Це надзвичайно важке для виконання завдання «донецької бригади» викликає до життя деякі елементи суто територіального патріотизму, патріотизму власного майна. Такий різновид патріотизму колись буяв у штаті Техас у США, де прихильники дистанціювання від Вашингтона відверто заявляли: «Грабувати Техас мають право лише техасці!» Але враховуючи програму знову обраного президентом «національного лідера» Російської Федерації Владіміра Путіна, спрямовану на відродження росієцентричної імперії, така провінційна фронда донецьких ніякої самостійності Україні не забезпечить, хіба що суто символічну та декоративну.
Читайте також Присмак ізоляції: cподівання Банкової на маніпулювання лідерами ЄС не виправдалися
Для серйозного протистояння новому виданню імперії донецькі не мають ідеологічних і політичних ресурсів, внутрішньої підтримки в Україні, сприяння Заходу, привабливого для більшості українців ідейного прапора. Зрештою, не мають належної репутації. Усе це зумовлює повільне сповзання «регіональної», «донецької» України в імперське болото. Яким буде цей процес? Дещо тут відкривають чутки про те, що нині деякі вітчизняні міністри реально живуть у Москві, мають там родини і на суботу-неділю туди літають, повертаючись у понеділок вранці до Києва, щоб провести нараду в українському міністерстві. Щось схоже вже було в період УНР, коли більшовики створили з центром у Харкові псевдонезалежну Українську Радянську Республіку, уряд якої не мав голови, що ставав зайвою, непотрібною ланкою, бо всі міністри діставали накази від відповідних російських наркомів безпосередньо.
Але нині «не той став Миргород», і міжнародна ситуація потребує витонченіших форм поглинання чи цілковитого контролювання інших держав. У цьому сенсі значний інтерес становить практика кремлівського керування так званими країнами народної демократії у Східній Європі в 1944–1989 роках. Як відомо, Польща (Польська Народна Республіка), Чехословаччина (Чехословацька Соціалістична Республіка), Угорщина (Угорська Народна Республіка), Румунія (Соціалістична Республіка Румунія), Болгарія (Болгарська Народна Республіка) і Східна Німеччина (Німецька Демократична Республіка) формально-юридично були суверенними державами, мали власні посольства, армії, були представлені в міжнародних організаціях. Проте фактично над усе в період від 1944 до 1956 року були протекторатами Радянського Союзу з жорстким поліцейсько-політичним контролем усіх боків їхнього життя. Жодного кроку ці нібито незалежні країни не могли ступити без дозволу Москви, яка насамперед узяла під свій контроль силові структури, а деякі створила наново. Охочі можуть порівняти ті дії з тим, що нині відбувається в зазначеній сфері в Україні. Наприклад, у Польщі НКВС створив «Urząd Bezpieczeństwa» (УБ), поставив на чолі народженого в Білорусі комуніста Станіслава Радкевича, який у розмові з американськими дипломатами визнав, що НКВС СРСР надав йому 200 радянських інструкторів із питань безпеки для формування в Польщі фактично філії радянських спецслужб. За спиною Радкевича стояли старші радники НКВС/НКДБ генерали Сєлівановській і Мєльніков, які стежили за діяльністю молодшого польського товариша – виконавця.
Читайте також: Кінець гри в демократію
Польський генерал Зиґмунт Берлінґ, колишній командувач сформованої в СРСР Першої польської армії, згодом напише лідерові Компартії Польщі Владиславу Ґомулці: «Лакеї Берії з НКВС сіяли спустошення по цілій країні. Злочинні елементи з апарату Радкевича залюбки допомагали їм. Під час законних і незаконних обшуків розкрадалося майно населення, абсолютно невинних людей депортували або запроторювали в тюрму. Людей вбивали як собак… Ніхто не знав, у чому його звинувачують, хто його заарештовує і що з ним буде». У 1944–1947 роках інструктори НКДБ/МДБ мали право остаточно приймати рішення в усіх відділах польської УБ. Навіть після смерті Сталіна в кожному її провінційному відділку було по два радянських радники… Дуже активно чекісти опікувалися в Польщі фальсифікацією виборів, адже на відміну від СРСР навіть у комуністичній ПНР щось подібне до виборів таки ж зберігалося, номінально існувала багатопартійність…
У Східній Німеччині діяли ще брутальніше, бо навіть формально то була окупована країна. Тамтешніх соціал-демократів радянські органи змушували об’єднуватися з комуністами під загрозою репресій (жертвами яких стали понад 20 тис. членів СДПН). Деяких запроторили до тепер уже комуністичного, а перед цим нацистського концтабору Заксенхаузен. Так виникла Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН). Спецслужбу комуністичної Східної Німеччини очолив ветеран Головного розвідувального управління (ГРУ) Міністерства оборони СРСР Вільгельм Цайссер. Звісно, тут також дуже активно опікувалися фальсифікаціями виборів.
