Чотири роки тому сталася одна з найбільших трагедій в сучасній українській історії: група силовиків із спецпідрозділу «Беркут» відкрила вогонь бойовими набоями по протестувальниках на вулиці Інститутській у Києві. В результаті загинули 47 людей, сотні були поранені. Напередодні річниці тих подій Тиждень за підтримки ГО «Інтерньюз-Україна» та команди відеопродакшену New Cave Media поспілкувався з очевидцями тих подій, які перебували приблизно в один і той самий час у різних частинах Інститутської
«Ми просто хотіли прогнати силовиків з Майдану»
Ігор Заставний, в часи Революції гідності – студент
Я сам зі Львова. До початку Революції навчався в художньому училищі, на третьому курсі. Насправді, коли почалися протести – я не слідкував за новинами. Але потім силовики побили студентів. У мене є двоє племінників. І я зрозумів, що не хотів, аби з ними вчинили так само, якщо вони вийдуть на протест. До того ж, з Києва повернулися двоє моїх друзів, які в ніч на 30 листопада втекли від «Беркуту», але знову планували вертатися до столиці. І на початку грудня я для себе вирішив їхати на Майдан. Хоч і не було до кінця зрозуміло, що ми там будемо робити.
Я був на Майдані під час штурмів, бачив сутички на Грушевського. Там нас силовики заливали водою, ми в них кидали каміння. Я був на барикадах в ніч, коли вбили перших протестувальників. Мені тоді щось прилетіло у верхню губу. Думав – камінь. Але в медпункті з мене щось витягли, але я навіть не знаю, що то було. Медики просто викинули це «щось» у смітник. Після всіх цих подій я написав заяву на дострокове завершення навчання, хоч друзі мене й відмовляли. Десь на початку лютого влаштувався до знайомого робити меблі. Тим паче, що в нього уже працювали хлопці з Майдану.
Читайте також: Про що говорив Майдан у 2017-му
Пам’ятаю, що у нас в майстерні стояло радіо. Було 18 лютого. І я почув, як говорять про штурм. Про потерпілих. І їх ставало все більше й більше. Душа рвалася у Київ. Бо, виходить, що ми там тижнями стояли й мерзли марно? Навіть не заходив додому. У мене з собою був паспорт і гроші. Я рушив до облради у Львові. Там уже було багато народу. Координатори спрямовували людей. Казали, що у місті блокують військову частину на Стрийській, аби не випустити солдатів на Київ. Але ті, хто хотів їхати у столицю, мали чекати на автобуси.
19 лютого зранку ми приїхали на бульвар Шевченка і почали шикуватися в колону. Попереду стали хлопці із залізними щитами. Я був серед них. Правда, трохи шкодував потім – щит був доволі важкий. Людей навколо було багато. Приїздили навіть вдень. Побачив Майдан Незалежності. Чесно – це шок. Так, я чув в новинах, що горить Будинок профспілок. Але тоді думалося, що палає кілька кабінетів, а не вся будівля! Навколо все в диму. Було страшно. І не відомо, що нас чекає далі. Я пішов до хлопців, з якими працював у майстерні. Вони вже стояли на барикадах. Силовики кидали в нас каміння і заливали водою. Ми кидали бруківку у відповідь. І так весь день. Ввечері ми були настільки втомлені, що хотілося десь присісти й відпочити. Врешті, вночі ми зайшли до свого намету й позасинали.
Коли я прокинувся – навколо нікого не було. Я взяв чиюсь каску, бо свою не знайшов, рукавиці, щоб кидати каміння, і пішов на двір. Пам’ятаю, що уже було світло. Але точний час не скажу. Під стелою Незалежності іще стояли міліціонери. Вони позакладалися мішками і стріляли в нас чимось – було чути, як воно дзвенить по щитах і металевій огорожі. Ми кидали в силовиків каміння. Я побачив, як впала барикада, збудована з кількох металевих огорож. Спробував її підняти, але від диму, який тягло із світлошумових гранат, хотілося блювати. Врешті, ми з хлопцями спромоглися підняти барикаду й тримали її певний час. Інші закидали в Стелу коктейлі Молотова. Мішки, якими барикадувалися силовики, почали горіти. Я побачив, як ВВшники відходять вверх по Інститутській, відступають. Я зрозумів, що треба йти вперед. Треба бути одиницею, краплею. Тоді не було бажання знищити силовиків, просто хотілося прогнати їх з Майдану. Тож я взяв щит і пішов Інститутською.
