На вашу думку, чи може наш футбол виконувати зараз якусь корисну функцію і в чому ця функція може полягати? Міжнародні тури «Динамо» і «Шахтаря» – це те, що треба?
Матеріально і наші футболісти, і окремі клуби роблять дуже багато. Я думаю, що цієї допомоги не слід недооцінювати. Футболісти у більшості – це люди, які не тримали зброї в руках. Звісно, таких людей і воює зараз багато, але футболісти мають можливість заробляти великі гроші та перераховувати їх на армію. Тож у цьому є користь. Інша справа, що війна може затягнутися і тоді знадобляться й живі сили. Проте як би грубо це не лунало, але поки не задієні всі ресурси, то футболістам краще грати, якщо вони це роблять у благодійних цілях та прославляють Україну. Все ж таки, нам потрібні перемоги і потрібно, щоб Україна лунала у світі не лише в контексті війни. Це означає, що ми живемо. На мою думку, футболісти зараз роблять велику роботу навіть із пропагандистської точки зору. Той же «Шахтар» виходить на стадіони і нагадує про наших убитих дітей. Те, що вони роблять зараз – це добре.
Футболки з назвами постраждалих від війни міст України замість імен футболістів, у яких гравці "Шахтаря" виходять на благодійні матчі
Ви дуже довго працюєте у спортивній журналістиці, маєте особисті стосунки з багатьма спортсменами. За вашою інформацією, чи багато з них долучені до волонтерства або інших справ, які прямо стосуються опору?
Звісно. Візьмемо приклад Романа Зозулі, який грає в Іспанії. Він розгорнув цілу волонтерську діяльність. Іспанська преса навіть писала, що він зараз не має часу тренуватися, адже повністю поринув у волонтерство. Він співпрацює з нашими провідними фондами, сам присилає дуже багато. Я пам’ятаю, що потрібно було знайти певну кількість бронежилетів і Усик (чемпіон світу з боксу – Ред.) нібито заплатив, а Зозуля відповідав за логістику. Андрій Ярмоленко, гравець англійського «Вест Гема», також дуже багато коштів перераховує. Ще Олександр Зінченко. Це наші провідні футболісти, які на топових ролях у своїх клубах. Англійська Прем’єр-ліга – найсильніша у світі і ті ж Зінченко та Ярмоленко дуже допомагають армії. У принципі, Ярмоленко завжди цим вирізнявся, навіть за часів гри у київському «Динамо». Коли почалася війна в 2014-му – він не був байдужим. Зараз тим більше долучився, багато розповідає про війну. Помітна роль Віталія Миколенка, який також в англійському «Евертоні». Він не так афішує це, як ті ж Ярмоленко і Зозуля. Зозуля, до речі, дружить з ультрас, багато з яких на фронті та у волонтерських організаціях, тому вони часто самі розповідають про його вчинки і так «розкручують».
Перед війною було багато суперечок про «спорт поза політикою». Зараз цієї тези у принципі не чути. Вас здивувала реакція наших спортсменів на війну? Особисто мене дуже приємно здивувала реакція Олександра Алієва (екс-гравець, зокрема, київського «Динамо» та московського «Локомотіва» – Ред.), який вступив до лав тероборони Києва. У вас були подібні реакції?
У мене дуже велике здивування, зокрема, і від Алієва. Я з ним спілкувався, коли він був зовсім юний. Він уродженець Хабаровська, а я до нього звертався українською. Він міг сказати щось подібне до «а можна на нормальном языке?» Зараз він із перших днів заявив, що нікуди не тікатиме і буде битися. Зрозуміло, що він не десь на передовій, але своїм прикладом він підштовхував інших до боротьби. (Правильно) Те, що він «нагинав» таких як Тимощук, який колись прапорці на щоках малював, а зараз боїться зайве слово сказати на підтримку держави. Батько того ж Тимощука, як пишуть, зараз у теробороні, а син заробляє газпромівські гроші і не хоче нічого говорити.