На чолі Компартії Румунії стояли агенти НКДБ Анна Паукер і Василе Лука. Комуністи зуміли проконтролювати виборчий процес і взяли владу в країні. Радянські інструктори створили «Народну безпеку» (Directoratul general al sigurantei poporolui, або ДУНБ). Головним радником НКДБ/МДБ у Румунії був Дмітрій Ґеорґієвич Фєдічкін, який часто повчав тамтешнього комуністичного лідера Ґеорґіу-Дежа. В Угорщині московські радники сформували таємну поліцію AVH (államvédelmi hatóság). Її очолив давній агент НКВС СРСР Ґабор Петер (Бено Аушпіц). Радянські чекісти були присутні під час допитів угорців, але тортури довіряли місцевим колегам. Вибори комуністи в цій країні також виграли завдяки чекістським методам. Після утворення однопартійної диктатури в Будапешті антисеміт Берія глузливо назвав комуністичного фюрера Матіаша Ракоші «єврейським королем Угорщини».
Читайте також: Визнанню злочинів комунізму перешкоджає різне трактування історії ХХ століття
У Чехословаччині, починаючи з 1945 року, комуністи контролювали секретну службу (Stàtni Bezpečnost, СБ), за діями якої спостерігали радники НКДБ/МДБ Тіхонов і Хазянов. Вони ж керували великою мережею радянської агентури в країні. Такий жорсткий московський контроль було встановлено над арміями східноєвропейських держав. Командувати Військом Польським призначили радянського маршала Константіна Рокоссовского. Поляки чудово розуміли, що це означає, і в деяких військових частинах йому кричали: «Забирайся в Москву! Геть із Польщі!» Кілька разів у нього стріляли.
Навіть на репресії проти найвищих керівників країн Східної Європи санкцію давала Білокам’яна. Наприклад, саме з дозволу СРСР угорського партійного діяча Яноша Кадара засудили до довічного ув’язнення. І жодне кадрове призначення там не відбувалося без головного рішення радянського керівництва. Диктат Москви здійснювався в усіх сферах життя цих формально незалежних держав, де їхні лідери були маріонетками Союзу. Радянський посол у Варшаві керував польськими начальниками, як своїми підлеглими.
Російський журналіст Лєонід Млєчин писав у своїй книжці «Юрий Андропов»: «…Попов (посол СРСР. – Авт.) поводився в Польщі як комісар серед анархістів, з кожного приводу вичитуючи главу партії і уряду Болеслава Берута – навіть за те, що польські селяни не так ведуть оранку землі й не так сіють. Зрештою, посол сказав Берутові, що не взяв би його до себе навіть секретарем райкому в Московській області. Обурений Берут не витримав і зателефонував Хрущову». А про діяльність Андропова в Будапешті Млєчин висловився так: «Оскільки без схвалення Москви в країні нічого не робилося, радянський посол був ключовою постаттю в Будапешті. Від Андропова у керівників Угорщини не було секретів». Зрозуміло, що поняття «національні інтереси» щодо цих країн весь цей час не працювало. То були держави з абсолютно обмеженим суверенітетом, межі якого визначалися в Кремлі.
Є підстави вважати, що саме такий рівень залежності України намагатиметься встановити Росія найближчим часом шляхом постійного тиску на донецьких. Тим більше що база для цього вже сформована в нашому уряді (відповідні міністри) та парламенті, а військове угруповання РФ уже розташоване в Криму. Досвід контролю над Східною Європою в 1944–1989 роках допоможе вирішити проблему абсолютного підпорядкування Москві силових структур України. Хоча, зважаючи на стратегічні плани Кремля, там, вочевидь, боротимуться з величезною спокусою перетворити нашу країну на російську провінцію, але то вже програма-максимум.
Читайте також: Україна вже не належить до пріоритетів західного світу