Пам’ятаю, як зайшов трохи далі пішохідного моста. Попереду, метрів за п’ять, на коліна упав хлопець, який стояв лицем до мене. На грудях у нього була якась пляма. Я ще тоді подумав, що то кров (хоча може то була й вода). У хлопця було вузьке лице і дрібна борідка. Я боявся, що він отримає кулю. Тож закрив його щитом. Мені його було шкода. Пішли сльози. З’явилася злість на «Беркут». Підійшли інші. Тоді подумалося: «Вони допоможуть хлопцеві». Тож я взяв камінь, закричав і пішов вперед. Праворуч від мене був синій водомет, він відступав. Ліворуч був сірий водомет. Нас поливали водою, я закривався щитом, лилося на ноги. Я присів, побачив ліворуч від себе інших протестувальників ,які також закривалися щитами. Хтось поставив свій щит на мій, поруч вибухнула граната. Невідомий закашлявся.
Читайте також: Справи Майдану. Адвокати родин Небесної сотні просять Порошенка не знищувати райсуди Києва
Я сказав йому піти віддихатися. І відчув різкий біль в руці й животі. Подумав іще, що то гумові кулі. Протестувальники, які були ліворуч, відійшли назад, метрів на десять. А на площі перед Жовтневим стояв беркутівець у камуфляжі. Не пам’ятаю, чи була у нього зброя в руках. Але на голові помітив шолом і балаклаву. На сходах біля Жовтневого були хлопці в касках і з фанерними щитами. Вони дерлися вгору. Хотів піти до них, але біль у животі не давав підвестися. Стало ясно, що я вже нічого робити не можу, лишалося відступати. Мене за плече тримав якийсь чоловік. Він сказав, аби ми крокували назад, щоб не впасти. Я почав відходити і відчув удар в ліву ногу. Немов молотом. Нижче коліна її просто зламало, вивернуло вправо. Я впав на спину, щита поклав на ноги. Побачив під ним калюжу крові. Пам’ятаю, як мене понесли хлопці й сказали, що я «важкий». Потім мене везли до лікарні на «швидкій». Медик ще питав, чи я бува не ВВшник. В реанімації на мені почали різати одяг, було трохи соромно чи що… а потім дали наркоз.
Коли прокинувся – думав, що може мізерні шанси врятувати ногу були. Але я не міг підвестися, подивитися. Пробував намацати ліву ногу правою, але не міг. Ще питав у медсестри, чи нога на місці, але вона не відповідала. А лікарі, які проходили повз моє ліжко, відводили погляди. Незручно їм було чи що. І я все зрозумів. А потім було лікування за кордоном, у Польщі. Там поставили протез. Якщо чесно, попервах я думав, що таке поранення завдала гумова циліндрична куля 10х5см десь. Ми такі на Грушевського знаходили. Але навіть на думку не спадало, що силовики будуть стріляти бойовими.
«Я зрозумів, що потрапив до пекла»
Олександр Кузьмін, фотограф:
Я їздив на Майдан чи не щодня впродовж тих місяців. Знімав фото для українських та міжнародних агенцій. Тоді фото з Києва активно купували закордонні медіа. 20 лютого я приїхав до центру Києва на тролейбусі, бо метро закрили. Ходили чутки, що має відбутися засідання Верховної Ради. І мені треба було потрапити до парламенту. Хоча я й сумнівався, що пройду через урядовий квартал. Але так чи так треба було працювати. Я десь півгодини походив Майданом, потім підійшов до стели Незалежності. Там було справжнє згарище. І тут я побачив, як люди пішли вгору Інститутською. Почалося…
Протестувальники підіймалися вгору по схилах, сходами. Я чув автоматні черги й вибухи. А в мене жодних засобів захисту. Вирішив не ризикувати й пішов на Грушевського. А там силовики відійшли вгору, трохи вище до Кабінету міністрів. І, як римські легіонери, закрилися з усіх боків щитами. Ще так смішно було: журналісти побігли до них, кілька щитів відкрилося і якийсь хлопець крізь цю стіну давав коментарі. Шкодую, що не зняв це на фото. Не знаю чому. На Європейській площі знову почали зводити барикаду. Тягли шини, кіоски. Ще бачив, як ведуть полонених ВВшників. Малі пацани-строковики. На вигляд – років 17-18. У мене є одне фото, де на одного з цих строковиків замахуються палкою, у нього лице в крові й він ридає. Пам’ятаю, він кричав протестувальникам: «Не вбивайте мене, будь ласка!!!» Я ще до них підійшов, кажу: «Та не бийте ви його, він же дитина». Потім бачив фото колег, де цей самий хлопець уже під сценою на Майдані. Всі стоять, а він на колінах, і очі в нього перелякані.
