«Кордони малої вітчизни проходять там, де найдалі лежать могили наших предків і близьких», — пише Ришард Капусцінський у вступі до книжки Павла Смоленського «Похорон Різуна». Ця книжка вперше вийшла друком у 2001-му, а на початку 2017 року її перевидали з двома новими репортажами. На початку 2000-х «Похорон Різуна» багато для кого в Польщі матеріалізувала незнані (або ж небажані для розуміння) речі. А після перекладу українською багатьом читачам тут книжка також відкривала часто невідомий раніше контекст.
Репортаж, винесений у назву книжки, оповідає історію Анни Карванської, колишньої зв’язкової УПА, яка в час написання того матеріалу знову приїхала до Польщі зі США, щоб гідно поховати свого чоловіка Дмитра Карванського. На Святвечір 1946 року Карванський разом із командиром Михайлом Гальом («Коником») і побратимами загинув у бою поруч із селом Бірча. Це місце стало місцем їхнього поховання — щоправда, тоді без жодних ознак могили. Саме щоб добитися дозволу встановити бодай хрест на тому місці, Анна Карванська оббивала пороги різних установ у Перемишлі, Варшаві, Бірчі та Ряшеві упродовж майже десятка років. Урешті у 2000-му Головна рада охорони місць боротьби й мучеництва Польщі дозволила перепоховати останки Дмитра Карванського й інших упівців, що загинули неподалік Бірчі, на українському військовому цвинтарі в Пикуличах. На тому цвинтарі були вже поховані Січові стрільці та вояки армії УНР, які під проводом Симона Петлюри разом із польською армією боролися проти росіян у польсько-більшовицькій війні 1920 року.
Читайте також: Польські ЗМІ про 75-ті роковини Волинської трагедії: «Історія в руках політиків — смертельна зброя»
Однак торік наприкінці жовтня вандали осквернили цвинтар у Пикуличах. Сплюндрували саме братську могилу вояків УПА, де поховано Дмитра Карванського та його побратимів. За останні п’ять років кількість сплюндрованих українських могил у Польщі неймовірно зросла. За словами колишнього голови УІНП Володимира В’ятровича, упродовж 2014–2019 років на території Польщі було сплюндровано 19 українських місць пам’яті. Переломним моментом було руйнування монументу у Грушовичах у 2017-му, після чого УІНП заблокував здійснення пошукових робіт польських науковців в Україні. З польського боку тоді пролунали звинувачення в «нехристиянськості» такого кроку та що в Україні «прославляють військових злочинців». Експрезидента Петра Порошенка й тодішнього голову УІНП Володимира В’ятровича чимало представників керівної нині польської партії ПіС і більш правих польських кіл вважали за творців «агресивної та націоналістичної історичної політики».
Деякі польські політики й політологи припускали, що після обрання президентом Володимира Зеленського і зміни голови УІНП відносини між країнами повернуться до попереднього рівня близькості. Справді, під час візитів Володимира Зеленського до Польщі складалося враження, що конфлікт щодо історії йде на спад. Під час зустрічі в січні 2020 року Володимир Зеленський заявив, що вдалося домовитися про відновлення пам’ятної дошки на горі Монастир. Факт знищення дошки з іменами полеглих воїнів УПА на горі Монастир виявили на початку січня 2020 року, тобто майже напередодні офіційного візиту Зеленського до Польщі. І хоча увічнення було встановлено законно, із 2014 року це вже був третій акт вандалізму щодо цієї пам’ятки. Однак після тієї зустрічі польська сторона не поспішала робити обіцяне. Урешті пам’ятку відновили якраз напередодні візиту польського президента Анджея Дуди до Києва в жовтні цього року. Однак те, як польська влада це зробила, стало прикладом ставлення до українських могил і пам’ятних місць із боку Польщі: узгоджений у 1990-х і захищений міждержавною угодою формат пам’ятної дошки з іменами полеглих упівців замінили табличкою без імен і без відповідного напису «полеглі за волю України». На сьогодні українська громада в Польщі й українські політики та їхні польські колеги із опозиційних партій ставлять питання про відновлення пам’ятки в її первинному форматі. Зокрема, з відповідним запитом до Міністерства культури Польщі звернулися депутати Сейму Моніка Роза й Адам Шлапка наприкінці листопада цього року.
Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…
«Навколо цих могил і кладовищ провадять брутальну політичну гру, і польська сторона досконало оволоділа схемою гри в одні ворота: постійно винними є українці. Натомість криза, яку маємо зараз, значною мірою спричинена (якщо подивитися на факти) польською стороною», — так прокоментував для Тижня ситуацію голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. На його думку, однією з причин нищення і плюндрування українських могил у 2014–2020 роках у Польщі є з одного боку провокативні дії проросійських сил, а з іншого — відсутність реакції на ці дії з польської сторони. Причин у загостренні ситуації може бути кілька: по-перше, українсько-російська війна й бажання Росії розсварити сусідів і союзників Україну й Польщу. Чимало польських радикальних правих підтримують зв’язок із відповідними рухами в РФ, близькими до Кремля, а інформація про плюндрування одразу потрапляє на російські сайти чи форуми. По-друге, це інструменталізація історії чинною польською владою. Оскільки головна електоральна база для ПіС — це значною мірою жителі східної Польщі, які попри вже понад 70 років історії, що відділяють їх від тих подій, досі дуже гостро реагують на них, то питання українських могил стало питанням державної політики. Однак фактом залишається те, що польська сторона не поспішає відновлювати сплюндровані місця пам’яті українців, що ставить питання про те, наскільки насправді значним є російський слід у цих подіях.
Під час зустрічі президентів Польщі й України в січні було також домовлено про святкування 100-річчя Варшавської угоди в Польщі, однак пандемія внесла корективи в цей процес. Проте в невеликому польському містечку Скерневице неподалік Варшави в листопаді відкрили пам’ятник із назвою «Перед Варшавською битвою», присвячений героям, що визволяли польські землі від більшовиків: Юзефу Пілсудському, голові Директорії УНР Симону Петлюрі, прем’єр-міністру Угорщини Палу Телекі та президентові Франції Шарлю де Голлю. Спільним для двох країн героєм став генерал-хорунжий армії УНР Марко Безручко. У пам’ять про події столітньої давнини міська рада Варшави прийняла рішення назвати один зі скверів у місті його іменем. У Ґданську та Кошаліні сквери також отримали назву на честь цього військового героя, спільного для двох народів.
Читайте також: Зрозуміти Польщу
Проте в польській політиці поки що переважає націоналістичний та агресивніший наратив. Петро Тима, зокрема, відзначив, що такі об’єднавчі з погляду історії політичні кроки чи жести — це найчастіше ініціатива місцевої влади, яка часто перебуває в опозиції до центральної на чолі із ПіС. Так було у випадку скверу імені Марка Безручка у Варшаві, де муніципальна влада належить опозиції. Так само у Ґданську та Кошаліні. Хоча серед багатьох польських істориків-україністів побутує думка, що незручні кути в історичній дискусії можна було би згладити завдяки об’єднавчим темам, а Варшавський договір і спільна боротьба із більшовиками могла б потенційно стати однією з таких тем, цей підхід має й хиби: від того конфлікти довкола поховань нікуди не зникнуть. Таку позицію також поділяє і голова Об’єднання українців у Польщі. «Обидві держави мають свою історичну політику. З території Польщі до України виселено 500 тис. людей. Зараз там живуть їхні нащадки, є історики, які живуть цим питанням. Воно їм болить. Від цього ніяк не втекти», — каже він. І як приклад наводить німецькі поховання на території Польщі. Це питання у 90-ті роки також здавалося неможливим до розв’язання, однак сьогодні його вже навіть ніхто не ставить.
Читайте також: По-сусідськи
2–4 грудня делегація УІНП на чолі з головою Антоном Дробовичем перебувала з офіційним візитом у Польщі. Це була перша зустріч такого рівня з 2017 року. Зокрема, в ході перемовин Україна й Польща погодилися обговорити спірні питання щодо увічнення пам’яті жертв війн і політичних репресій у рамках експертних комісій на початку наступного року. Це дає надію на те, що потяг зрушив із місця. Питання відновлення пам’ятної дошки на горі Монастир у первісному вигляді також порушували під час тієї зустрічі. Напередодні перемовин із польською стороною українська делегація УІНП зустрілася із українською громадою Польщі. Тож можна сподіватися, що позиція Києва щодо українських пам’яток у Польщі тепер буде консолідованішою. Однак те, що питання лише однієї пам’ятки не розв’язане остаточно навіть після двох зустрічей президентів, наштовхує на думку, що попри звинувачення з Варшави, ключ до розв’язання цієї історичної суперечки перебуває в польській, а не українській столиці.