За кілька тижнів відзначатимемо першу річницю президентства Петра Порошенка. Вже понад 150 днів працює новий уряд. Владі поки що нічим похвалитися. Проміжним успіхом можна було б вважати рішення МВФ: упродовж найближчих років Фонд планує надати Україні понад $17 млрд. Що ж, сума цілком достатня для запуску позитивних змін у державі. У перші три роки інтенсивних реформ Грузія отримала приблизно стільки само зовнішньої допомоги в розрахунку на одного мешканця країни.
Ресурсні вливання ззовні, однак, не гарантуватимуть нам успіху, якщо житимемо по-старому. Допомога МВФ – це лише амортизаційна подушка й можливість виграти час, щоб запустити внутрішні механізми самовідтворення. Інакше отримані ресурси знову втечуть, як вода крізь сито.
Хоч би скільки ми апелювали до досвіду Грузії та східноєвропейських партнерів, Україна вперто йде в протилежному напрямку. Замість того щоб, скориставшись духом часу, вивільненням громадянської відповідальності, ініціативності й патріотизму, здійснити український стрибок, влада робить усе навпаки: вона вирішила гасити цей потенціал через обмеження та урізання. Усі запропоновані коаліційним урядом фіскальні нововведення матимуть негативний ефект, бо спонукатимуть до ще більшої втечі в тінь і відпливу капіталів за межі України.
Тривале існування в агресивному середовищі перетворило українців на переконаних інтровертів, які вже й від своєї держави воліють триматися подалі. Історична практика витворила в кожному з нас колосальну здатність до особистого порятунку: навіть у найгірших обставинах українець знайде можливість обманути голод і холод. Олександр Пасхавер якось розповідав, що в Єльському університеті збирав величезні аудиторії на лекції про тіньову економіку, яка стала панацеєю для пострадянського українця, бо проявила його надзвичайну здатність виживати в часи, коли держава перестає виконувати свої функції.
Сьогодні успішним стало б таке керівництво держави, яке створило б умови для того, щоб українці витягли зі своїх домашніх схронів понад $100 млрд готівки й понесли їх у магазини, на депозити чи вклали у власний бізнес. Потрібні мінімальні обмеження і дотримання правил – решту українець зробить сам.
А доки наповнення бюджету бачитиметься можливим лише через додаткове фіскальне визискування і нові адміністративні перепони, люди надійніше ховатимуть свої «загашники» і ще інтенсивніше втікатимуть у долар чи євро, бо хтозна, як надовго доведеться морозити власні готівкові збереження.
Усе це свідчить про те, що влада нічого не хоче міняти докорінно. Кардинальні зміни імітуються так, щоб не порушити комфорту еліт. Замість того щоб запозичити в сусідів досвід успішних реформ, до України запрошують кількох посадовців-варягів, які не в змозі самотужки зламати систему. Епізодичне покарання лише одного олігарха іменується деолігархізацією всієї держави. Вимучене антикорупційне бюро не виправдає сподівань у нинішніх умовах, бо зусібіч обставлене силовиками, прокурорами й суддями, від яких і не вимагали жити по-новому. Днями один «рішало» розповідав, що шукає в Києві півдесятка хороших земельних ділянок для прокурора, який розвиває власну мережу автомийок.
Діяльність знехочу видається збоку карикатурною. Совок лишився в нашій пам’яті як карикатура, бо все трималося на примусі. Тож несистемні, кволі й нікчемні спроби причепурити наскрізь зіпсовану систему бутафорними цяцьками свідчать про свідоме небажання нинішньої влади похитнути усталений порядок, цілком прийнятний для політичних і бізнесових верхів.
Зміни почнуться не з оспівуваної децентралізації, нового закону про вибори чи навіть прийняття нової Конституції. Початком справді нової дороги стане лише антикорупційна реформа, яка має розплутати головний вузол на довгій мотузці наших проблем: системну кризу влади, яка безперервно триває з 24 серпня 1991 року. Вхід до змін тільки з цього боку. Не треба шукати альтернативні двері – їх не існує.
Із такими запитаннями маємо звертатися передусім до президента України. Саме він, а не прем’єр, Кабмін, спікер чи народні депутати є головним компетентним у цій проблематиці. До конституційної квоти глави держави зараховують посади генерального прокурора України, голови Служби безпеки України, а тепер ще й голови Національного антикорупційного бюро. Зрештою, конституційним обов’язком президента є дотримання наших із вами прав і свобод.
Від усіх нас зараз залежить формування концентрованого запиту на конкретні дії влади. Маємо наполегливо й цілеспрямовано питати не з усіх загалом, а передусім із тих, чия це компетенція.