На Грушевського я пробув, може, хвилин 15. Оскільки там нічого особливого в цей момент не відбувалося, а між протестувальниками й силовиками було метрів 250, ніхто не стріляв, не бився, я повернувся на Інститутську. А там, на Майдані, розкопували згарище, розбирали бруківку, носили поранених. Але після 18 лютого не виглядало так, що відбувається якийсь п…ць. Носять поранених, але їх носили й раніше. Хлопці стоять ланцюгом, передають бруківку нагору. Я піднявся до Жовтневого довгими сходами. Побачив, як нагорі догорало якесь легкове авто. На пішохідному містку над Інститутською лежали протестувальники, прикривалися щитами. Повз мене пробігла група людей зі щитом, якими свого часу ялинку на Майдані огороджували. Я підняв камеру до обличчя й почав знімати. І, якщо чесно, ти вже не зовсім розумієш, що відбувається. Бо ти бачиш події через видошукач. Все відбувається там, в об’єктиві. І отак, з камерою перед лицем, я дійшов майже до Снігової барикади. Пам’ятаю, як до протестувальників, з якими я йшов, підбіг хлопець і каже: «Там на барикаді хлопець з простреленою головою, його забрати треба». Я завис, а протестувальники побігли вперед. У мене навіть є фото, як мітингувальники ховаються за барикадою і закидають її коктейлями, намагаючись підпалити. Йти до них я не наважився.
Читайте також: Злочини проти Майдану. Нардепи загальмували розслідування
Рубануло 2-3 постріли. В цей момент я зрозумів, що це стріляють не десь там, далеко. Стріляють прямо туди, де ти стоїш. Перше, що впало в око – два біотуалети. Та й іншого укриття поруч не було. Я за них сховався. Бачу, з одного боку хлопці тягнуть шини, з іншого хтось біжить, хтось повзе. Я намагаюся все це знімати. Чую, як несуть пораненого. Він голосно кричить. Я тільки повертаюся його сфотографувати – з іншого боку кричать, що людину вбили. Я повертаюся до готелю «Україна» й фотографую чоловіка зі щитом. Він був поранений, намагався відступати. Але впав. В цей момент я зрозумів, що потрапив у пекло. Почав відступати за групою, яка несла пораненого. Зайшли до Жовтневого. Чоловік то кричить: «Не чіпайте ногу, боляче!», то «Пустіть мене, там мої хлопці!» А сам навіть сісти не може, бо йому куля десь під коліно потрапила. Я опускаю камеру, повертаю голову –тіло лежить. А поруч на виліт пробиті пластини бронежилета. Думаю: «Ох ніхріна собі!» Дивлюся в інший бік – там ще два чи три тіла. В цей момент мені стало дурно. Зрозумів, що треба вийти на повітря. Пораненого саме винесли.
Перед входом до Жовтневого побачив чоловіка з простреленою головою. Як дізнався пізніше – це був Йосип Шиллінг. І його медик намагався реанімувати десь хвилин 15, у нього руки зводило часом. Він ще кричав, що потрібна реанімація. Люди навколо намагаються дотелефонуватися медикам, але спробуй додзвонися, доберися. І коли бригада медиків прийшла – було пізно. Але добила мене інша картина. Дорогою до Снігової барикади стояв зелений паркан. Біля нього сидів здоровезний чоловік і ридав. Мене ковбасить, я думаю його фотографувати, а він мені каже: «Ти краще оце зніми!» Я опускаю погляд і бачу, що стою у плямі крові. В цей момент я зрозумів, що час іти.
