Та все ж таки спробую. Мені здається, що відходять суперечки минулого, наприклад, про мову. Навіть суперечка про історію, особливо ХХ століття, 2010 року буде, мабуть, м’якшою, ніж раніше. Одразу зроблю застереження: суперечка про історію потрібна (як не сперечатися після такого драматичного століття? Вона має свої добрі плоди, і я думаю, що саме ці плоди залишаться добрим спадком президентства Ющенка. Але це буде видно тільки через кілька років.
Відходить також загроза розколу країни, розколу політикуму та держави. Сподіваюся, що цей сценарій зникне також із голів людей на Заході, а також із голів деяких росіян.
Так, Україна залишиться найвільнішою країною на пострадянському просторі. П’ять років помаранчевих надій та розчарувань, демократичних злетів і падінь витиснули совковість із багатьох сфер життя. І за це можна іронічно подякувати всім керівникам доби Леоніда Кучми, без яких ця революція, ці зміни не відбулися б.
Та головна загроза 2010 року полягає в тому, що Україна як держава, як економіка у найкращому разі не розвивається, а топчеться на місці. А стояти на місці – означає рухатися назад. Навіть якщо ми побачимо в новому році економічне зростання, воно відбуватиметься з низького рівня. Будуть, напевно, проблеми із заборгованістю, оплатою газу, закордонними інвестиціями, з підготовкою до Євро-2012. Залишаться проблеми з корупцією – з нею складно боротися, коли вже немає революційного поштовху, але ще й немає стабільності західного зразка чи хоча б обнадійливої перспективи членства в Євросоюзі. Залишається неясність політичних процесів і законотворчості у країні.
Ви запитуєте, хто стане президентом? Крутий мужик чи вродлива жінка? Чесно кажучи, не знаю. Я лише пам’ятаю слова польського президента Александра Квасневського. Влітку 2005 року, ще будучи главою держави, він сказав в інтерв’ю, що поб’ється об будь-який заклад, що в один прекрасний день Юлія Тимошенко стане президентом України. Ну що ж, навіть Квасневський може помилитися, але нюх у нього був і є.
Одне слово, 2010 рік – це рік обережних прогнозів і скромних надій. Та якщо ми говоримо про надії, то, сподіваюся, Євросоюз зрозуміє, наскільки смішні ті суми, які він запланував на політику сусідства у найближчі роки. І зробить висновок, що в 2010-му треба довести до доброго кінця переговори про угоду стосовно асоціації між ЄС та Україною (включно із зоною вільної торгівлі). Сподіваюся також, що ЄС зі своїми новими, щойно обраними лідерами справлятиме у кризових ситуаціях сильніше враження, ніж президент Франції Ніколя Саркозі під час торішньої російсько-грузинської війни.
Та головні надії – в Україні. Саме вона має вирішувати свою долю. І я покладаю надії не на лідерів, хай то буде вродлива жінка чи крутий мужик. Сподіваюся, виборці зрозуміють, що можливо, що потрібно і що нереально в країні. Сподіваюся, що виберуть мудрого лідера. Сподіваюся, що потім швидко перевірять, як і куди він веде Україну. І що за всіх суперечок, які в демократії є неминучими, все-таки зростатиме поле спільного, поле загальноприйнятих норм та цілей.
Врешті-решт, я сподіваюся, що саме виборці, суспільство, народ не допустять, щоби країна із суб’єкта світового співтовариства знову стала об’єктом.