почуватися в статусі покупця, як і раніше. Сказати, що люди багато брали, — ні. Сказати, що були цілком задоволені всім, — теж ні. Люди приходять по згадку та свято. А ще по відчуття колишнього. Мені здається, що відкриття першого великого супермаркету в місті понад 10 років тому (за іронією це був саме «Абсолют») не викликало такого ажіотажу, як зараз. Усі перепитують одне в одного: «Ви вже ходили? Бачили? Що купили?». Відповіді дивні: «Знайшла там рибні котлети «Казка», які колись сама готувала. Але зараз у місті немає риби, свіжої риби, з якої їх можна робити».
Тобто люди ходять у супермаркет не по покупки, а, хоч як дивно, по враження та згадки. Я придивлялася біля кас: купують символічні речі, більше схожі на вхідний квиток до спогадів. Незручно ж нічого не взяти — це як у гості йдуть обов’язково з чимось. Молодь несе маленьку піцу, діти — бублик, старі — пачку чаю. Знижки справді є, і справді зараз дешевше, ніж навіть на базарі навпроти. Не набагато — на кілька рублів, але той, хто орієнтується в цінах, розуміє, на чому можна заощадити. На базарі продавці коментують: «Чому радіти? Це на 10 днів усе дешевше, потім знову буде дорого». Люди дивним чином знають усе: що велике приміщення будівлі «Абсолют» був уже неспроможний орендувати, що власники мережі переїхали до Києва й почали нове життя та новий бізнес там… На будь-яке місто кажуть, що воно як село, де всі щось знають одне про одного.
А знаєте, що здивувало? Товари на полицях українські. Яким чином їх везуть, дотримуючи всіх вимог зберігання та транспортування, — загадка. Але всі поставили за це «залік» маркету. Купити зараз якісний, тобто український, товар — рідкість і щастя. Із таким асортиментом «Спар» знайде своїх покупців. А ще здивувало те, що фіскальний чек українською! «Решта», «гроші», «знижка» — так, мені не здалось. І це помітили всі, хоча «шапка» з назвою та адресою магазину російською. Тобто згадки про минуле не лише в освітленні, асортименті, товарах українських виробників, а ще й у цих маленьких великих літерах, які всі побачили…
Читайте також: Куди піти в Луганську
До речі, «Бургер» уже не працює. Не знаю, у чому річ, але молодь п’є пиво на його літньому майданчику, смітники повні, пляшки й папір лежать поруч. І зараз здається, що ті кілька днів, коли двері закладу були відчинені, нам примарилися. Ніби й не було чистого та світлого приміщення, черги, студентів, щасливих дітлахів, відчуття свята… Так, ми справді купуємо не їжу й товар — ми купуємо спогади та враження, а разом із ними викреслюємо зі свого життя все негативне. Стара жіночка купувала газети в Союздруку. Придбала одразу всі місцеві й пояснила продавчині: «Я завжди їх купую. Все чекаю, коли напишуть, що війна скінчилась… Але про це ніхто не пише».
А ми вигадуємо собі свою реальність. І майже всі розповіді починаються зараз словами: «Як колись». Якісне, смачне, велике, як колись. Як до війни. Як у тому житті, у якому не було страху та нічних до холодного поту жахів. Ми всі чекаємо, коли скінчиться війна, як та старенька, котра щотижня купує свіжі газети, щоб знайти там давно очікувану
новину.