Між цими подіями мені телефонував знайомий фотограф, він того дня телефонував усім знайомим, дізнатися що з нами. Я йому кажу: «Маю фото з Інститутської». А він відповідає: «Які фото?! Ти що, ідіот? Ти що там забув? Вали!» Коли спустився на Майдан – зустрів двох колег. Вони розказали, що до готелю «Козацький» зносять тіла. Питали, що відбувається нагорі. Я починаю розповідати і розумію, що вони дивляться не на моє обличчя. В цей момент я намагався закурити, але не міг. Виявилося, що у мене так трусилися руки, що я не міг вогонь до сигарети піднести. Але цього якось не усвідомлював. Такий удар адреналіну був. Врешті, я зайшов до будівлі інформагенції УНІАН. А там ще один колега сидить. Світла в приміщенні нема, лише монітори. І він сидить, обличчя чорне, очі білі. Дивиться на мене й каже: «Саня, що це за п…ць коїться?» Я кажу: «Не знаю». Після того, як я передав фотографії, повернувся на Майдан, але нічого вже там не фотографував. А ввечері добрався до Верховної Ради, де депутати таки зібралися на засідання.
«Найстрашнішим для мене стала ніч на 19 лютого»
Юрій Кравчук, сотник Хмельницької сотні
До Майдану я був приватним підприємцем, жив у Старій Синяві Хмельницької області. Був активним учасником протестів ще від часів «України без Кучми». Був на Майдані 2004-го. Був і є керівником Старосинявської ВО «Свобода». І коли Україну розвернули до «русского міра» – разом з побратимами поїхав до Києва. Це був перший великий мітинг, 24 листопада 2013-го. Ми тоді ще побилися з «Беркутом». А коли побили студентів – це для мене був лакмусовий папірець: чи ми проковтнемо це, чи люди вийдуть на вулиці. 1 грудня вже був у Києві. І побачив, що люди вийшли. Я не міг їх порахувати, колони протестувальників тягнулися аж за горизонт. Люди були абсолютно різні. Когось дістало те, що в судах не можна знайти справедливості, когось дістали корумповані чиновники, когось – побори. Але спільним було одне: дістало. Тоді ж, 1 грудня, мене вибрали сотником Хмельницької сотні.
Читайте також: Гроші, спецзасоби та організація штурму Майдану: деталі справи полійцейських чинів
Перші тижні ми жили у КМДА, потім – у Жовтневому палаці, який ми перейменували на Палац Свободи. З Майдану їздив двічі: на дні народження дитини й дружини. Це для мене були принципові дати. Я розумів, що Янукович – не Кучма, він задню не дасть, буде силове протистояння і може статися всяке. Дружина вмовляла лишитися, але я не мав права підвести хлопців, не мав права на слабкодухість, не мав права не їхати. А коли в Києві з’явилися БТРи – вже не лишилося сумнівів у тому, що миру нам не буде.
Найстрашнішою подією для мене стала ніч на 19 лютого. Тоді я поїхав на сесію райради. Ми мали ухвалити рішення щодо підтримки Майдану. Під час засідання сесії в зал забігли люди й кажуть: у Києві під парламентом сутички, силовики стріляють, є загиблі. Закінчення сесії я не дочекався й поїхав у столицю. Метро не працювало, довелося йти пішки через половину міста. Під сценою на Майдані зустрів хлопців зі своєї сотні: побитих, поломаних. Вони відступали з Жовтневого. Частина з них потрапила у полон. Вони розповіли, що в Маріїнському парку загинув Франківський сотник. Потім я брав участь в евакуації поранених з Будинку профспілок.
Тієї ночі просування «Беркуту» міг зупинити лише вогонь. Тому нам потрібні були коктейлі Молотова. Бо водомети гасили частину барикад, в ці просвіти заходили силовики, розстрілювали людей і закидали їх гранатами. В один з таких проривів я був біля пам’ятника засновникам Києва. Ніс ящик цих «коктейлі»в. І в нього впало щось кругле. Я лише встиг крикнути: «Граната!» я кинути той ящик. Суміш вибухнула. Я і людей 10 поруч перетворилися на живі факели: горів одяг, горіла земля, на яку пролилося мастило й бензин, горіло все навкруги. Нас загасили випадково: поруч лежали мокрі ковдри. Нас просто валили на землю і накривали ними. Ще були трофеї – гранати, які не розірвалися. Вони були обмотані щебнем. Тоді я зрозумів, чому в моїх хлопців порвані ноги. Врешті, ми втомлені, зайшли в КМДА. І все 19 лютого відновлювалися.