(Анатолій Тимощук, екс-капітан збірної України, свого часу вирізнявся своєю показово патріотичною позицією та, наприклад, тим, що давав коментарі пресі українською мовою, що було непоширеним явищем серед українських футболістів із «Динамо», «Шахтаря» та національної збірної. У 2013-му він перейшов грати в санкт-петербурзький «Зеніт» – клуб, головним спонсором якого є Газпром. Після завершення кар’єри й досі працює в структурі цього клубу. Жодного слова публічно не сказав про вторгнення Росії в Україну з 24 лютого й донині – Ред.)
Головне одкровення, все ж, це наші знамениті боксери – Олександр Усик та Василь Ломаченко, які донедавна виглядали адептами «русского мира», а коли почалася війна, то обоє пішли в тероборону. Ломаченко навіть відмовився виїздити з країни. Зрозуміло, що це трохи піар-хід, але багато про що говорить. Хоча, повертаючись до початку, питання в тому – де більше користі. Можливо, якби він заробив десяток мільйонів євро за бій та перерахував їх на Збройні сили, то користі було б більше. З іншого боку, людина вважає, що так буде корисна.
Я взагалі хочу сказати, що Усик і Ломаченко, яких багато в чому заслужено останнім часом цькували, не були відверто антиукраїнськими людьми. Я пам’ятаю їх ще майже юніорами, десь 2007-2009 роки. Тоді вони першими почали відрощувати чуби, у них була боксерська команда «Українські отамани». Вони тоді почали свою українськість проявляти. Просто Україну вони бачили так, як їх навчили: шаровари і чуби, а більше знань їм ні наша освіта, ні спортивна система не дали. Ніхто не був зацікавлений у тому, що зі спортсменами слід вести просвітницьку роботу. Однак те, що це були відверто проукраїнські люди – точно. Є історія про того ж Ломаченка: на одному із заходів порозкладали на стільцях українські прапорці. Їх поскидали, вони валялися під ногами просто і Ломаченко їх позбирав. Це, коли він ще зовсім малий був.
Потім, коли росіяни побачили, наскільки це популярні спортсмени, то їхні відповідні служби взяли їх «у роботу» і трохи зламали мізки. Я вважаю, що «спорт поза політикою» Росією і впроваджувався. Робили безхребетних істот, які відрікалися від того, що в Україні відбувається. Таке враження, ніби жили в іншому світі. Більшість із них зараз, я б сказав на 90%, все розуміють і демонструють абсолютно правильну поведінку, відповідно до вимог часу.
Порекомендуйте, чому варто почитати вашу книгу і що з неї можна дізнатися?
Коли книга писалася, то найреальнішої загрози нападу Росії не було, але в принципі там якраз і розповідається, як через футбол ми проявляли ідентичність. Там це червоною ниткою протягнуто. Навіть у радянські часи «Динамо», яке на 90% було російськомовне, і Лобановський, який теж був російськомовним, все-одно завжди ідентифікували себе як українців. Ця українськість дуже дратувала Москву, тому вони й намагалися вставляти «палки в колеса» і «Динамо» і всьому українському футболу. Львівські «Карпати», які колись складалися в основному з західноукраїнських футболістів, були осередком українства в 1970-ті роки. Це теж дратувало і їх свідомо русифікували. Це про радянські часи, а в часи до Другої світової, за Польщі, на західній Україні футболісти відмовлялися грати за польські клуби, що також було елементом самоідентифікації. Це було впродовж усієї історії нашого футболу. І це стали забувати в часи незалежності, адже за 50 років окупації футболісти стали перетворюватися на типових «совків». Зараз ми поступово почали повертатися до того, щоб пишатися тим, що ми українці. У книзі показано, як через футбол ми проявляли свої корені і зберігали традиції.
.jpg)
«Пригоди найпопулярнішої гри» вже скоро з'явиться у книгарнях!