Я гуляла з донькою у дворі біля нашої багатоповерхівки. Там же, за дитячим майданчиком, грався гурт дівчаток передпубертатного віку. Не знаю, про що була гра, але в один момент вони різноголосо заспівали: «Яка ти козачка, який ти ко-озак. Ми йдемо вперед, і ніколи на-азад». Пісню цю я не люблю, і вокальні дані дівчаток були не дуже, але мені стало тепло від їхнього співу. Тому що в їхньому віці я намагалася заспівати пісню гурту «Ранєткі» (там ще був такий довгий суперзмістовний приспів «зіма-зіма, зіма-зіма» на нехитру мелодію). Виходило натягнуто і фальшиво, як і моя «симпатія» до цього гурту, але люди і не таке роблять у дванадцять років заради прийняття в коло однолітків. Стати «своєю» мені так і не вдалося, що і не дивно — діти тонко відчувають фальш. От що дійсно було дивним — це така популярність прохідного російського дівочого гурту в суцільно україномовному регіоні, серед школярок великого села на Галичині.
Хоча… Чому і тут дивуватися? Тільки визнати, що ті шалені кошти, які Росія вгепувала в просування своєї продукції, не були витрачені намарне: он, ці дівчатка (і хлопчики) вважали крутим саме російське, а не своє. Бо свого вони майже не бачили: я не знайшла чіткої статистики, але десь більше половини тої музики, яку ми чули по радіо, чи по музичних каналах, була російською. Той спалах українськості, яким Україна тішилась у 1990-х, був уже позаду. Пам’ятаю, що у книгарні було нічого вибрати: з художньої літератури українською тільки шкільна програма та ще щось, не дуже цікаве для дитини. Я пам’ятаю, яким світлом у віконці була серія «Бібліотека пригод» видавництва «Школа». Батько купував мені кожну з тих книг, як тільки вони виходили, і я жадібно їх перечитувала. Вдома в нас було дуже багато шикарної української класики, мої батьки і прабатьки накупили її у 1990-х. То було трохи складне чтиво для дитини (я пам’ятаю, наскільки важко я перепускала через себе «Батурин» Богдана Лепкого), але саме вони були вакциною, завдяки якій я перехворіла русифікацією без значних для себе наслідків. Мені пощастило, що я любила читати більше, ніж дивитись телевізор: ситуація на телебаченні була вельми плачевна. Російські серіали, фільми, шоу: ті ж «Ранєтки», «Кадєти», «Нє радісь красівай», «Фабрика звьозд» і купа іншого. Українське було опційно, нішево — як тоненька стрічка українських субтитрів в серіалі «Мая прікрасная няня».
Коли я згадую себе до років так 15-ти, я розумію, що не усвідомлювала українську мову та культуру цінністю саму по собі. Я споживала і брала близько до серця те, що мені подобалось із того, що мені було пропоновано. Мені подобалась «Бібліотека пригод» і проза Богдана Лепкого, і вони в мене були. Моїм однокласницям подобались «Ранєтки», і проблема в тому, що дитячу потребу у простенькому любовно-музичному жуйкосеріалі дуже спритно закривала Росія своїм продуктом: транслювали саме «Ранєтки», не «Hannah Montana» чи «Instant Star», наприклад.
У школі намагалися прищепити любов до українського, але уявіть собі протистояння: щира у своєму патріотизмі, але втомлена роками і клопотами наша класна керівниця у її і нашу «виховну годину» — і потужна машинерія повзучої русифікації, помножена на готовність аудиторії споживати те, що під носом. Її спроби розкрити очі на те, що відбувається, натикалися ще й на звичайну підліткову бунтівливість і дух протиріччя. В силу свого виховання і життєвого досвіду ця чудова, достойна жінка не могла спілкуватися з нами на рівних, а повчала з позиції зверху — це не давало їй шансів навіть серед більш інтелектуально розвинених дітей. Якось — це, здається, було на початку нашого 6-го класу — ми почули від керівниці особливо палку промову, зокрема вона згадувала про боротьбу УПА у нашому краї. Коли ми йшли додому, одна з дівчаток-відмінниць сказала:
— Бо-оже, А.С. замучила нині, торочила про ті якісь…хорони..схрони…
— Криївки, О., вона казала про криївки. Ти прикалуєшся, чи дійсно не знаєш?
Я не пам’ятаю, чи станом на 6 клас ми вчили про УПА на уроках. Сама я чула від батьків і читала сама достатньо, щоби здивуватися реакції О. Настільки ж сильно мене здивували (так, що я пам’ятаю ці епізоди і через багато років) перші віршовані спроби іншої з моїх подружок: вони були російською, при тім, що ніхто не розмовляв російською у нашому оточенні.
Я не пам’ятаю чіткого рубежу, досягнувши якого, я усвідомила українську мову (та культуру загалом) як щось невіддільне від себе. Так, у цьому плані мені було легше, ніж моїм ровесникам з більш зросійщених країв. Але один випадок добре пам’ятаю: десь у 14-15 спілкувалась з однолітками на вулиці. Заговорили про музику, і якийсь хлопець глузливо сказав:
— А Ірина народні пісні слухає!
Тоді це звучало як вирок: ти нудна і старомодна. Я повелась на маніпуляцію, сказала, що слухаю року та електронну музику. Так воно й було, але я дуже любила — і досі люблю — якісний, талановито зроблений фолк. Мене кілька днів їв сором за слабкодухість, за те, що я застидалась визнати: я ДахуБраху слухаю, Тінь Сонця, Гайдамаків. Щоб не переживати цей сором знову, я зі всіх сил запхала слабодухість подалі.
Все це було колись — всі події, які були до Революції гідності, до війни, здається мені тепер безмежно далекими. А зараз дівчатка доспівали своїх козачку-козака і далі граються. Я, що цілком логічно, задумуюся про майбутнє своєї доньки і те, яким буде українське суспільство тоді, коли вона досягне віку цих дівчаток. Я не маю ілюзій: їй також доведеться боротися із засиллям російського. Звісно, що я допомагатиму їй не загубити свою ідентичність, як і мої батьки допомагали мені. Але я не буду всесильна.