Ранок 20-го став шоком. Нам сказали, що почалася стрілянина на ураження. Здається, була 9:00. Мої хлопці сказали: «Якщо ти нас не поведеш – ми підемо самі». Лік поранених йшов на десятки. Ми вишикувалися під КМДА, я роздав завдання, лишив старших. Зі мною на Інститутську пішло 36 людей. На жаль, повернулися не всі. Двоє з нашої сотні перейшли в Небесну – це Сергій Бондарчук і Микола Дзявульський. Світлі люди, я їх знав до Майдану, ділив з ними тарілку супу, спав з ними на одній підлозі.
Ми піднімалися довгими сходами до Жовтневого. Там побачили перших поранених, яких зносили вниз. Дехто був без свідомості. І тут керувати сотнею стало нереально – хтось кинувся допомагати носити поранених, хто мав медичні навички – пробував реанімувати людей. Кудись зник Сергій Бондарчук, який був постійно поруч. Ми йшли до Снігової барикади, підбирали поранених і заносили їх до Жовтневого палацу. Після цього верталися назад. В один з таких заходів, я побачив, як хлопці намагаються підпалити барикаду, щоб дим завадив «беркутівцям» вести прицільний вогонь. Почалася чергова серія пострілів. Я сховався за дерево. Десь зі сторони банку «Аркада» чи виходу з метро «Хрещатик» вели вогонь. Дві кулі влучили у мене – у праву руку і праву ногу. Побачив, як пробило пуховик і в повітрі завис червоний пух з куртки. Але кісток не зачепило. Певно, своє дав адреналін – я продовжив допомагати іншим, виносив поранених.
В певний момент я побачив, як на протилежній стороні Інститутської, біля готелю «Україна» один з поранених просив допомоги – це був Сергій Трапезун. Ми закрилися щитами, перебігли до нього й віднесли до «України». В цей момент мені щось дуже заважало. Виявилося, що мені в чобіт з рани натекла кров. Я її вилив, взувся й повернувся на Інститутську. В районі меморіалу, який стоїть нині, мене поранило. Звучала чергова серія пострілів. Було страшно. Ми сховалися за щитами з одним із майданівців. Не пам’ятаю його прізвища. Пролунав ще один постріл. Я побачив його очі: великі, круглі. Мені в обличчя бризнула кров з його шиї. Я розумів, що не можу йому допомогти. Він піднявся у повен зріст, зробив кілька кроків до готелю і впав. Досі ці очі забути не можу.
А потім був ще один постріл. Це була моя, третя куля. Вона вдарилася в металевий щит, її розвернуло і вона боком влучила мені в коліно. Винесла 10 см кістки й частину колінного суглобу. Біль був неймовірний. Але я лишився при тямі. Лікарі потім сказали, що це тому, що в мене високий больовий поріг. Я закрився щитом, відповз на кілька метрів нижче. Втратив зір на кілька десятків секунд. Але звук лишився. Чув голос Анатолія Панчука, який кричав: «Сотника поранили!» Мене взяли на руки, замотали ногу й віднесли до готелю. Звідти за кілька хвилин (важко сказати скільки, час тягнувся повільно), мене понесли в швидку. Через крововтрату біль притупився. Але до лікарів встигли. Вже згодом, за кордоном ногу зібрали по частинах. Але думаю, що якби не вчасна допомога на Інститутській – все могло б скластися інакше.
