Але в процесі нагляду за собою, певно, знайдеться небагато тих, хто дивитиметься на себе геть неупереджено. Утім, як би навчитися поглянути щиро й безпристрасно, не виявляючи жодних емоцій? Самоспоглядання навряд чи є суто простим оцінюванням себе. Передовсім воно близьке до прагнення легітимувати власне існування. Проте не випадає притьмом учепитися думками у свій образ, адже доводиться всякчас дистанціюватися, брати паузу на рефлексію, виявляючи, окрім самототожності, ще й низку відмінностей. Отож раз по раз у собі відшукуєш ті риси й особливості, що стають несподіванкою, а тоді запитуєш: «Ох, невже це я?».
Одна річ, коли себе допильновуєш самочинно, а зовсім інша — якщо це робить стороння особа, бодай інкогніто. І вже цілковито по-іншому поводитимешся, коли дізнаєшся, що на тебе звідкілясь пильно задивляється хтось іще. Трапляється, часом ми залучаємо інших для того, щоб побачити через них себе, щоправда, у дещо трансформований спосіб. А чи буває спостереження незацікавленим? Приміром, коли до нас вряди-годи звертаються продавці-консультанти «Чим ви цікавитеся?» в миті нашого зачарованого розглядання товарів, а ми давно тримаємо напоготові відповідь «Просто дивлюся», то вони, безсумнівно, ловлять наші небезсторонні позирки. У такі моменти ми найбільш незахищені від того, щоб спокуситися придбати якусь річ. Ясно, що в ці хвилини не поспостерігаєш за собою, позаяк інтенція дозволяє злитися з тим, до чого прикипів погляд. Той стан близький до сновидіння, а запитування ззовні немовби пробуджує — і ти ніяковієш.
Читайте також: У сув’язі поглядів
Стеження за собою якоюсь мірою перегукується з роздвоєнням. «Я» є водночас суб’єктом і об’єктом обсервації. Та недарма наполягають: щоб збагнути щось про себе, неодмінно потребуватимеш когось Іншого. Без нього спостереження нерідко перетворюється на звичайну фіксацію того, що відбувається. Усе нагадує випадок, коли всередині сидить гомункул і стежить за зовнішнім світом. Дуже схоже на Сократового внутрішнього демона. Утім, це загрожує людині взагалі не мати своєї думки, лише враження. Величезна кількість індивідів переглядає телепрограми чи ковзає просторами інтернету, впадаючи в прострацію від побаченого. Те саме свідчить вигляд витріщаки на вулиці, чий погляд прикутий до екстраординарної події, допроваджуючи його в гущину магічного дійства. Усе це не більше, ніж побіжний перегляд, допоки не виникне інтерпретація. Якщо ж залишишся на рівні пасивного сприйняття, неодмінно зазнаватимеш зовнішнього впливу. Цілком імовірно, що тоді до тебе причепиться невигадлива машкара, якої нелегко позбутися. Саме так і народжується система контролю. Спочатку було Боже всевидяче око, що позиркувало на людину, а потім так само починає діяти людське сумління, стаючи засобом стеження за собою.
Карантинові дні в самоізоляції подібні на дослід самоспостереження. Наш простір обмежений, а дії чітко регламентовані. У якийсь момент починаєш помічати, що керуєш собою, як автомобілем. Це щось на кшталт самоув’язнення. Не дивно, що багато людей не витримує такого випробування. Найлегше нарадити іншому, як варто вчиняти, але не так уже й просто самому дотримуватися сказаного. У змодельованих ситуаціях діятимеш рішуче й упевнено, ніж тоді, як поради доведеться втілювати особисто. Зовсім інша річ — демонстративне поводження. Тривале перебування в чотирьох стінах пробуджує перформанси. Комусь хочеться заспівати пісню, дехто воліє зробити оголену домашню фотосесію, а ще хтось — прочитати чи розповісти щось. Для цього неодмінно потрібен глядач і його реакція, передовсім у соціальних мережах, в екранному зображенні.
Читайте також: Любов Орфея
Дивлячись на себе звіддаля, ми здійснюємо своєрідний акт відчуження та відсторонення. Така собі медитативна практика, за допомогою якої переконуєшся: нехай монолітність нашого «я» досить важлива річ, але вона має містити органічну самореферентну складову. Тому ми вчимося виходити за усталені форми самості. Як видно, усе це не обмежується мислимим експериментом із пильнування власного тіла. Скажімо, багатьох захоплює перегляд своїх малюнків і записів. Наприклад, написавши текст, мені подобається перечитувати його наступного дня. Натрапляєш на вислови, які видаються негаданими, а то й зовсім неоковирними. Дещо хочеться виправити навіть після того, як написане потрапляє до редактора, на шпальту чи сторінку сайту. Те саме відчуття виникає, коли зробиш допис або селфі. Часом можуть порадувати пам’ятні закладки, нагадавши про минуле. Отже, мова теж є засобом спостереження за собою, бо вживаєш слова, які позначають те, по чому впізнаєшся ти. Це, зрештою, твій стиль. Шукаючи засобів глянути на себе навскіс, учишся досліджувати нестале. А неповторність проявляється в умінні бути ігровим виконавцем і спостерігачем, який робить висновки й знову поринає в стихію змін.