«Здавалося, що вбиті на Інститутській продовжують говорити зі мною»
Володимир Пастушок, сотник Волинської сотні:
До Майдану я був активістом. Пройшов молодіжні патріотичні організації – Молодий Рух, Національний конгрес, Національний альянс. Навіть у партії «Свобода» був. Був депутатом міськради. Займався краєзнавчим туризмом, перепохованням вояків УПА на Поліссі. Захоплювався історичною реконструкцією. Учасник Майдану 2004-го. Але, якщо чесно, після нього розчарувався і виходити на протест на планував. В Київ їхати навіть не збирався, коли почалися протести. Але друзі мене запросили до Луцька, зіграти повстанських пісень на місцевому Майдані. Я побачив, що там було дуже багато людей. Більшість – молодь, студенти. Я зрозумів, що це не моя боротьба. Тут молодь, вона відстоює своє майбутнє. І з такими думками 29 листопада поїхав додому. А потім по телевізору побачив, як у Києві побили студентів. Це був переломний момент. Я був ображений, злий. У мене самого донька, їй тоді було 9 років. Вона теж буде студентом. Але мені не хотілося, щоб вона жила в країні, де молодь б’ють заради того, щоб побити. Врешті, що я за батько, якщо не зможу заступитися за своїх дітей? 2 грудня я був на Майдані. А після штурму 11 грудня я зрозумів, що протест надовго. Приїхав додому, звільнився з роботи. А далі – пан або пропав.
Грудень я прожив у Жовтневому палаці. Разом із хлопцями з товариства пошуку жертв війни «Пам’ять». Був у різних «свободівських» сотнях. Всередині січня почалися сутички на Грушевського. І там я зустрівся з людьми з Волині, які були розкидані по різних сотнях. І ми вирішили створити свою, Волинську, за етнічною приналежністю. Були проблеми з приміщенням, де ми могли б жити. І нам в Самообороні порадили піти до Міністерства агрополітики. На той час будівлю займала організація «Спільна справа». Нам сказали, що ми можемо записатися до їх лав, але це нас ні до чого не зобов’язує. Так і сталося. На нас взагалі, здається, уваги не звертали. І таким чином там жило 4 сотні Самооборони, які стосунку до цієї «Спільної справи» і не мали. Потім днів 20 ми жили в Українському домі. Певно, то найкращий час був. Ми були наївні. Багато говорили про те, якою стане Україна після перемоги, як буде розвиватися подалі від «русского міра». Говорили про це із Сашком Храпаченком, Едуардом Гриневичем, Сергієм Байдовським, Василем Мойсеєм. Останні двоє разом на Майдан приїхали, друзями були. І разом загинули.
Читайте також: Справа "Беркуту". В суді з'явилося нове відео розстрілів
Говорити про 20 лютого без Грушевського і 18 лютого – неможливо. У січні почалися протистояння, ніби й вуличний фронт був. Але як у дитсадку – пішов, кинув каменюку, тобі принесли канапку, підкурили цигарку. І ти пішов далі. 18 лютого все було серйозно. Це був тяжкий день. Тоді ми вчилися діяти під час вуличних заворушень. Нам же ніхто про то не розповідав. Стало ясно, аби щось робити – має бути простір для маневру. Бо тоді якщо силовики наздоганяли – били доти, доки ти не переставав ворушитися. А тоді тягли кудись до себе. Я бачив побитих, порваних людей. Ми билися на розі з Кріпосним провулком. Витягли звідки десь 200 чи 300 людей, яких там закрили тітушки з «Беркутом». І так цілий день: то ми ганяли силовиків, то вони нас. А потім телефонують із Самооборони й кажуть: сотні мають повертатися на Майдан, бо буде АТО. Я тоді вперше почув це слово. Питаю: «А що це таке?» Кажуть: «Антитерористична операція», Я питаю: «А хто тоді терористи?» Покійний Храпаченко каже: «Виходить, що ми». Стало дуже страшно. Під час штурму 18-го були справжні приклади людського героїзму, ми змогли втримати Майдан. А 19-го прийшло поповнення. Ми новачків відправили на барикаду на Костьольну, а самі, хто пройшов через 18 лютого, пішли відпочивати в Мінагрополітики. 20 зранку я почув серію пострілів. В приміщенні, де я спав, було темно. Задзвонив телефон. І хтось закричав: «Хлопці! Почалося!»
Ми вдягли екіпірування, забрали молодь з Костьольної. Люди розділилися. Хто на Грушевського, хто на Інститутську. Силовики відступали – біля Жовтневого були люди в чорній формі і на мосту на Інститутською їх ще трохи було видно. Я з Інститутської сходами підіймався до Жовтневого палацу. Почув звуки стрілянини й побачив, як падають люди. Стріляли люди в чорному. Я бачив у них в руках зброю і бачив з неї постріли. До мене підбіг хлопець із сотні, каже: «Мойсея поранили. На виліт». Він був у легкому бронежилеті, які ми купили не пожертви церкви з мого міста. Але ж хто знав, що по нас стрілятимуть з автоматів? Потім поранили сотника Пегаса. Нас лишилося 24 людини. Вони мене вибрали сотником.
До Снігової барикади я потрапив пізніше за своїх хлопців. Дорогою набрав їжі – бо як це, не нагодувати своїх людей. Стріляли, було страшно, але я таки дістався верху. Почав розкладати там пакети з молоком, соками, канапками. Хлопці трохи оживилися. А потім постріляли людей, які були зі сторони готелю «Україна». Хтось з нашої барикади кинувся їм допомагати – постріляли і їх. До нас підбігали інші протестувальники, казали – треба відступати, бо всіх постріляють. Але йти ніхто не хотів – всі боялися видатися боягузами. Ми сиділи мовчки. Але врешті вирішили йти назад.
Читайте також: Сергій Горбатюк: «Перевірка російського сліду триває. Питання в тому, наскільки він вплинув на розвиток подій під час Майдану»
Від Снігової барикади відбігло троє людей, але в них влучили кулі. Далі бігли мої хлопці з Сашком Храпаченком. Щойно підстрелили передніх – вони попадали на землю. Укриття не було. А я трохи затримався – збирав їжу в пакети. Я йду собі в їхній бік, дивлюся – хлопці лежать. Питаю: «Чого поховалися?» Мені відповідають, мовляв, людей постріляли. І Храпаченко мені кричить: «Пісня! Заляж! Не геройстивуй!» Це були його останні слова. Я падаю за бочку. Дивлюся на Сашка. Лунає серія пострілів. Він голову скинув, скрутився, захрипів. Я зрозумів, що в нього влучили. На смерть. Ми його підіймаємо – з голови виливається згусток крові. Дорогу між барикадою і Жовтневим – я її не пам’ятаю. Потім дійшли до Хрещатика. Там уже в ряд складали тіла убитих. Після Сашка ще десь п’ять людей принесли. І ми від тіл уже не відходили, боялися, що їх вкрадуть. Потім понесли їх до Михайлівського. Туди ж принесли убитого Гриневича, який нас шукав весь час. Я його бачу, але мозок не розуміє, що то він. Телефоную йому на мобільний – а він не відповідає. Аж за годину пазл склався. Я зрозумів, що тіло, яке я бачу – це ж Едік! Аж на небо завив.
Жахливий був день, як в тумані. Здавалося, що Сашко й Едік зі мною говорять. А я тіло Храпаченка штурхаю й кажу: «Заспокойся, ти ж мертвий!!!» Ввечері сів писати звіт: скільки убитих, поранених, зниклих без вісти. Сльози котяться. Аж на ранок всіх познаходив – хто поранений був, боявся їхати в лікарні – добирався самотужки до себе додому. Врешті, ліг спати години на дві. Потім прокинувся, іду кудись – бачу, стоять Храпаченко, Гриневич. Підходжу ближче – а то інші люди зовсім. Аж наступного дня мене відпустило.
А потім Майдан здурів. З’явилися незрозумілі люди, натовпи п’яних у наметах, «Правий сектор», дикі сотні Парасюка. Не було вечора, щоб по нашій сотні хтось не стріляв – ми за порядком дивилися. То десь віджимають щось, то розборки. Потім були збори сотників, на яких ми спілкувалися з Андрієм Парубієм. Просили в нього зброю, бо вже росіяни забирали у нас Крим. А нас питали, чи підуть хлопці до Нацгвардії, яку розігнав Кучма, добровольцями. І 14 березня ми з Майдану рушили на полігон. Нас було 550 людей, до кінця навчань протрималося 220. Врешті, моя сотня стала взводом, я став його командиром. А далі – блокування Слов’янська, Красний Лиман, Дебальцеве… отримав звання офіцера. Я й досі у Гвардії. Поки здоров’я є. Щоб хлопцям, які загинули, за нас не соромно було.
————————————
Проект здійснений за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
Над матеріалом працювали: Сергій Полежака, Олексій Фурман, Марія Савоскула, Микита Юренєв, Кирило Жилінський та Станіслав Козлюк.